Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Моя хата скраю – я нічого не знаю

«Моя хата скраю – я нічого не знаю», – фразеологізм, який настільки ввійшов у вжиток, що навіть ніхто не замислюється над тим, звідки ж він походить. А звідкілясь же він взявся!
Тим часом було все так…
Українське село, глиняні хатки, глечики на тинах…Уже котрий місяць в сільських льохах якимось дивним чином зникають харчі – картопля, сало, огірки та всяка всячина. Час від часу обікрадені зчиняють ґвалт, але все безрезультатно. Хто це робить, яким чином? – відповіді на ці риторичні питання є заплутаними й непрозорими. Подейкують навіть, що це можуть бути навіть якісь відьмаки-розбійники, чупакабри, або ж покемони. Правда, навіщо останнім сало, ніхто не може з певністю сказати, тоді як, наприклад, чупакабра цілком могла б, на їхню думку, й поїсти те сало.
Не витримавши невизначеності, одна з молодиць – Мотря – пропонує зібратись сільським чоловікам докупи та озброїтись рогачами, щоб боронити своє, можна сказати, кровне. І от уже котру ніч поспіль, доповнивши екіпірування суліями самогону, чоловіки виходять вартувати. Оскільки на той момент наші предки ще не мали біноклів, ліхтарів і навіть приладів нічного бачення, то їм в нагоді стають снопи. Які вони запалюють, щоб, з одного боку, відлякувати цю зловісну злодійську силу, а з іншого – елементарно освітлювати свій шлях нізвідкіля в нікуди, адже ніхто не знає, звідки все це з’являється і куди прямує.
Ніч вартують, другу, третю, і все марно. Снопи майже всі попалили. При цьому сало з погребів та все інше безупинно щезає, спустошуючи стратегічні запаси села. І нічого з цим не вдієш.
І тоді Мотря розробила в деталях та запропонувала громаді до обговорення секретну спецоперацію. А саме – пройтися зранку по росі та дослідити, куди ж ведуть сліди від чергового обікраденого обійстя. І ніхто з присутніх чоловіків якось не наважився їй суперечити, бо в цей момент в руках у неї чомусь випадково бовванів макогін.
Хильнувши для везіння 7 семилітрових сулій самогону (а це число в селі вважалося щасливим) сім груп селян по сім людей, більшість з яких взяли й по 2 рогачі (щоб сумарно була ще щасливіша цифра – 77), на світанку пішли виконувати спецзавдання Мотрі. А оскільки сильний вітер роздмухував від них ще сильніший самогонний запах, раптом ні з сих ні з тих на них чомусь кинувся рій бджіл і якось безжально покусав. Більше того – лисиця, зненацька завбачивши їх та вдихнувши ті п’янкі пахощі, випустила з лап вкрадену гуску та з якогось дива почала танцювати чудернацький і чужинський рок-н-рол.
Та ніщо вже не могло стати на шляху встановленню справедливості в селі, так підступно обікраденому, але сповненому відваги. Спираючись один на одного і підставляючи, хто як міг, плече, учасники спецзавдання пройшли через яр, греблю, поле й, розгубивши та частково знайшовши один одного, вилізли навпроти якоїсь хати. Перечепившись через тин, подерши сорочки і розбивши кілька глечиків, постукали рогачами в двері.
І тут до них вийшов господар – Микола, облизуючи від чогось жирного губи. Щоки в нього були схожі на стиглі помідори, а кирпатий ніс – на дозрілу картоплю.
– Чого ви хочете? – впевнено й різко запитав Микола.
– Та ми цей, того…, – збиваючись, почав Василь, чоловік Мотрі, якому першому належало доповідати їй про спецоперацію. – Сліди, ну, від обікраденого льоху, ну, той, до тебе привели…
– Моя хата скраю, я нічого не знаю! – виставивши вперед ногу та демонстративно взявши руки в боки, різко відповів Микола.
І тоді учасники цього дійства якось хором, зітхаючи й похитуючись, сумно повторили: «Його хата скраю – він нічого не знає»… А потім, похнюпившись, пішли звідти геть.
А вслід їм задоволено, потираючи долоні, з хитруватим полиском в очах дивився Микола.
І був то не просто Микола, а один із творців відомого вислову. І вислів той, перелетівши крізь тин та століття, так і лишився крилатим 
#Ukraine #slovopys #mova #ukrayinska #modno#suchasno #diznavaymosbilhe #narodniprikazki