За що вбили Аллу Горську

18 вересняі 1929 року народилася Алла Горська – українська художниця й дисидентка зі складною й трагічною долею.

Одна із засновниць відомого руху українських шістдесятників, одна з перших представників другої хвилі авангарду (андеграунду), талановита, принципова.
Занадто яскрава. Занадто некерована. Занадто лідерська. Занадто патріотична.
Але таких, як відомо, за радянських часів вбивали. І її вбили в листопаді далекого 1970 року, коли їй було всього 41 рік.

І хоч із тих пір минуло більше 50 років, але питання – хто й за що вбив Аллу Горську – й досі залишається без відповіді. Тобто насправді відповідь дуже навіть очевидна. Ті, хто прийшли на нашу землю зараз відкрито вбивати, спеціалізувались на цьому століттями й десятиліттями, руками охранок та кдб.

Аллі було всього 14, коли вона вперше в 1943 році ступила на київську землю. На вулицях ще не вивітрився запах Другої світової війни, а в небі сірі хмари химерно малювали її подальшу непросту долю.

Донька відомого кінорежисера, який очолив у Києві кіностудію. Талановита, працьовита, закінчує навчання з золотою медаллю. Виставки, експерименти, успіх. Рано одружується із талановитим художником Віктором Зарецьким. У них є власна престижна художня майстерня.
Усе ніби правильно розписано для оптимістичного сценарію її життя навіть у песимістичні часи.
Усе, та не все.

Не враховано характер, принциповість і загострене почуття справедливості.

Тоталітарна кадебістська система – це коли гайки закручують, а потім послаблюють, виявляють неблагодійних, знищують і знову закручують. Так було і протягом минулого століття. На шістдесяті роки й припало оте послаблення напередодні чергового закручування. Серед неблагодійних було виявлено і її, Аллу.

«Сьогодні — ти. А завтра — я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль — утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилась рання,
бо пізня суджена мета», –
цю поезію на її похоронах прочитає Василь Стус. І ніби і свій сценарій життя, тобто смерті, прочитає.

Але до цього моменту вона ще має трохи часу. І Алла його не марнує.

Разом із Василем Симоненком, Іваном Світличним, Лесем Танюком організовує клуб «Сучасник» – модну місцину, в якому бурлить культурне життя Києва. Алла вивчає українську мову, хоч сама і з російськомовної родини, спілкується, організовує літературно-мистецькі вечори, національні свята.

Така активність стимулює і її творчий підйом.

Вона створює десятки монументальних, графічних та творів живопису, базуючись на традиціях київської академічної школи, бойчукізмі, народному мистецтві.

З-під її пензля з’являються картини, від яких захоплює подих. Це – «Автопортрет із сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962—1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) і багато інших.

Але найбільше наробив шуму вітраж «Шевченко. Мати», який вона разом із групою художників створила до 150-річчя Тараса Шевченка. Вітраж розмістили у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету. Але його, кажуть, власноруч привселюдно молотком розбив тодішній ректор університету Іван Швець. Боявся, як би чого не трапилось. Боявся Шевченка в університеті Шевченка, куди його приставили, аби там насправді не було Шевченка.
«Образи, створені художниками, спеціально заводять в далеке минуле», – таким був вердикт всіляких ідеологічних комісій, які засідали, щоб засудити… вітраж. Роботу визнали ідейно хибною, а Аллу Горську виключили зі Спілки художників (з неї її, до речі, двічі виключали).

Як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів» сприйняла тодішня влада й покладання квітів до пам’ятника Кобзаря.

Але вони на цьому не зупиняються.

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком Алла відкриває місця поховання розстріляних руками НКВС українців у Биківні, на Лук’янівському і Васильківському кладовищах.
Організовує публічні заяви й листи протесту проти арештів друзів та знайомих, які почалися, оскільки розпочалося традиційне закручування гайок.

Її викликали на розмови, попереджали, натякали, демонстративно стежили, погрожували.
Алла не боялася й продовжувала свою активну правозахисну діяльність.

«У квітні 1968 року підписала лист-протест 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Однією із керівників цієї організації називали Горську». (З Вікіпедії)

А далі сталася трагедія за попередньо розписаним кимось сценарієм.

28 листопада 1970 року знайшли її тіло. Понівечене, в погребі, на обійсті її тестя у Фастові. Потім знайшли і його тіло з відрізаною головою на залізничній колії. Офіційна версія: битовуха. Мовляв, вбив її на ґрунті неприязні й сам кинувся під потяг.

Але все було шито білими нитками, й була маса неспівставлень у створеному кдб сценарії.

Влада боялась, щоб її похорони не перетворились на хвилі протесту, тож проводила упереджувальні розмови з її соратниками за тією ж схемою, як раніше і з нею: попереджали, погрожували, натякали…

Василь Стус присвятить її пам’яті вірш і стане, як відомо, наступним:

«Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились».

Далі в суспільстві буде застій. А потім – так звана перебудова. Затим – розвал імперії і Незалежність України. І знову – війна, в якій Україну, ніби вітраж Алли Горської і її саму, захоче знищити безумна кадебістська машина сусідньої держави в своєму маренні про світоустрій.

Але та, чий голос вперше дзвінко прозвучав далекого 18 вересня, цього уже не застане. І від цього неймовірно сумно. Усе в неї могло скластися інакше.
Але ні, не могло.
Бо тоді б вона була хтось інша. А вона ж була Алла Горська.

Тамара Куцай