Україна ‒ серед лідерів світу з оцифровування архівних документів

Анатолій Хромов очолює Державну архівну службу України з 2019 року.
Народившись на Одещині, він із 2016 року живе в Києві і встиг за цей час, з-поміж іншого, попрацювати в науковому відділі Українського інституту національної пам’яті та заступником директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Загалом має стаж роботи в архівній сфері понад 10 років.
Історик, юрист, кандидат історичних наук, поет.
«Ми ‒ тіні забутого покоління.
Про нас часто кажуть із префіксом «next»
Ми ще не вогонь, але змучені тлінням,
Ми з молоком всмоктали стрес», ‒
написав він якось в одній зі своїх поезій, ніби «архівувавши» основу свого покоління, якому зараз близько 40 років.
Проте в роботі йому дісталася далеко не поетична сфера. Особливо зараз, під час війни. Тож про неї ‒ непоетичну архівну сферу ‒ ми й розмовляли під час одного з неспокійних київських вечорів.

Анатолію Володимировичу, оцифровування наших архівів ‒ завдання номер один, актуальність якого посилило широкомасштабне вторгнення росії в Україну. Прогнозують навіть, що з такими темпами, як ми зараз це робимо, Україна може увійти в п’ятірку перших країн світу з оцифровування своїх архівів. Розкажіть, будь ласка, про це.

Оцифровування архівів було й раніше для нас пріоритетом.
По-перше, це потрібно для удоступнення архівної інформації широкому колу користувачів. Зрештою, це ознака європейського вектору в розвитку архівної системи, тому що в багатьох програмних документах ЄС вільний доступ до архівної інформації ‒ одна з ознак якості життя. Тому, якщо ми прагнемо в Європу, маємо робити доступними архіви, і на це є велика кількість рекомендацій і Ради Європи, й інших директив.
Але водночас оцифрування архівів ‒ єдиний зараз дієвий метод збереження архівної інформації у випадку війни. Наші темпи оцифровування зростають, і я можу підтвердити, що, справді, ми належимо до світових лідерів з оцифрування архівів.
За допомогою МЗС України ми збирали інформацію через посольства, консульства. Словом, ми як мінімум на другому місці за темпами оцифрування архівів, ‒ результати 2023 року. Що важливо ‒ за темпами, а не за обсягом. Тому що тут ми дійсно відстаємо, бо відносно пізно почали так масово це робити.
Зараз наша швидкість ‒ друга в світі, ми зробили минулого року понад 21 млн цифрових копій. Й у 2024 році плануємо зробити не менше 30 млн. Усі ці результати ‒ абсолютний рекорд в історії українських архівів, бо за ці останні п’ять років ми зробили в рази більше, ніж за всю попередню історію в плані оцифрування архівів. І це дуже важливо. Чому? Тому, що ми не тільки зберігаємо інформацію на випадок знищення, пошкодження або викрадення архівних документів російськими окупантами (а такі випадки були). Ми ініціювали зміни до нормативно-правових актів і легалізували цифрові копії на рівні з паперовими документами. Тобто, якщо документ був знищений або викрадений, є підстави у державних архівів на основі створених цифрових копій Національного архівного фонду видати офіційну довідку-витяг або копію на запит громадян України та інших країн.

Це дасть можливість позиватись щодо повернення архівних документів, розграбованих та вкрадених російськими окупантами?
Це набагато важча проблема, тому що тут питання йде про облік. У нас вживаються заходи щодо покращення обліку, але він недосконалий, традиційний паперовий здебільшого. Якщо ми візьмемо такі проблемні кейси, зокрема і пограбування частково Державного архіву Херсонської області під час тимчасової окупації в 2022 році, то російські окупанти викрадали справи разом із обліковими документами, тобто в принципі у нас нема повного списку того, що було викрадено. Його зараз поновлюють, тобто на територіях, де українська влада поновлює свій контроль, проводиться суцільне перевіряння і цей список поновлюється для того, щоб потім можна було в судовому порядку в міжнародних інстанціях ставити питання щодо реституції культурних цінностей. Я зараз говорю про архівні документи.
Ми уклали меморандум із громадською організацією «Фонд підтримки фундаментальних досліджень», це найкращі українські спеціалісти в галузі міжнародного гуманітарного права, які допоможуть нам у тому числі з позовною роботою з наповненням реєстрів збитків, і щодо всіх інших правових механізмів, у тому числі тих, які прописані міжнародним гуманітарним правом з повернення культурних цінностей.
Тобто тут справа важча, але, як мінімум, ми зараз оцифровуємо описи документів у всіх архівах, і тут теж темпи значні у нас. Зокрема по центральних державних архівах понад 84% ‒ середній показник оцифрованих описів, і це гарантія у випадку втрати цих документів, щоб відновити хоча б заголовки справ, їхніх позицій. І так само в обласних архівах це оцифровується. Але майбутній крок, над яким ми працюємо, у тому числі з грантовими організаціями ‒ це створення єдиного Національного реєстру архівних інформаційних ресурсів, тобто хочемо мати єдину базу всіх архівних справ. Це дуже важка робота, і на роки, тому що станом на зараз в Україні зберігається понад 86 млн одиниць зберігання, тобто конкретних справ чи одиниць обліку. І наповнити базу даних на 86 млн ‒ це робота непроста, тому що дуже часто ці облікові документи, зокрема описи попередніх століть, складались російською дореформенною мовою, з буквами Ѣ, ѳ , ѵ тощо.
Тобто для включення їх у наш національний реєстр треба удосконалити, адекватно перекласти ці документи українською мовою.
Але є одна ключова думка, яку я хотів би донести. Незважаючи на всі війни, на всі катастрофи геополітичні, військові, адміністративні, інші виклики, коли втрачали й грабували українські архіви, нам залишився спадок у понад 86 млн справ. І ми є однією з найбільших у Європі країн за обсягом зберігання архівного надбання.
Усе це впорядкувати та зробити читабельним непросто. Тим паче зараз, коли не вистачає фінансового ресурсу, а почасти й кадрового, але, незважаючи на все, ми рухаємося, і навіть з темпами, які випереджають попередні роки.

Ми маємо такий величезний потенціал, але він був би значно більший, якби його не забирала собі росія.
Як Ви вважаєте, скільки росія вкрала у нас в попередні століття архівних документів? І скільки пограбувала зараз на окупованих територіях? Можемо назвати зараз відсоток архівних втрат України?

Якщо подивитись на це системно, то росія вивозить архівні документи з території України, починаючи з кінця ХVIII століття доволі активно.
Тобто і в часи російської імперії, і в часи радянського союзу все це робилось директивно, офіційно, переміщувались найбільш цінні фонди до відповідних сховищ Москви, Санкт-Петербургу, до центральних російських архівів. Ну це, скажімо так, типова політика метрополії щодо багатьох країн, не тільки України, а й інших, які були під владою імперії.
Якщо говорити про нинішній час, то, звісно, у 2014 році були значні втрати, росія фактично захопила майже повністю архівні колекції, які зберігались у Луганську, Донецьку, Севастополі й у Криму.
І це складало приблизно 9% архівного фонду, який був наявний в Україні на той час, він фактично повністю був захоплений.
Від початку повномасштабного вторгнення 2022-го року, скажімо, у нас справи відносно кращі, тобто вже був певний негативний досвід 2014-го року, і станом на зараз офіційно підтверджено сукупно й викрадення, і знищення, і пошкодження документів Національного архівного фонду на рівні 0,3%.
Цей відсоток потенційно може зрости десь до 1,5% залежно від того, який стан архівів на окупованих територіях, тому що вони не завжди там вивозились, тобто різна ситуація, ми все це контролюємо, досліджуємо зазвичай з відкритих джерел. Фінально ми можемо повідомити цифру лише після того, коли буде безпечна ситуація на цих територіях, і архівісти зможуть знайти і вжити там заходів із перевірки наявності документів.

Архіви ‒ це дуже цікава сфера, вони багато про що можуть розповісти. А які саме архівні документи Ви б особисто наважилися оприлюднити громадськості, можливо, з тих, які не було раніше оприлюднено?

Наше суспільство має зрозуміти, що ми вже далеко від того, щоб наважитись чи не наважитись. Тобто філософія роботи архівної служби і архівних установ останніх років, і я це можу гарантувати, полягає в тому, що відкритість ‒ наша сила. Тобто фактично у нас не існує заборонених тем. І навіть якщо звернутися до найкращих світових практик, до Міжнародного кодексу етики архівістів, то архівіст не має права, окрім визначених законом випадків, обмежувати доступ до інформації.
Тобто фактично 99,7% документів, які зберігаються в системі державних архівів України, є відкритими. Дійсно у нас зберігаються частково документи, які містять державну таємницю, як це є і в будь-якій іншій країні. Є відповідний порядок доступу до цієї інформації, є певна кількість документів, які можуть бути захищені, наприклад, конфіденційна інформація про особу, захист персональних даних. Але й тут у нас одна із найліберальніших систем. Зокрема, якщо в Європі зазвичай 100 років є обмеження до конфіденційної інформації про особу, то у нас обмежується в 75 років, тож загалом навіть іноді про живих людей можна дізнатися інформацію, бо за 75 років перестає діяти конфіденційний захист.
І хотів би нагадати, що ще у 2015 році Україна ухвалила один із найкращих в регіоні законів «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917‒1991 років», згідно з яким усі архіви КДБ та інших репресивних органів доступні для дослідження. І жоден архів не має права вимагати у вас мету цього дослідження, і це може бути як історик, так і звичайний громадянин, або журналіст, тобто будь-хто може подивитися колишні секрети радянської системи. У той час, коли ці документи в сучасній росії залишаються державною таємницею.
Є міжнародні рейтинги, згідно з якими Україна в частині доступу до секретних архівів ‒ лідер серед країн Центральної і Східної Європи.

Інтерес до генеалогічних досліджень дуже популярний зараз в Європі. Його популярність зростає і в нас. Чи можете дати конкретні поради, як, наприклад, киянам, читачам «Вечірнього Києва», дослідити своє коріння, куди звертатися, щоб скласти своє генеалогічне дерево?

Скажу відразу, що архіви ‒ це не перше місце, куди ви маєте піти. Спочатку треба зробити підготовчу роботу: попрацювати безпосередньо з живими родичами, зібрати наявну інформацію, опитати їх, також бабусь і дідусів, поки вони живі. Передивитися старі фотоальбоми, зібрати все докупи і впорядкувати власний родинний архів.
Друге, що б я радив, є величезна кількість і в соціальних медіа, і взагалі в інтернеті тематичних груп, пабліків для початківців, де йдеться про те, як досліджувати генеалогію. Тож там можна дізнатись дещо. І вже коли у вас є певна підготовлена робота, ви знаєте про онлайн платформи, які допомагають будувати генеалогічне дерево, то потім можна звертатися до архіву.
Якщо ви заглибитесь в тему, то побачите, яку велику роботу ведуть зараз державні архіви щодо оцифрування документів, у тому числі допоміжних документів для дослідження генеалогії.
Зокрема Державна архівна служба разом з американською некомерційною корпорацією Family Search International (це світовий лідер з оцифрування генеалогії) реалізують дуже масштабний проєкт. Тобто ми плануємо разом із нашими партнерами в перспективі ще 4‒5 років оцифрувати всі генеалогічні джерела, які є в Україні. Тобто в рамках цього проєкту планується створити як мінімум 100 млн копій метричних записів, переписів населення, особових справ студентів, працівників, ну весь-весь комплекс документів, які є у нас в українських архівах для того, щоб він був онлайн. І він буквально вже є онлайн, як мінімум на сайті наших партнерів Family Search, тобто щотижня створюються десятки тисяч нових копій різних метрик, інших специфічних документів з генеалогії, які доступні для будь-кого в світі онлайн.
Ми є найбільшим їхнім проєктом, і мені дуже приємно, що вони пішли нам назустріч і, незважаючи на війну, не тільки не згорнули цей проєкт, а й навіть розширили. Тобто ми плануємо разом із нашими партнерами забезпечити роботу одночасно 100 операторів в Україні. Станом на зараз уже працює 64 оператори в різних архівах. От всі державні архіви, які містять генеалогічну інформацію, згідно з нашими планами, мають підписати угоду й оцифровувати генеалогічні документи. Це буде, скажімо так, світовий прецедент, коли країна повністю оцифрувала генеалогічні джерела.

Цікаво. А ще яка міжнародна допомога надається нам у цьому такому необхідному процесі?

Міжнародна діяльність ‒ один із моїх улюблених напрямів роботи. Я дуже люблю й ціную його. Це, як виявилось, допомагає нам досить рівно й стабільно пройти цей складний час, тому що війна ‒ це виклики для культурної спадщини, і, зокрема, для архівів також, і в плані економічному, і в частині інших загроз.
За ці роки повномасштабного вторгнення українські архіви отримали стільки матеріально-технічної підтримки, стільки нового обладнання, скільки за весь попередній період свої історії не отримували. Тобто сучасні сканери, сервери, матеріали для реставрації, спеціальні сейфи для збереження документів на випадок пожежі. Купа різного спеціалізованого обладнання та матеріалів надавалися великим спектром наших партнерів. Звісно, найбільше ‒ це сусідні країни, такі, як Польща, Чехія, Німеччина. Багато допомагає навіть далека Японія, надсилала спеціалізований реставраційний дороговартісний папір «Авагамі», який потрібен для реставрації давніх документів, тому я просто боюсь не згадати і забути когось із того великого спектру партнерів, які нам допомагають з таких міжнародних організацій. Звісно, варто згадати й Міжнародну раду архівів, яка підтримує нас і організаційно, й політично, зокрема за нашим зверненням була припинена будь-яка участь російських і білоруських архівних інституцій в її роботі. Є ще швейцарська інституція ‒ Альянс захисту культурної спадщини в зонах збройних конфліктів, яка теж постійно надає нам допомогу, і організаційну, й іншу, зокрема стажування за кордоном. Це дуже важливо навіть для ментального здоров’я моїх колег ‒ співпрацювати з міжнародними партнерами, бо все ж таки треба мати можливість час від часу пожити тиждень без тривог, без сирен і чомусь корисному повчитися.
Зокрема з Міжнародною радою архівів ми реалізували методичні рекомендації, тобто написали певний такий інформаційний путівник, який на українському досвіді рекомендує іншим країнам світу, як діяти, як оцифровувати архіви в умовах збройного конфлікту. Тобто це не тільки те, що ми чомусь вчимося, насправді ми вчимо іноді світ, як можна ефективно працювати в таких умовах.

Є світла сторона ‒ допомога, підтримка цивілізованого світу. І є темна, протилежна сторона – росія, яка нищить, краде, вчиняє наругу, влаштовує акти вандалізму, зокрема під час окупації. Розкажіть нам про ці факти.

Російський агресор порушує не тільки норми міжнародного гуманітарного права, він насправді порушує і власне законодавство. Ще в 2014 році, коли були захоплені архіви, зокрема в Криму, усі документи були не просто викрадені, а вони були долучені до державного архівного фонду російської федерації. І, що важливо, це було зроблено без експертизи цінності, просто окремим законом, що є порушенням принципів роботи архівів. Бо постає питання, якщо навіть вони заявляють про якусь там спадковість і причетність до архівних документів часів російської імперії або радянського союзу, то на підставі чого документи 1991‒2014 років українських органів влади були включені до державного архівного фонду росії?
А щодо випадків 2022-го року, то, дійсно, у нас є численні випадки пошкодження архівних будівель унаслідок обстрілів. На щастя, значно менше випадків, коли в рамках таких обстрілів постраждали не тільки вікна чи зовнішній фасад будівель, а й документи всередині, тому що дуже часто архівні будівлі є спеціалізованими бетонними й достатньо міцними, які вберігають від, скажімо, непрямого влучання. Але випадків, коли зовні страждали архіви, достатньо багато. Випадків безпосереднього знищення менше, найбільш кричущими є, зокрема на території Чернігівської області, на території непідконтрольній після підриву дамби Каховської ГЕС, коли росіяни нічого не зробили, і деякі архівні підрозділи на окупованому Лівобережжі Херсонщини були просто затоплені, знищені. Як я вже казав, найбільшим було розкрадання і вивезення до 40% фондів Державного архіву Херсонської області до Криму.
Ну і були просто десятки випадків вандалізму в Київській області на початковому періоді, в Миколаївській, Херсонській областях, коли в районних центрах архіви розкрадалися. Але, знаєте, тоді вони ще, напевно, не мали якоїсь цілеспрямованої програми, тобто архівні документи майже не були викрадені в цих випадках. Оргтехніку, комп’ютери, сканери забирали, перевертали стелажі з документами без будь-якої мети, просто як вандалізм. Проте більш кричущі випадки (є фотографії), коли російські солдати, перебуваючи в архівних підрозділах, справляли нужду прямо на архівні документи. Вони просто замість унітазу ходили на архівні документи. Мої колеги з таким стикалися, скажімо, все це прибирали після них.
Ці випадки є підкресленням отієї величезної цивілізаційної прірви між агресором, який намагається нас втягнути у свою сферу впливу, і між тим світом, куди ми прагнемо долучитися. Адже абсолютно всі європейські колеги і представники професії з інших країн максимально нам допомагають, а російські окупанти крадуть, нищать і, вибачте, справляють нужду на архівні документи.

Повернемося до історії Києва. Що цікавого й малодослідженого містять наші архіви? Що саме б Ви рекомендували більш детально вивчати киянам про свою історію, про своє місто?

Знаєте, це одне з найважчих запитань для архівіста ‒ що цінне, а що не цінне. Я вам нагадаю, що в нас 86 млн справ по всій Україні, і всі вони мають статус Національного архівного фонду. Якщо ми візьмемо закон, то написано, що документ Національного архівного фонду ‒ це той, який має практичну, історичну або іншу цінність, тобто нецінних серед них немає.
Існує певна мода, коли вважається, що ці документи є більш затребувані, і всі до них звертаються. І є документи й фонди, архівні колекції, які можуть 30‒40 років пролежати, і до них не торкнеться рука дослідника, а в певний момент їх хтось відкриє.
У нас є широкий масив документів, починаючи від ХІІ ст., від перших берестяних грамот (їх три у нас збереглось), і до сьогодення, тому різні аспекти життя України, у тому числі для киян, можуть досліджуватися і бути цікаві.
Якщо, звісно, конкретизувати, у нас є поняття: унікальний документ національного архівного фонду. Це ті, які мають таку особливу цінність, і ілюструють внесок українського народу у всесвітню культурну спадщину, тобто серед 86 млн унікальними визнано близько 450 документів.
Тобто серед мільярдів сторінок лише близько 450 станом на зараз вважаються найбільш цінними, і там є дуже багато того, що стосується Києва, і персоналій, пов’язаних із Києвом, починаючи, наприклад, від діячів, які в столиці працювали. Я просто так відразу пригадаю, які у нас унікальні документи: це й Акт проголошення Незалежності України в оригіналі 24 серпня 1991 року, й оригінал Конституції 1996 року, і багато документів часів Центральної Ради й Гетьманату Павла Скоропадського. Є цікавий документ про те, як до архівної справи долучений був і Симон Петлюра, і він зберігається в Державному архіві міста Києва, є і аудіовізуальні документи. Зокрема унікальним документом визнано кінохроніку про ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Тобто спектр величезний. У Центральному державному архіві громадських об’єднань та україніки є надзвичайна архівно-кримінальна справа проти киянина Олексія Сорокіна, який був репресований радянським режимом за те, що зберіг шматочки хліба з часів Голодомору 1932‒1933 років, і в справі донині збереглись ці шматочки сурогатного хлібу. Там, зрозуміло, мало чого від такого традиційного розуміння хліба, але він хотів своїм нащадкам передати зразки того, що він їв у часи Голодомору, і ця справа теж визнана унікальною.
Тому я можу годинами розказувати про документи, які зберігаються в українських архівах, але ще раз кажу, що мільйони копій зараз доступні онлайн. Ми десятками мільйонів цифруємо і оприлюднюємо онлайн як у себе на сайтах, так і на сайтах наших партнерів. Я думаю, що будь-який дослідник знайде величезну кількість документів, які можуть його зацікавити. І там, скажімо, на роки й роки роботи для того, щоб усе це почитати.

Розмовляла Тамара Куцай

(Інтерв’ю було опубліковане в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)