МУКИ І РАДОСТІ ІВАНА МАРЧУКА
Що формує художника? Треба від народження бути трошки вар’ятеньким, не таким, як всі. Коли художник такий як всі – він себе збіднює… А ще треба бути затятим, відданим справі. В розмові з Іваном Степановичем ця тема є наскрізною. Якби не ця риса характеру, ми б ніколи не дізналися про Нього. Генія, який не просто закарбував у своїх картинах дорогоцінну частинку українського світовідчуття – чуттєвого, містичного, бентежного. А відкрив нам новий, змістовний, повносилий Світ, «зашитий» до українського коду! Адже, щораз як дивишся на його полотна, відчуваєш, що намагнічуєшся від них, і щось зворушливо щипає зсередини.
Тим часом в Києві проходить остання, зі слів митця, виставка – «Секрети геніальності». Втомлений радянською добою безглуздих переслідувань і надіями на зміни в незалежній Україні, він думає чи повертатися за кордон.. Картини експонуються в двох залах. У першій – нові цикли абстракцій та пейзажів, у другій – роботи раннього періоду. Витончена мистецька мова хоч і «вкладена» до картинних рамок, але в сприйнятті виходить далеко за їхні межі. З картин ллється світло, проступає експресія, визирають містичні символи: ворони, свічки, биті, зламані предмети, навіть, черепи. Але цей створений світ не відлякує, він не нагромаджений образами. Ви просто співіснує разом в одній галереї. Водночас через свої потужні контрасти він щось у тобі зачіпає та дістає назовні. Емоції. Смуток чи подив, напруження чи сміх.. Сам геній теж це практикує. Пише автопортрети і в процесі вивчає себе, але до кінця «прочитати цю книгу» наміру не має. Спроби ж мистецтвознавців «збагнути глибину робіт Майстра наштовхуються на обмеженість і недосконалість мистецтвознавчого інструментарію» (Т. Стрипко).
Наполегливість, лідерство та прагнення виділитися були притаманні художнику змалечку. Згадує: «Жили бідно. Тато тяжко працював, страшенно тяжко. Спав по дві години. Нас було четверо, але якось виживали». Тому перший альбом, дарований за перемогу в художньому конкурсі райцентру, беріг страшенно. Боявся попсувати, але коли, нарешті, зважився, то загорівся ще більше. Перемалював усіх тварин та сусідів. Літній звіт для Львівського училища тоді урочисто «розпух» від малюнків. «Я хотів привезти найбільшу кількість робіт, критикував усіх колег. Був дуже язикатий. Тоді так і думав, що художник – це та людина, яка змальовує». А ще по-особливому залицявся – діставав яйця з воронячих гнізд і жбурляв ними в дівчат…
Після армії та закінчення училища перебрався до столиці: «Коли приїхав до Києва, то сказав собі – «Я єсмь!» і одинадцять років навчання як не було. Знав, що не такий, як всі. Наказав собі – хочу бути ненормальним художником! Це був великий вибір, велика мука. І я почав малювати. Щодня з казьонної роботи проносив (через прохідну) по графічному малюнку». Уява проявлялася на полотнах, як плівка в проявнику: «Спочатку нічого немає, потім потроху прояснюється, і зрештою виростає в образ. Не бачив нічого, але воно появлялося несподівано». Пригадує: «Малюю. Не знаю ні сюжету, нічого. Бавлюся собі, а племінниця мені каже: «Ой, дядьку я й сама можу так мазати, як ви мажете»». Ще й, кажуть, Марчук – чудовий скульптор, адже навчався на відділі кераміки Львівського інституту. Коли його роботи на одному з «квартирних показів» побачив В. Шелест (прим. ред. – син першого секретаря ЦК КП України), то був вражений і замовив митцю зробити скульптурне панно в Інституті фізики. Близько ста різноформатних «плиточок» відтворювали часи Київської Русі: тут тобі й князі, княгині, циркачі, скрипалі, – все, на що вистачило фантазії. Пізніше маже всі ці пластинки (загальна композиція носила назву «Ярослав Мудрий») були ліквідовані. На теперішній виставці представлена частина статуеток майстра.
Художні норми та усталеність відлякували своєю обмеженістю. На вивчення усіх цих канонів, традицій та правильності можна було витратити ціле життя. А заради чого? Щоб допустили до написання туманних гасел?! Івану Степановичу ж хотілося «вивести свою канву, форму, бачення». У митця золоте терпіння, тут – на Батьківщині, його перша виставка відбулася, коли йому було вже 43. До цього – квартирники, організовані фізиками (свого часу виконував підручні роботи в Інституті надтвердих металів), і поодинокі виставки хіба що в совкових коридорах. Переслідування, допити, нездоровий інтерес до творчості, які змушували тікати ледь не у вікно п’ятого поверху: «Були депресії. Я втікав у село, там працював. Та мене постійно «торкалися». Був на грані, на грані фолу», – гірко всміхається. «Заборонений на 80 років, я мріяв лише про одне – позбутися цього пекла. І як стало можна, полишив..»: вирушив спочатку до Австралії, потім США. Став першим українцем, який потрапив туди самостійно, а не за «рекомендацією» Компартії. Складно було призвичаїтися: «Мови не знаю, нічого не знаю. Не маю друзів, але я був у раю, а радянське пекло – позаду. Ходив вулицями і втішався, але дуже багато працював. Шалено, бо хотілося бути незалежним. Щоб грошенятка були, і я не жив у когось на голові», – розповідає митець. І здавалося, все склалося: від праці в діаспорі до роботи в приватних галереях, власного житла на Манхеттені; та щось тягнуло назад: «Чи то теракт на мене так подіяв, я бачив все на власні очі (прим. ред. – художник став свідком подій 11 вересня). Знав куди повертаюся, але сподівався, що їду вже в іншу країну».
Перші роботи. Графіка 1960-70-х рр.
Нині весь світ здригається і не насититься щораз «новим меню» генія. Для них він «crazy!». У 2017 році його виставки відбувалися на п’яти континентах одночасно. Він не лише збагатив Україну та світ новим художнім стилем, а фактично започаткував нову мистецький напрям. Учнів митець не має, але послідовників пльонтанізму та прихильників світобачення по всьому світу незліченна кількість. Велика Британія у 2007 році офіційно визнала Івана Марчука геніальним не лише, як художника, діяча культури, а і як Генія, що вплинув на трансформацію суспільної свідомості (прим. ред. – публікація в Daily Telegraph). Нам теж стало цікаво – з чим же можна порівняти цей повнокровний Всесвіт художника. Пригадуємо казку про «Яйце-райце», в якому є все. Тепер здається, якщо надлупити те яйце, звідти потужним потоком хлинуть Марчукові образи, бо в них, за словами самого художника – «є все»: «примітивні» корівки-козачки (протидія соцреалізму), народний колорит, мальовничі пейзажі, портрети, написані всупереч законами композиції, фантазійні абстракції, пророчі полотна, триптих «Монолог» (за два тижні до Чорнобильської трагедії), світло, екологічність та стилі всіх калібрів – наїв, пльонтанізм, абстракція, гіперреалізм. Іван Степанович також показав нам рисунки створені всліпу, майстер не полишає експериментів, адже боїться застою та «нормальності».
За своє життя Іван Марчук створив близько 5 тисяч полотен, які входять до тринадцяти циклів. Вражаюча техніка дозволяє написати картину за три дні, а трапляється, що й за хвилини. Американці в цьому переконалися наочно, влаштували генію перформенс. Автопортрет був готовий за чотири хвилини. Найважливіше, що з усім цим доробком художникові не знайшлося місця в Україні. Примарний музей на Подолі обходять мовчанкою і постійну експозицію не обіцяють. Геніальний цикл «Шевченкіани» порошиться в сховищах Шевченківського заповідника в Каневі у той час, коли на аукціонах за сотні тисяч вистрілюють ранні «картини-візитки». Хоча залишити свій доробок майстер налаштований вдома про те, що думає про майбутнє держави говорити не хоче. Реальність болить і ображає. Порозумілися на тому, що головний ресурс України – це земля та здібні люди: «Україна завжди народжувала найбільше талантів на квадратний метр, але ніколи їх не поливала. Вони в’янули. Їх треба поливати, як вазончики», – сумно констатує геній.
Єдина його радість – це картини та ворони: «Повернувшись, я тут мучуся. Не живу. Я й не жив, тільки працював. Мистецтво – це муки і радості. Мучишся, коли малюєш і тішишся, коли файно получилося, і спілкуєшся з картинами». Нерозлучний з мольбертом, зізнається, що сьогодні конче потребує товариства та допомоги з побутом. Згадує, як мав виставку в Українському домі і, блукаючи лабіринтами серед власних картин, мудрував над виразом: «життя іде, а біграфія стоїть»: «І коли я поглянув що я наробив, побачив, що моя біографія не стояла. А йшла паралельно життю, як дві колії. Певно, мені випала така доля зробити на цій землі те, чого нікому не вдавалося. Не кажу, що я найліпший. Просто – інший…».
Приходьте, і побачте на власні очі, як український геній Іван Марчук філігранно «пробив головою небо, подивився, що там є. Потім порізав то все на шматочки, щоб майстерніше реалізувати і відтворює ті картини тепер» нам і світові на радість!
Спілкувалася Ніна Гербич
