«ТРИ РАДОСТІ У МЕНЕ НЕОДІЙМАНІ: САМОТНІСТЬ. ТРУД. МОВЧАННЯ

Володимир Свідзінський: феномен української літератури

Літературний геній XX ст., яскравий представник інтелектуального покоління доби «Розстріляного Відродження». Поетичну спадщину Володимира Свідзінського нерідко порівнюють зі спадщиною Ґете та Рільке, а самого майстра слова називають: «Найпрекраснішою з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». Він – приклад «відсутності» за життя, і «повернення» у новому столітті, без жодних архівних документів, достовірних свідчень та, навіть, точного місця загибелі.

Майбутній «поет мовчання» народився на Поділлі (8 жовтня 1885 р., с. Маянів, Вінницького повіту), у сім’ї священника. Спершу закінчив духовне училище, згодом духовну семінарію. Змалечку, під впливом освіти, був ніби відсторонений від метушливого зовнішнього світу. Натомість прагнув створити власний. Найкраще це вдалося реалізувати в поезії, ліричність, камерність якої немов «перебувала поза часом і простором», за що його й лаяла радянська влада. Складалося враження, що Свідзінський – поет з іншої епохи, його світовідчуття було інакшим. Кожну свою збірку він укладав за прикладом книг XIX ст.: ретельно, продумано, зі смаком. Словом, як справжній митець, ігноруючи тенденції радянської пропаганди. Перший вірш поета – «Давно, давно тебе я жду…» вийшов друком 1912 року (журнал «Українська хата»), а перша збірка – «Ліричні поезії» через рік, у  Кам’янці-Подільському, не дочекавшись справедливої оцінки.

Наступним був Харків. Тут Володимир самовіддано працює літредактором журналу «Червоний шлях» (з 1936 року – «Літературний журнал»), але сім’я Свідзінських, як і раніше, «знімає кути», бідує. Поет робить іще одну спробу – друкує другу поетичну збірку «Вересень» (1927 р.), але марно ­- критика нещадна, читач – «persona grata». Родина розпадається, невдовзі колишня дружина Зінаїда помирає від тифу. Поет лишається на самоті з маленькою дочкою Мирославою.

Після чергових потрясінь його «внутрішня еміграція» посилюється, а шквал критики не припиняється. Пізніше Свідзінський напише: «Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг!». Відчуваючи супротив цього «тихого модерніста», радянська цензура накладає негласну заборону на друк його творів. Останню прижиттєву збірку – «Поезії» -Володимир видає тільки за сприянням Ю. Яновського. Ця книжечка побачила світ 1940 р., і нагадала всім: «…чим насправді є і має бути поезія, на відміну від отієї римованої продукції, яка під цією назвою, профануючи її, була якимось симулякром поезії» – Елеонора Соловей (дослід. творчості В. Свідзинського).

«Поезія мовчання»

Твори В. Свідзинського – унікальне поєднання поезії та фольклору. Нерідко в його віршах можна знайти різні відгомони змов, чаклунства, давніх вірувань в магічну силу слова. Вражає його надзвичайна пластичність мови, первозданність призабутих, рідковживаних і діалектних слів. Йому вдалося, через споглядальний і водночас глибоко емоційний підхід до поезії піднести природу до рівня культури (і навпаки). Надзвичайно влучно про його творчість пише В. Стус: «Почуття свідомо набутої малості (самовименшення – як самоуточнення) дало поетові змогу сягнути глибин…»; «Час ніби зупинився. Власне, струмування часу, хай там яке не бурхливе, поета майже не цікавить. Йому хочеться йти до джерел, до глибу, до першотвору, до сталої певності…»; «Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитись у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником» – стаття «Творчість – то тільки гримаса болю». За своє життя Володимир Євтимович уклав чотири поетичні збірки: «Ліричні поезії» (1922 р.), «Вересень» (1927 р.), «Поезії» (1940 р., за редакцією Ю. Яновського); «Медобір» (1975 р., Мюнхен»). Крім цього, зробив переклад безлічі творів, у тому числі античних філософів Аристофана, Езопа, Овідія, а також зі староукраїнської та дев’яти національних мов (у тому числі, ромської). Він автор кількох цінних наукових розвідок – про народні промисли Подільської губернії (ткацтво та килимарство), про графічне оформлення старовинних уніатських метрик.

Трагічна загибель

Навіть найближчі родичі не знали подробиць загибелі геніального поета-лірика. Довгий час вважали, що він помер у розбомбленому німцями евакуаційному вагоні. А ж поки сусідка Вадима, рідного брата Володимира Свідзінського, не сказала: «Якби ви знали, як загинув ваш брат, ви здригнулися б!». Дійсно, здригнувся б. Адже його смерть радше нагадувала середньовічну страту.

Наприкінці вересня 1941 року поета зарештували за звинуваченням в антирадянській агітації. Групу арештантів, з кола української інтелігенції, погнали на схід. Коли відбувся прорив німецької танкової колони, людей силоміць загнали до покинутої господарської будівлі, облили бензином, і безжально спалили живцем… Це сталося 18 жовтня 1941 р., в селі Непокрите (Харківська область).

В останні дні перед арештом за ним стежили. Як писала донька поета, часто біля їхнього будинку вартував «чорний ворон».

Повернення

«Приклад Свідзинського унікальний тим, що, виявляється, можна було жити в Радянському союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького – і при цьому не бути письменником радянським…» (Е. Соловей). Саме це насторожувало радянську владу, яка не поспішала з «поверненням» поета. З великою потугою і не без хитрощів це вдалося зробити прихильникам його творчості. Ще у 1975 році дивом вдалося вивезти до Мюнхена збірку «Медобір». За допомогою зусиль О. Веретенченка (поет, журналіст) її опублікували. Подальша доля творів – суцільний «фальсифікат», через негативну налаштованість радянської влади до всього ворожого – закордонного. Ці «ворожі» видання вивозили потайки, стверджуючи, що це передруки його прижиттєвих публікацій. Інколи, посадивши студентів переписувати в загальні зошити зарубіжне видання, вдавалися до імітації зошитів поета. Зрештою, здолали це «коло замовчування». У 1986 році  нарешті вийшов томик В. Свідзінського в серії «Бібліотека поета», а в 2004 р., він «Невпізнаним гостем» назавжди повернувся до генетичної пам’яті нових поколінь.

Ніна Гербич, студентка 3 курсу Інституту журналістики Університету Грінченка