Чи є життя на лінії вогню і після…

На лінії вогню, де зброя вже випалила останні будинки, все ще знаходиться подих життя – собаки, котики та інші тварини. Їхня доля не менш трагічна за долю людей в таких зонах.
Героїчними зусиллями військових та волонтерів тварини отримують шанс на друге щасливе життя. Але де ж починається це друге життя? Сьогодні ми якраз проведемо вечір у такому місці.

Знайомство з Patron Pet Center

Ми прямуємо до 11 павільйону ВДНГ Києва. Саме тут знаходиться Всеукраїнський центр адопції безпритульних тварин Patron Pet Center, і саме в цей час починається вигул собак. Усі ці подробиці ми заздалегідь дізнались, переглянувши їхню сторінку в інстаграм. Усередині павільйону нас зустрічає великий хол зі сходами, де прямо навпроти входу розміщений стенд із логотипом та назвою центру, прикрашений до Геловіну. Ліворуч – будівельні матеріали, а праворуч – стіл, за яким сидить пані. Ми підходимо до неї та починаємо розпитувати про притулок. Нас одразу виправляють, що це центр реабілітації тварин, а не притулок. “Наша мета якнайшвидше реабілітувати та прилаштувати тварин у родини, щоб вони не жили тут вічно, як у притулку, а знаходили свої сім’ї”, – пояснює пані. Після чого запрошує адміністраторку Олександру Пачітто розповісти нам більше та показати всіх мешканців.

Ми проходимо у двері поруч зі стендом, де перед нами – коридор із вольєрів у кілька поверхів, та ряд пластикових дверей, за якими за склом – допитливі собачі погляди.
Майже всі, кого ми тут бачимо, врятовані із зони бойових дій, бо основна мета центру – реабілітувати тварин прифронтової й фронтової території та прилаштувати їх у сім’ї. Зазвичай сюди вони потрапляють за запитом військових або за ініціативи волонтерів. Першим пунктом, куди врятовані тварини прибувають, є Харків, саме там знаходиться ветклініка, де їх повністю обстежують та вакцинують. Далі їх привозять сюди, де вони потрапляють у тимчасові домівки – вольєри. Зазвичай собачки живуть по одному, тож у них є вільний простір, у якому є гідроізоляція, шумоізоляція, вентиляція та підлога з підігрівом.

Життя тварин у центрі
Один із основних пунктів адаптації тварин у новому безпечному середовищі – соціалізація. Травмовані минулим собаки та котики вчаться знову довіряти людям. У цьому їм допомагає натхненна любов’ю до них команда центру, до якої входять кінологи, кіпери та волонтери. Кіпери можуть годинами сидіти поруч із твариною, допоки вона не звикне. Так, наприклад, було з псом-агресором, Грегорі. Він гавкав на все, що бачив. Не було й мови про те, щоб вивести його гуляти, бо Грегорі впадав у жахливу агресію. Тоді одна працівниця повністю взялась за його соціалізацію. Вона навіть у свої вихідні сиділа з ним. Грегорі був за зачиненими дверима, але він бачив її та звикав до неї. Так він став менше кидатися на людей.
Робота в команді центру є злагодженою. Загалом на одній зміні знаходиться шість кіперів: один займається котиками, інші – собачками. При соціалізації песиків роботу з ними починають кіпери. Коли вони бачать, що собака не є агресивним, його дають волонтерам на вигул, щоб він не звикав тільки до певних людей. Кінологи є в центрі не щодня, але періодично приходять та займаються з собаками. Вони тренують песиків, вчать їх спокійно реагувати на будь-які подразники. Волонтером же може бути кожен, хто приходить до центру з метою вигулу собак, прибирання вольєрів, миття мисок, набирання бутлів тощо. Завдяки цій додатковій допомозі кіпери мають більше часу займатися агресивними собаками, а спокійніші «хвостики», як їх із теплом називає адміністраторка центру, мають можливість погуляти довше, ніж зазвичай. Хоч команда розуміє, що деякі можуть і не змінитися, але вони все одно роблять усе можливе для цього.
Наплив волонтерів у центрі достатньо різний. В один день у центр може завітати задля допомоги більше ста людей, в інший – не набереться і десяти. Буває так, що роблять корпоративні вигули, коли попереджають центр, що прийде певна велика кількість людей для цього. Цуциків на вигул менше, ніж дорослих собак, тому що вони потребують більше часу, щоб навчитися довіряти незнайомим людям.
Окрім догляду та соціалізації собак, усі послуги є й для котів. З маленькими пухнастиками працює дві людини. Ранок у котячому відділі починається з огляду кожного мешканця, підсипання корму та доливання води. Ця ж людина займається годуванням собак, що є достатньо складним процесом, тому що кожен мешканець має свій раціон залежно від здоров’я та уподобань. Зазвичай це займає десь півтори години. Після цього вже йде прибирання вольєрів котиків.
Також для тварин є обов’язковим догляд за зовнішнім виглядом, миття, стрижка, бо багато пухнастиків приїжджають у жахливому стані.

Мешканці

Після того, як ми ознайомились із діяльністю центру, йдемо знайомитися ближче з мешканцями. Олександра радо представляє нам свого улюбленця, Фендера. Він не із зони бойових дій, знайшли з братом у лісі, прив’язаними до дерева, ще цуценятами. Коли Олександра прийшла в цей центр, він тут уже був. Їхнє знайомство було складним, бо Фендер кидався та намагався вкусити дівчину. Та зараз ми лише бачимо, як радісно він зустрічає її, стрибає на неї та виконує команди, яких саме Олександра його й навчила. Дівчина каже, що пес дуже розумний, зазвичай кидається лише на тих, хто є потенційною загрозою. До прикладу, на прогулянці він кидався на п’яного чоловіка, який щось їй кричав.
Ми оглядаємо вольєри та прямуємо далі, де бачимо маленького песика, який сидить із повідцем. Нам пояснюють, що хвостатий хоч і може гуляти з людьми, але зазвичай не дається в руки, тому він одразу готовий до прогулянки без зайвих дотиків.
Підходимо також і до котів, де пані Олександра дістає одного з вольєра. Цей пухнастик з білими шкарпетками – Ральф. Він дуже лагідний, тому одразу у відповідь обіймає дівчину. І коли настає час повернення до своєї маленької
домівки, Ральф починає чіплятися кігтями за кофту Олександри. Він потрапив сюди від військових, які одразу сказали, що він був домашнім. Можливо, за словами Олександри, його віддали люди, які розуміли, що не будуть евакуйовуватися, але хотіли врятувати свого улюбленця.
Після екскурсії центром нам дають першого собаку на вигул. Це Ромео. Він уже в поважному віці. На своє ім’я він не завжди відгукується, тому що вперто йде туди, куди сам спланував. Прогулянка не затягнулась, бо Ромео після невеликого кола біля центру потягнув всередину. Тоді ми зголошуємося взяти ще одного песика. Нас попереджають про те, що цей собака особливий і потребує чотири колеса на допомогу. Олександра на руках виносить не дуже великого рудого пса, який має піджаті задні лапи. Це Зара, вона з Херсонської області, одна з перших мешканок центру. Вона потребує особливої прогулянки, де завдяки спеціальному візку, Зара розминає свої лапи. Колись їй для реабілітації навіть купили басейн, але вона не оцінила такий подарунок. Тож Олександра причеплює Зару до візочка й показує, що нам робити. Собачку треба хвалити, підштовхувати та направляти, але вона й сама чудово справляється із завданням. Проте інколи Зара йде на хитрощі, щоб отримати смаколик.
Після розминки з нею нам пропонують взяти двох песиків. Це маленькі собачки, які вже прилаштовані в Німеччині. Один із них Гуччі, а другий – Еклер. Це дівчинка та хлопчик. Вони радісно зустрічають нас і починають стрибати на наші ноги. Це була найдовша прогулянка з трьох, тому що з цими маленькими друзями не засумуєш. Еклер постійно не давав Гуччі хоч на метр обганяти себе, він постійно плутався об стовпи, стрибав на підвищення та тягнув до всього, що могло здатися йому цікавим. На противагу дівчинка була повністю спокійною та майже не натягувала повідець. Вона елегантно йшла з того боку, з якого ти її тримаєш та завжди відгукувалась на своє ім’я. Саме на цих двох ми закінчили вигул собак, під час якого побачили, що в кожного песика є свій характер. Хтось іде на хитрощі, хтось активно стрибає в надії більше погуляти, але всі як один прагнуть людської уваги та турботи.

Прилаштування
Минулого місяця було прилаштовано п’ять собак та сорок вісім котів. Існує суттєва різниця, бо за песиками догляд складніший, як каже Олександра. Найпоширенішими категоріями тварин, яких рідко забирають, є великі собаки; собаки у віці, хоча й існують винятки, але все ж, наприклад, дуже лагідна та комунікабельна 10-річна Агата досі не знайшла свою сім’ю; ВІЛ-інфіковані коти, вони теж є неймовірно лагідними пухнастиками, проте люди все одно бояться їх брати.
За весь досвід роботи тут в Олександри був навіть випадок, коли центр прилаштовував папуг. Дівчина так згадує день зустрічі з птахами: “Це був ранок. Я ще сонна, мрію про каву. Стоїть машина. Думаю: “О, евакуація приїхала. Котики. Песики”. Відчиняю двері, чую “Чирік-чирік”, думаю “Що таке?”, заглядаю, а там клітка з папугами. Їх швидко прилаштували”.
Регулярно центр готує транспортування тварин до Німеччини, де їх візьмуть у родини. На місце цих хвостатих приїдуть нові, які потребують реабілітації. Також уже згадану Зару відправлять до США, де на неї чекає спеціалізований заклад.

Фінансування
Не лише фізичне волонтерство є однією з основ центру, а й фінансове, тому що державних інвестицій не залучено до роботи всієї організації. Окремою з потреб є наповнювачі для лотків, які дуже швидко закінчуються через велику кількість котиків. Більше про певні потреби центру можна почитати на їх інстаграм-сторінці.

Розширення
Центр готується також до розширення. Наразі вони будують другий поверх, саме тому в холі можна побачити будівельні матеріали. Там будуть розташовані бібліотека, коворкінг та кав’ярня з котиками. Як і казала директорка Ірина Подвойська: «На території центру будується справжнє містечко для безпритульних тварин. Це унікальний простір, де в людей горять очі, коли вони бачать своїх підопічних, де кожен готовий зробити все, аби хвостаті змогли оговтатись від пережитого досвіду».

Загалом будь-хто з киян може стати частиною команди, яка допомагає тваринам. Варто лише прийти сюди, заповнити анкету та прочитати інструктаж, – кажуть у центрі.

Матеріал підготували Ксенія Нікішина та Надія Фіголь

Фото Ксенії Нікішиної

(Репортаж було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)