КОЛИ Б’ЮТЬ ВІКНА – З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПЛАГІАТ

Уже понад тиждень ринок мас-медіа лихоманить від дискусії на тему плагіату. І від чергового факту. Цього разу в епіцентрі обговорень стала ситуація з публікаціями головної редакторки глянцевого журналу Vogue – Україна. https://hromadske.ua/posts/golovnu-redaktorku-vogue-ukraine-vidstoronili-vid-posadi-pislya-zvinuvachen-u-plagiati

СловОпис звернувся за коментарем до колеги по цеху, екс-редакторки Жіночого журналу Тетяни Петкової.

– Тетяно, ти теж очолювала свого часу відомі глянцеві проекти в Україні. Тож що думаєш з приводу цієї ситуації, від якої вже понад тиждень турбулентно на українському мас-медійному просторі?

– Я вражена навіть не фактом плагіату, а спробою пояснити цей кричущий випадок тим, що головна редакторка, за її словами, час від часу вдавалася до послуг так званого «літературного раба». В коментарях у соцмережах використовують діловий та елегантний вислів «віддавала на аутсорс», але віддавати на аутсорс можна пошиття халяви для чобіт. Замовляти іншій людині написати текст, а потім підписувати його своїм ім’ям – це не комільфо для того, хто обрав професію, суть якої -написання текстів.

Але найбільше я вражена, навіть шокована коментарями, причому численними, на кшталт «ну дівчинка ж вибачилась», «які ж ви кровожерливі», або «а ви самі жодного разу не помилялись?» Особливо вбивчі коментарі «та хто ж ту колонку взагалі читає?» Тобто люди просто не в змозі збагнути масштаб та суть скандалу, який треба обговорювати у координатах репутаційних ризиків та втрати обличчя відомим брендом, а не «дівчинкапростопомилилась». Набагато менше коментарів, що стосуються рівня та стандартів вітчизняної журналістики – а випадок з плагіатом саме про стандарти професії. Картина критеріїв якості в українській журналістиці сьогодні досить жалюгідна. Можна поцупити чужий текст – а якщо викриється обман, стенути плечима: мовляв, а що такого, нібито ви такого не робите ніколи. І тут, звісно, виникає питання: цікаво, а які пропорції? Скільки в журналістиці тих, хто здатен змухлювати, скільки тих, кому навіть на думку не спадає привласнити бодай слово з чужого тексту? Яких більше? Це в мені прокинувся антропологічний інтерес: ну правда ж, цікаво, скільки людей здатні вкрасти та крадуть; скільки здатні, але не крадуть, побоюючись, що попадуться на гарячому; а скільки просто не здатні на плагіат з єдиної причини – почуття власної гідності, самоповаги.

Про самоповагу та гідність – це зовсім не пафос. Наведу приклад. Уявіть людину, яка в публічному місці обідає красиво, з ножем та виделкою, а вдома з каструлі похапцем їсть борщ, рукою порпається у гущі, шукаючи м’ясо, потім витирає руку об штанці… Самоповага – це ставитися до себе як до високорозвиненої особистості. Якщо я привласнив/ла чужі думки, чужі ідеї – як я можу поважати себе? Але таких коментарів у соцмережах, на жаль, небагато.

– Чи ти особисто стикалася з таким явищем, як плагіат? Оскільки досить активно ведеш сторінку в ФБ і твої публікації отримують сотні лайків та перепостів.

– У мене часто крадуть тексти в фб. Гадаю, набагато частіше, ніж я думаю, тому що я ловлю за руку крадіів лише тоді, коли поцуплений текст побачу сама, або ж мені надішле хтось із знайомих. Масштаб людської тупості приголомшує. Викладачка учбового закладу (МАУ), за фахом – бізнес-коуч – бере мій текст слово в слово, лише замість «Таня» пише «Олена» (він у жанрі діалогу) та публікує за своїм ім’ям! А коли я обурююсь, вона просто мене банить у фб. Бізнес-коуч! Ще одна дама-психолог виклала мій пост як свій, потім ще одна цілком на вигляд інтелігентна жіночка… Таких випадків багато, і я завжди обурююсь, гніваюсь та пишу, щоб прибрали пост.

– Чим керуються люди, які наважуються запозичити чужі тексти?

– Ти кажеш – «наважуються», оскільки тобі, як адекватній розвиненій та культурній людині теж видається, що привласнити чуже – це ганебно, погано, варте засудження. Але річ у тім, що деяким людям так чинити – абсолютно нормально. Між людьми насправді набагато більше базових відмінностей, ніж нам здається. Нам видається плагіат ганебним, а комусь – зовсім ні. І коли плагіатора хапають за руку, він переймається лише тим, що його зловили, а не соромом та докорами совісті. Чому люди привласнюють чужий інтелектуальний продукт? З кількох причин.

1. Лінощі. Інфантильна людина з рівнем свідомості трирічної дитини не хоче сушити мізки, легше у когось взяти та привласнити.

2. Комплекс неповноцінності. Людина відчуває, що вона «не дотягує». Дрібненька вона особистість, мілкувата. Є люди-моря, є люди-озера – ресурсні, обдаровані, а є люди-калюжі. А хочеться бути морем. Значить, треба у якогось моря або озера запозичити його продукт.

3. Заздрість. Чому хтось може так класно писати, а я ні? Я теж хочу, щоб мене вважали талановитим журналістом/письменником/композитором. Я візьму у того чувака трошки його тексту/музики – буде моє!

4. Невротична потреба у любові та прихильності. Людина потребує лайків (у буквальному і переносному значенні) як повітря. Їй конче необхідно відчувати себе достойною уваги, захоплення – а власних сил та здібностей обмаль. Нічим вона не може привернути увагу, нічим не здатна здобути прихильність та любов. Тому вона краде чужий продукт – чужий пост у соцмережах, чуже фото, чужу книгу – і видає за своє. Лайкайте мене, захоплюйтеся, а я понасолоджуюсь вашою любов’ю.

Взагалі-то тема, яку ми сьогодні обговорюємо, набагато серйозніша, ніж комусь видається. Це не про «глянець зганьбився» і не про «ой, подумаєш, вкрали постик на фейсбучику». Це про те, що справжні професіонали скоро скидатимуться на антикваріат – цінні, рідкісні, мало кому по кишені. Навіщо запрошувати на роботу тямущих та прискіпливих профі, яким треба платити великі гроші, якщо роботодавцю зовсім не потрібен високий рівень продукту?

Ти ж так само, як і я, спостерігаш, як стрімко падає рівень журналістики. Інтернет-видання, які можна спокійно читати – скільки їх? Десятка не набереться. Решта – примітивні тексти з помилками. До того ж передерті з інших видань (коли шукаєш інформацію на якусь конкретну тему, це одразу кидається у вічі, тексти просто клоновані). Рівень журналів та газет знижується повільніше, але теж ситуація невтішна. Вочевидь ми зіткнулися з явищем «розбитих вікон». Суть теорії розбитих вікон, яку сформулювали американські соціологи, в тому, що ігнорування дрібних правопорушень, на які соціум заплющує очі, швидко провокує загальне зниження стандартів життя та веде до крупних злочинів.

– Так, теж люблю цю теорію про розбиті вікна від Малколма Гладуелла.

– У психологічному сенсі це виглядає так. Якщо у будинку не засклити розбиту шибку, через певний час будуть розбиті інші вікна, будинок почне занепадати – через те, що одна розбита шибка показала: можна жити й так. З розбитими вікнами, згодом – з понівеченими ліфтами, далі – у смітті по вуха… А головна неприємність у тому, що люди швидко звикають до розбитих вікон та засмічених сходів. І якщо дорікнути людині, що розіб’є чергове вікно «Що ж ти накоїв?», вона здивується: «А що? Всі так роблять, а мені не можна?»

Думаю, треба придивитись до вікон уважніше. І почати їх склити.

Розмовляла Тамара Куцай