Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Історія українського «Розстріляного відродження»

Цей термін вперше запропонував відомий український літературознавець Юрій Лавріненко (теж свого часу репресований), використавши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. Але що ж криється за цим терміном?

Розстріляне відродження – це літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х років 20 століття в Україні, яке за короткий термін видало високохудожні твори, що вражали світ своєю новизною, але, на жаль, було знищене й закатоване тоталітарним сталінським режимом.

На перше жовтня 1925-го року в Україні налічувалося близько 5000 письменників. Усі вони різні: неокласики, футуристи, авангардисти, імпресіоністи і ті, хто не хоче канонів. Вони спалювали «Кобзаря», тяжіли до читання Данте та Гомера в оригіналі, писали про секс і переосмислювали мистецтво. Вони створювали українську інтелігенцію, елітарну українську культуру.

А потім була радянська влада, яка процесом українізації поклала сир в мишоловку.

Українізація – складова політики коренізації, запровадженої РРСФР, яка передбачала просування й упровадження елементів української мови й культури в різних сферах суспільного життя. Насправді ж метою влади було створення лакмусового папірця, на якому проявляться усі тяглі до «буржуазного націоналізму», а точніше – до України.

Умовна свобода слова в розмаїтті мистецьких течій так чи інакше призводить до дискусії.

Літературна дискусія 1925-1928 років стала публічним обговоренням напрямків розвитку та завдань нової української радянської літератури, ролі митця в соціумі.

Письменники надто радикально відрізнялися у поглядах на природу й мету художньої творчості.

Дискусія розпочинається статтею Григорія Яковенка «Про критику і критиків у літературі» із першими словами: «Гадаю, що стаття моя викличн жваву дискусію, на яку я сподіваюся.» Стаття була написана після того, як його оповідання, надіслане на конкурс на найкращий пролетарський твір, було проігнороване.  У статті автор нарікає, що ніхто не звертає увагу на молодих пролетарських письменників, публікуючи натомість «твори Миколи Хвильового, які можуть бути цікавими тільки для міщан та дегенератів».

Відповіддю стала стаття Хвильового «Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян».

Дискусію було розпочато.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації “Гарт», «Плуг», «Ланка-МАРС», пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники та громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич та ін.

Під час дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Хвильового «Україна чи Малоросія», Миколи Зерова «До джерел».

Центральним питанням було: бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

Дискусія перекроїла мистецьке поле. Відбувся саморозпуск ВАПЛІТЕ, а згодом – на перше місце в літературному творенні вийшли ставленики партійного апарату.

А потім: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що?”

Михайло Яловий — поет, прозаїк, драматург, кіносценарист і перший президент ВАПЛІТЕ.

1933-го йому присудили “участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів” та “створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу”.

Про розстріл цілої нації у вигляді арешту Ялового йшлося у передсмертній записці Миколи Хвильового.

13 травня 1933-го до Хвильового прийшли письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній. Письменники обговорювали арешт Ялового. Коли вони вже збиралися розходитися, Хвильовий увійшов до свого кабінету, де й застрелився, залишивши дві передсмертні записки.

Чотири роки репресій українських митців у вигляді заслання, відправлень у психлікарні через свою життєствердну творчість призводять до кульмінації.

3 листопада 1937-го на «честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас.

У списку “українських буржуазних націоналістів”, розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Соловецький табір, що був утворений на місці Соловецького монастиря, став цвинтарем української інтелігенції.

  • Пишеш про український націоналізм? На Соловки.
  • Пишеш про Європу? На Соловки.
  • Талановитий український інтелігент, що творить? На Соловки.

В один день за рішенням несудових органів, було страчено 265 представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Валерія Андрійченко,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка