Леся Українка. Не мавка і не 200 гривень

Знані науковці, виховані у радянській парадигмі світу та викладачі (здебільшого, шкільні), дбайливо сколисані на їхніх наукових роботах, чомусь вважають, що найкращий спосіб зацікавити учня/студента твором з української літератури – викликати співчуття до автора.

Внаслідок такого спотвореного зображення картини реальності серед молоді формується стереотип, що українська література, і її доблесні представники – це про сльози, бідняцтво, кріпацтво і ранню смерть. А ця ланка зіпсутого телефону породжує нову, «мемну», хвилю дезінформації. Так, нерідко можна зустріти «тролінг» життєпису українського письменника 19-20 ст.: «Народився, померли батьки, захворів. Кріпакування, перша збірка, хвороба. Друга збірка, звільнення з кріпацтва, злидні, хвороба, третя збірка, смерть».

І найбільше од такого «вчителювання» страждають двійко з «платинового триумвірату» української літератури: Шевченко та Леся Українка. Франка рятує «вічне революціонерство», однак про його святу віру в соціалістичні мантри в молодості чомусь теж замовчують. Хоча, як на мене, у цьому уся прикраса ревного патріотизму Яковича: він до нього прийшов, усвідомлено, переконавшись у хибності лівих поглядів.

«Нова ґенерація» педагогіки та літературознавства почала зароджуватись відносно нещодавно. На мій погляд, їй не більше двох десятків років. І, як й однойменне явище в літературі, одразу почало знищувати старі шаблони. Взялися, як і Михайль Семенко, за Шевченка. Однак його колегу, і старшу сестру (з банкнотної точки зору), чомусь доволі довго тримали в тіні.
Тож сьогодні поговоримо про «чи не єдиного мужчину на всю новочасну соборну Україну» – Лесю Українку.

(Джерело зображення: https://poltava.archives.gov.ua/publikatsiyi/368-lesia-ukrainka-u-vidobrazhenni-mistsevoi-periodychnoi-presy-1960-1970-kh-rokiv)

Що ми пам’ятаємо із шкільного курсу літератури? Народившись, захворіла, написала «Лісову пісню» і ще щось там, хворіла, померла. Була надзвичайно нещасною, бо хворіла.

Особливо вигадливі, із невиліковним діагнозом «СеРеСеРе головного мозку» продовжують величати її “буревісником соціалістичної революції”, бо вона не лише перекладала твори Карла Маркса (у 1902-ому вона нібито переклала українською “Маніфест комуністичної партії”), а й була 1896 року співорганізатором “Групи українських соціал-демократів”.

Деякі з цих фактів безумовно, правдиві, однак інтерпретація кульгає. Більшу частину життя письменниця подолала пліч-о-пліч із невиліковною хворобою – туберкульозом кісток, однак її життю позаздрив би будь-який з ведучих «Орел і Решка»!

Певна річ, більшість її подорожей пов’язані із лікуванням (радше сказати, полегшенням болю), однак, приміром, у Відні разом із мамою вона любила за обідом випити пива та почитати німецькі газети, а ввечері відвідати опери Вагнера чи Верді. Італія, Єгипет, Болгарія, Угорщина, Естонія, Грузія – уявіть, яким би тревел-блогером була б Леся у ХХІ столітті! До речі, остання країна і стала останнім її прихистком: тут, у затишному маленькому Сурамі, Леся-Лариса назавжди позбавилася болю. Взагалі Грузія займала особливе місце в серці поетеси: кохання до неї, грузинської мови (та, власне, і до себе) прищепив студент Нестор Гамбарашвілі, який квартирував у будинку Косачів у Києві. Вона ж його, в свою чергу, вчила французької.

Мови взагалі були Лесиною «фішкою»: окрім слов’янських (української, російської, польської, болгарської), вона знала також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину. Бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема твори Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марію Конопніцьку, Гейне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Аду Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера. Банальністю було б сказати, що Леся, мов за заповітом Шевченка, «І чужого навчалась, і свого не цуралась»: її нестримної енергії вистачало не лише на пізнання мов, а й на модернізацію рідної: до прикладу, її перу належать неологізми “напровесні” та “промінь”.

Втім, поспілкуватись, із її родичами в Україні, а, тим більше, на Волині, не вийде: вони закордоном. До того ж – усі непрямі. Як відомо, письменниця своїх дітей не мала. Взагалі, її особисте життя навіть не американські гірки – це радше крива, що прямує донизу. Вищезгаданий Гамбарашвілі не відповів їй взаємністю, Сергій Мержинський у ніч своєї смерті доручав Лесі доглянути за дівчиною, яку кохав, а перший та єдиний шлюб із Климентом Квіткою радше нагадував співпрацю двох колег, які раптово вирішили «заштемплювати» паспорти один одного: їхня спільна робота зі збору та запису кобзарських пісень вилились в 2 томи “Мелодій українських народних дум”, видані Філаретом Колессою у 1910 та 1913 роках. Вона нехтувала власним лікуванням в Єгипті, доглядала за чоловіком, і латала його (а тоді вже – їхні) злидні своїм приданим – 8 тисяч рублів. Аби зрозуміліше, це 3 щойновикуплених з кріпацтва Тараса Шевченка та ще 500 рублів на-а-аа-аа… щось. Навіть цей залишок був солідним статком на ті часи.

І ви, певне, не здивувалися б, якщо дізнались, що Леся Українка (виконавиця на той час суто чоловічої ролі в сім’ї) стала однією з найвідоміших емансипаток та феменісток, однак… такою вона ніколи не була. Ну, тобто була, але не «програмною», це нива Ольги Кобилянської, а духовною. У її творах сильна духом жінка завжди перемагала слабкого чоловіка. Вінчатися ж вона відмовлялась перш за все тому, що не хотіла чути в церкві те знамените: «Да убоится жена мужа своего».

Іще не забули про «буревісника соцреволюції»? Леся Українка прихильно ставилася до тодішніх модних серед прогресивної інтелігенції соціально-демократичних рухів, але до жодної партії не входила. Серед її кола було немало марксистів, але це аж ніяк не впливало на її ставлення до їхньої Біблії – марксівського «Капіталу»:
«Читати його не можна. Чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium (нова євангелія) все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть» – писала Леся у листі сестрі.
А хочете іще цікавинку? Ніякий «Манфест…» вона не перекладала!
Передавши марксисту Миколі Ганкевичу українськомовний варіант маніфесту, в подальшому вона зазначала у листі до Михайла Павлика, що його зробила не вона, а її друзі з Києва: «Я лишила Ганкевичу кілька рукописів моїх товаришів із України». Однак маніпулятивне прочитання іншого листа на цю тему до Івана Франка дозволило в радянський час приписати переклад Маніфесту саме Лесі Українці.

І оскільки головну справу зроблено: ми принизили почуття «пролетариев всех стран», можна ще уявно плюнути в їхню уявну пику, і навертати до кінця.

Парадокс, але в ті роки, коли смерть перемагала в боротьбі за Лесине тіло, минали її найпродуктивніші роки в Грузії. Саме у Кутаїсі письменниця за 10 днів створила легендарну «Лісову пісню». А невдовзі у містечку Хоні закінчила не менш важливу драму «Камінний господар». Це була перша інтерпретація образу Дон Жуана, яку створила жінка.

Леся Українка говорила, що не боялася смерті, але найбільше її лякало впасти в маразм. Її побоювання не справдилися: навіть при смерті вона диктувала матері сюжет нової драми.

Труну із письменницею перевезли до Києва. Жодних промов не було ‒ заборонила влада.

Домовину Лесі Українки несли на руках шестеро жінок. Ними були подруги Лесі та відомі громадські діячки. Попри дорікання од сучасників, що вона писала багато драм на античні теми (хоча її Давня Греція, захоплена Римом – насправді Україна, а в драмі «Вавилонський полон» говорила про поневолений український народ), в ногах її, від прихильників серед національної інтелігенції, стояв вінок із написом «Ясній провідній зорі».

Олександр Марченко