Реалії безбар’єрності, соціалізації та наповнення життя сенсами

Внаслідок повномасштабного вторгнення росії в Україну сотні тисяч українців взяли до рук зброю, щоб захистити свою країну від загарбника. Як і в будь-якій війні, у нас також є втрати серед воїнів, є й поранені, які повернулись додому. Серед них військовослужбовці, які отримали травми та опинились у категорії людей з інвалідністю. Як вони живуть, як справляються з проблемами розповідає Павло Прудніков, заступник голови Профспілки працівників атомної енергетики та промисловості України.

Павло, розкажіть, будь ласка, з чого почався Ваш шлях на війну?

Тоді, після 24 лютого 2022 року, всі, хто вирішив захищати Україну, стояли в чергах до військкоматів. І це теж було моє рішення. Далі проходив медичну комісію, оформлював документи, займався волонтерською діяльністю. Потім брав участь у найгарячіших бойових точках.

Який день або ж подія найбільше запам’ятались із тих часів?

Передовсім, армія ‒ це тяжка рутинна робота. Зранку прокидаєшся і займаєшся службовими справами. Це робота, дуже важка фізична праця.
Коли я був на фронті, дронів у московитів ще було мало. В основному по нас відпрацьовували артилерія, міномети, реактивні системи залпового вогню.
Я встиг повоювати з травня по серпень 2022 року. Одного разу під час виконання бойового завдання, коли віз вантаж вночі, по дорозі трапилась аварія, а я був за кермом. Унаслідок цього отримав важке пошкодження хребта. На сьогодні маю інвалідність першої групи і прикутий до візка.

Якою була перша реакція після травми?

Перша реакція ‒ дістатись живим до стабілізаційного пункту. Дочекався операції, а після неї ‒ реабілітація і надія на те, що все це можна подолати протягом 2‒3 місяців чи півроку. Але потім з’ясовується, що життя не таке рожеве, і треба реабілітацію спрямовувати на те, щоб жити в таких умовах, як склалось, а тут свої проблеми.

У мене близька людина на фронті під час бою отримала важке поранення. Дякуючи вашій пораді, військовий вчасно звернувся до відповідних фондів, і зараз проходить реабілітацію у США. Це дозволить зберегти людині можливість пересуватись самостійно за допомогою протезів.

Тема складна і, якщо порівняти зі мною, то йому пощастило більше. Я насправді залишився прикутим до візка. Хоч тут можна говорити, що мені теж певною мірою пощастило порівняно з іншими пораненими воїнами. Могло бути все набагато гірше. Я зміг вийти на роботу, можу дістатись до робочого місця у центрі Києва. Вистачило коштів придбати недорогу автівку і поставити туди ручне керування. Я навіть можу подорожувати Україною і Європою, є спеціально обладнані готелі, де можу зупинитись. Так, це велике обмеження, але і в такій ситуації можна займатись своєю справою і жити повноцінним життям.

Напевно, дуже важлива підтримка близьких людей?

Безперечно. Мене завжди дуже підтримувала моя родина. Знаю людей, які зламались без підтримки, стали зловживати спиртним. Такі проблеми в житті неможливо подолати без підтримки близьких людей.

Як наша держава допомагає колишнім військовим, які після поранення стали людьми з інвалідністю?

Скажу особисто про себе. Оперування, реабілітація, ліки в лікарнях Дніпра та Києва ‒ все це для мене, як і для інших військовослужбовців, було зроблено за державні кошти. Операція, хочу підкреслити, пройшла на дуже високому професійному рівні, це відзначали й лікарі, коли я був на реабілітації в Німеччині. Єдине, за що довелось заплатити, це титановий протез, який поставили на хребті. Ставлення лікарів, нянечок, медсестер, усього медичного персоналу було дуже теплим, щирим, і це можна сказати про усі медзаклади, де я побував.

Що можете сказати про державні програми з підтримки та реабілітації наших поранених?

Хочу розповісти про програми, власне, про ті, які діють за підтримки наших європейських партнерів. Наприклад, ось це крісло, за допомогою якого я пересуваюсь. Я просто зареєструвався і подав заявку на крісло колісне на сайті Мінсоцполітики, де йшлося про допомогу людям з інвалідністю. Протягом трьох днів зі мною зв’язались, оформили заявку, і вже за місяць я отримав крісло з Німеччини. Коли постало питання про мою реабілітацію, дуже швидко відреагувала лікарня, в якій я лікувався, і за підтримки Міністерства охорони здоров’я і Міністерства оборони України мене направили на реабілітацію до Німеччини. Потім, коли я повернувся в Україну, мені запропонували пройти курс лікування в Пущі-Водиці за столичними програмами для військовослужбовців. Потрібно відзначити, що медичне обслуговування в Пущі-Водиці надається на високому рівні: і тренажерна база, й умови проживання, і професійний рівень медичних працівників. Я, чесно зізнаюсь, не очікував, що у нас таке можливе.
Будь-яка людина може потрапити в ці програми, потрібно тільки вірити і звертатись із проханням. Не знаю точно, як на сьогодні, але тоді все працювало, і доволі ефективно. Гадаю, що допомога з лікування, реабілітації, протезування набирає ще більших обертів, адже в пресі часто з’являються повідомлення про те, що встановили нове обладнання, відкрили нові реабілітаційні центри тощо. Це стосується Рівненської лікарні, Львівських реабілітаційних центрів, до Києва багато постачається медичного устаткування. Усе це за гранти і кошти наших партнерів, і, звичайно, українських фондів, волонтерів.
Тобі допоможуть в якихось критичних ситуаціях, але ти передусім повинен самостійно, наскільки це можливо, працювати головою і фізично, маю на увазі спеціальні вправи для оздоровлення. І, головне, вірити та звертатись у відповідні інстанції.

Чому вирішили продовжувати працювати?

Удома можна з’їхати з глузду від неробства. Соціалізація обов’язкова. Тому і вирішив продовжувати працювати там, де можу бути найбільш корисним ‒ у профспілці. Головна проблема, як на мене, кожен день добиратися на роботу. Перших пів року було надзвичайно важко. Кожен виїзд був маленьким подвигом, але потім звикаєш. Це триває десь близько шести місяців.

Що найважче у цей період?

Важко опановувати нові місця. Наприклад, буде який-небудь захід, і в ньому запрошують взяти участь. Тож спочатку прошу своїх друзів, рідних чи колег підійти туди й з’ясувати, як заїхати, припаркуватись. Бо інакше можна приїхати й зіштовхнутися з тим, що не зможеш дістатись до запланованого місця, враховуючи мою особливість пересування. Але є вже такі місця, де я можу брати участь у семінарах, конференціях, інших заходах. Зрештою, мають бути й кафе, де можна провести ділові зустрічі. Але, можу сказати, що в Києві й області таких закладів дуже мало.

Але ж в Україні є нібито багато різних програм, які ще реалізовувались до повномасштабного вторгнення росії в Україну?

Незважаючи на те, що є багато програм з інклюзії, безбар’єрності, але діють вони здебільшого на шпальтах газет та в звітах чиновників, і там це виглядає набагато краще, ніж є насправді.

В інших українських містах ситуація, напевно, ще гірша?

Насправді не зовсім так. Багато зробили щодо інклюзії в таких містах, як Івано-Франківськ, Тернопіль, Чернівці, Львів, а в Києві ще біда. На доказ моїх слів: як я можу з мого службового місця, яке знаходиться неподалік Майдану Незалежності, під’їхати до прапорців, що там знаходяться, і віддати героям шану? Спуски у підземних переходах часто не працюють.

А як справа з іншими необхідними для життя закладами?

Багато зроблено з пандусами для аптек, банків. Однак як дістатись до них? Потрібно витратити дуже багато зусиль і вирішити безліч усіляких головоломок, щоб потрапити до цього пандусу. Для галочки він є, але ним скористатись людина з інвалідністю часто не може. Паркувальні місця ‒ знак інвалідного візка, але паркуються всі. Особливо це полюбляють робити люди на великих дорогих машинах. Я вже не кажу, що паркувальне місце, згідно з нормами, має бути в півтора рази більшим. Просто знак інвалідного візка не робить паркувальне місце придатним.

Ви працюєте і, напевно, тут теж мала би бути підтримка трудового колективу?

Підтримка колег на робочому місці полягає в тому, щоб не поводити себе з людиною, яка має інвалідність, як із неповносправною. Ставлення має бути, як до всіх інших людей, але треба пам’ятати, що прохання «зайди до мене в кабінет» передбачає більше 30 секунд для появи; не ставити завдань, які важко виконати через переміщення кабінетами, поверхами. Але якогось там показного жалю або окремого ставлення не повинно бути.

Ви, як заступник голови галузевої профспілки, що робите або ж як плануєте допомагати воїнам на фронті та тим, хто повернувся?

Передусім це, звичайно, матеріальна допомога. Нещодавно проводили молодіжну платформу для нашої молоді, яка працює, і провели ряд аукціонів, благодійних заходів та зібрали чимало коштів для мого батальйону. Закупили необхідне обладнання, в основному радіоелектроніку, й відправили їм. Також обговорили (прокачали) тему, щоб наші атомні електростанції вкладали гроші для створення безбар’єрного простору для своїх працівників із інвалідністю. Проблема номер один у людей, хто опинився в інвалідному візку, як дістатись до свого робочого місця. Коли це вирішено, тоді є соціалізація, людина заробляє гроші, відчуває, що потрібна людям, своїй державі. А це для таких людей головне.

Ви підтримуєте контакти зі своїми побратимами?

Буквально недавно приїжджали, бачився з ними. Хтось загинув, когось комісували, дехто з наших хлопців перейшов до інших підрозділів. Учора сиділи до півночі. Запрошують приїхати до них. Відчув гостру ностальгію. Була б у мене можливість, я б обов’язково туди повернувся. Там життя наповнене сенсом не на 100, а на 200 відсотків. Там справжнє життя! Чому я так кажу? Тому що, коли ти військовий, і захищаєш свою Батьківщину, землю, своїх дітей, то вище цієї роботи немає нічого!

Яким бачите й плануєте своє майбутнє?

Ця війна навчила мене нічого не планувати. Живу сьогоднішнім днем. Цікаво також дискутувати, яку Україну будемо будувати після війни.

Розмову вів Роман Ратушний
Фото автора та з особистого архіву Павла Пруднікова.

(Інтерв’ю було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)