Дати гарбуза

Літо. Достигають овочі, фрукти, ростуть гарбузи… Коли виростуть – можна самим з’їсти, а можна комусь дати.
Між тим словосполучення «Дати гарбуза» в українців здавна має глибинний підтекст. А саме – відмовити тому, хто сватається та й взагалі будь-кому в будь-чому відмовити. Тож яким чином наші великі такі, сонячні, смачні гарбузи набули оцього безапеляційного та безкомпромісного підтексту? Пропонуємо вам свою версію цієї заплутаної і непростої історії.
…Катерина вже давно впала в око Остапові. Карі очі, довга коса, приємна усмішка, пишна вишиванка. «А, може, вона моя доля?» – подумав одного разу Остап і вирішив до Катерини посвататись.
Взявши сватів, постукав до хати. Відчинила Катерина – нечесана, невмита, хоч давно вже півні всіх своїх ранкових пісень по кілька разів переспівали. Але Катерину те, видно, не дуже обходило і вона почувалась цілком комфортно.
Вдруге неприємно стрикнуло Остапові в серце, коли Катерина не піч почала колупати, а стала руки в боки, що на мові жестів, яку Остап ретельно вивчав між сінокосами, означало самовпевненість. Але не такою хотів бачити Остап свою дружину, не такою…
– У вас товар, у нас купець…, – розпочав, як і належало, один зі сватів цей важливий захід.
Катерина його перебила:
– Жінка – не товар! Жінка – особистість!
Її руки тепер схрестилися на грудях, що свідчило: Остап як суб’єкт, який заявився до її хати свататись, є для неї вкрай несимпатичним.
Сват як міг почав рятувати ситуацію:
– То, може, господиня щось майбутньому чоловікові приготує та до столу подасть? – про всяк випадок посміхаючись та облизуючись, запитав він.
– Жінка не наймичка, вона не повинна хатню неоплачувану роботу сама робити! – принципово відрізала Катерина, яка вже давно захоплювалась теорією гендерної рівності.
І тут Остап, вихований у сім’ї з патріархальними стереотипами, почав задкувати до дверей. Катерину цілком влаштовував такий поворот подій, але була вона дівчиною доброю, сердешною, тож вирішила гостям щось на дорогу дати. І раптом згадала, що на городі, порослому травою, у неї з якогось дива сам по собі виріс гарбуз. «Дам їм гарбуза!» – подумала й зробила.
Остап був дуже заощадливим і підприємливим хлопцем, тож час, який він витратив на невдале сватання, йому хотілося хоч чимось компенсувати. Ну хоч чимось малесеньким, несуттєвим, інакше його «економна» совість обіцяла його три місяці гризти, він себе знав…Тож він швиденько взяв гарбуза та й хутко пішов зі сватами з хати.
Сусідка Маруся, яка те все бачила і яка була відомим технологом швидкого та вдалого розповсюдження інформації в селі (як зараз би сказали – есемемником) всіх оперативно поінформувала:
– Ой, Катерина відмовила Остапові. Дала йому гарбуза! – і останнє речення, за замовчуванням, спрацьовувало на посилення попередньої тези та стало крилатим.
У селі не любили перевіряти інформацію з першоджерел (до речі, згодом з цього села вийде ціла когорта журналістів), тобто не стали допитуватись в Остапа й Катерини, як там усе було насправді. Повідомили інформацію далі. Так і пішло: «Дати гарбуза – відмовити нареченому»…
До речі, десь у кущах на момент того історичного дійства, коли зовсім не сумний, як думали всі, а радісний Остап прямував додому, причаївся американець, Джон. І вгледів гарбуза в руках Остапа. І зацікавився ним. І вирішив його взяти на Хелловін. І навіть сам Хелловін одномоментно тоді вигадав. Але то вже інша історія… 🙂