Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Час зав’язувати із серйозною журналістикою? Роман Вінтонів про проєкт «Телебачення Торонто»

З нагоди святкування 5-річчя Інституту Журналістики Університету Грінченка ми мали нагоду долучитися до серії святкових майстер-класів. Роман Вінтонів – український тележурналіст, актор та сценарист – але більшість знає його під псевдонімом «Майкл Щур». Він розповів про історію та розвиток проєкту «Телебачення Торонто».

«Я вчився на журналістиці і шкодую про це»

Я також вчився на журналістиці і шкодую про це. У мене опозиційна думка щодо освіти журналіста. Мені здається, якщо людина визначилась і хоче бути журналістом, то краще ці 5 чи 6 років витратити на отримання професійної вузької спеціалізації, яка цікавить. Наприклад, культурну галузь, точні науки, економіка, право тощо. Людину з фаховою освітою обдурити набагато важче, ніж з журналістською.

«Час зав’язувати із серйозною журналістикою»

Розповім, що було до «Телебачення Торонто». Я працював на каналі Інтер, журналістом для Української служби ВВС, був шеф-редактором нового каналу ZIK у Львові – звільнився через втручання влади в роботу редакції. І тоді я зрозумів, що час зав’язувати із серйозною журналістикою. Коли я пішов працювати на «Сніданок з 1+1», то вважав, що це буде місце поза політикою. Але через деякий час мене знову затягнуло у Верховну Раду і я почав робити веселі репортажики. Мені здавалося, що настільки українці звикли до того трешу, що відбувається. Тому з’явилася ідея, що хтось має подивитися на це свіжими очима. Іноземець, який вперше приїхав у країну – тоді він зможе ставити наївні запитання. Потім вже одна на одне накрутилося і з’явилася ідея образу Майкла Щура.

«Я хвилювався, що нічого не вийде – і нічого не вийшло»

Перша зйомка Майкла Щура була невдалою. У мене тоді не було ніякої техніки. Через знайомих дістав фотоапарат і диктофон. Ідея була в тому, щоб я записав звук. Моя знайома Наталка погодилася побути операторкою і зняти відео. А потім я б змонтував це все. Ми зняли, але нічого не вийшло. Все відео було браковане, годину чи дві просто чорна картинка. Мені було дуже незручно, бо в мене були наклеєні вуса, вишиванка, рагульський піджак і штани. Я дуже хвилювався, що нічого не вийде – і нічого не вийшло. Для себе я подумав, що це, напевно, знак і на деякий час відклав цю ідею.

«Перший вихід Майкла Щура»

Через деякий час Наталка познайомила мене з однією громадською організацією. Вони послухали мою ідею – якраз наближалися вибори і я готовий був зняти якісь прикольні репортажики з ВР – і погодилися. Дали мені гроші на оператора, монтажера, техніку. Це, фактично, був перший вихід Майкла Щура – серія репортажів інтерв’ю «Чим живеш, Україно?». Оце і була поява «Телебачення Торонто».

«Шоу «Але є одне «але». Скорочено АЄОА» – у мене схильність до ідіотських назв»

Потім я думав, що далі з цим робити. Я з новин, і вони мені в принципі не подобалися – я бачив багато трешового, чого там не мало бути. І я вирішив вишукувати в інтернеті ідіотські логічні ходи журналістів чи просто якісь речі в репортажах і говорити про них. Так з’явилося шоу «Але є одне «але». Скорочено АЄОА» – у мене схильність до ідіотських назв. Концепція була така, що це шоу не мало ніяк називатися. Однак, я тоді знімався у студії YouTube-каналу «UKRLIFE.TV», вони були партнерами і давали техніку. І режисер-оператор сказав, що треба це якось назвати, бо на YouTube треба називати відео. Я подумав, і назвав «Але є одне «але». Скорочено АЄОА». Почали виходити відео, я написав сам перші 3 випуски. Однак потім я не знав, про що ще говорити, мені в команду був потрібен ще хтось. Попросив товариша, Женю Самойленка, подивитися сценарій 4 випуску і внести правки. Так ми почали працювати вдвох. Потім я познайомився з Андрієм Кондратенком і ми стали писати втрьох. Ось так досі працює цей кістяк із 3 людей.

 «Зібратися з друзями за пивом і написати сценарій»

Ось так все почалося з невеличкої ідеї. Я ніколи не думав, що це буде моя робота, бо починалося все як хобі – просто зібратися з друзями за пивом і написати сценарій. Але в якийсь момент це почало забирати багато часу. Потім ми знайшли фінансування на 1,5 року на наш проєкт, і я звільнився з роботи. Згодом, потрошку-потрошку, але ми почали обростати різними людьми і зараз це близько 30 людей, залучених у проєкті.

Записала Вікторія Маленко,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка