Світло в кінці тунелю

Спогади про перші дні війни у Києві та на Київщині

ЖІНКА стояла, втупившись в темно-зелену площину. Це був щит мерзенного брудного кольору, яким у радянському Києві спаплюжили уславлену «золоту» цегляну кладку… Казенним зеленим фарбували все – будинки, паркани, урни… і цю загородку від імовірної ядерної загрози. Колір байдужості і завершення циклу.
– Проходьте! – сказав поліцейський.
– Куди проходити? – перепитала я, дивлячись у глуху поверхню.
– Ви в метро, чи як? – включився другий поліціянт, який щойно перевірив мій паспорт – киянка!
– В метро – механічно промовила я.
-То проходьте! Ось сюди, – і він показав на вузьку шпарину.
Вивіски на станції не було, як і взагалі всіх дороговказів по місту. Їх зняли, щоб дезорієнтувати ворога… Але я б відшукала її і без дороговказів – станція Поштова площа, яка стільки разів мене виручала у прогулянках містом. Вона вела нагору і завжди суттєво скорочувала шлях у верхнє місто моїм натомленим ногам. Зараз я мала поспішати до мами, з якою залишився мій син. Йому, в свою чергу, треба було їхати на чергування. Я вперше вирушила в місто після початку війни. Не могла полишити маму. Син відмовляв – небезпечно і краще тобі цього не бачити. Та як же не бачити… Я ж і хочу все це бачити! Бачити мій рідний Київ у цю скрушну годину, як він там? Я прийшла до Поштової як до освоєної колись інстаграмної локації – щоб зазняти, як квітують райські яблуньки в підніжжі Фунікулеру. Райські яблуньки в оточеному Києві… Квіт уже опав… В мені нуртували слайди мого походу – обкладений мішками чорний квадрат театру на Андріївському, їжаки і маленькі їжачки під ногами, перекреслені стрічками вікна – марний запобіжник від вибухів…
«Війна, клята війна!» – подумала я і почала втискатися у вузьку шпарину між забралом і гранітною стіною. Під ногами були рейки і провалля, подвійне забрало йшло в нахльост і треба було між ним пройти трохи боком, щоб врешті опинитися на станції метро. Я переживала, адже в мене не було готівки, а банкомати не працювали. Але зморена неспанням і стресом чергова сказала, що метро безкоштовно! Я очікувала побачити людей, але на пероні було темно і моторошно порожньо. Десяток пасажирів на всю станцію. Вони чекали потяга, врядилася і я… Часу не було в усіх сенсах, табло також заніміло. Часу не було!
-Щойно пішов, – сказав мені чоловік в камуфляжі і кивнув головою в темну пащу тунелю.
Хвилини низалися в марудну нитку, і я почала розглядати свої майбутніх супутників. Жінку з наплічником і двома величезними сумками. Бабусю з кравчучкою, на яку вона приладнала чорний згорблений пакет. Двох хлопців чомусь зі скейтами, але з юнаків ніби висотали ту звичну метушливу енергію забави… Минуло, мабуть, хвилин двадцять, поки я додумалася спитати у чергової – коли ж буде потяг.
-Через годину!
-Як через годину, як так?
-Зараз один потяг ходить по маршруту, чекаємо, коли повернеться і знову по цій гілці назад, тоді і сядуть пасажири…
– Але ж я бачила там світло в тунелі, думала, що потяг…
– Ні, там люди працюють. У нас тут з‘явилася купа справ….- багатозначно мовила жінка.
У зворотній бік, сходами, через шпарину, погляд поліціянта… На Володимирському узвозі вітер – тут завжди такий протяг, драматичні хмари над Річковим вокзалом і низка машин з запаленими фарами – така вимога. Попереду бачиш, що весь узвіз переділений слаломом бетонних блокпостів. «Мамо, краще б тобі цього не бачить!» Але жодна машина не зупиняється – небезпечно. Боже! Та в мене ж немає грошей. Як мені доїхати, добігти, дібратися швидше. І раптом один таксист зупиняється.
-Подякуйте жіночці, вона зголосилася вас підібрати!
Я оглядаюся на жіночку. А вона – чорна! Чорна-чорна і виплакана до самого осердя.
-До сина їду у військовий госпіталь, – схлипує вона, і відновлює свою материнську пісню. – Горе-горе…
Мене підвозять до ЦУМу і не беруть грошей, та їх і немає. Я відкриваю задні дверцята, обнімаю ту чорну жінку і з любов’ю, і з острахом. Під моїми руками пульсує, квилить, тріпоче оте «горе-горе».

ЧОЛОВІК стоїть і дивиться в чорну глуху загородку. Точніше, на щиті, в який він втупився, якесь дивне маркування англійською і невиразні жовті крапки. Чоловік намагається прочитати фразу, але кут зору обмежений і виходить лише безсенсовне LER…Знічев’я, змучений очікуванням, він починає повторювати «і вражою злою кров’ю Волю окропіте…» Це найголовніше зараз з його вірша, цитата з якого спить десь там, внизу, на п’єдесталі. Для загального огляду обрали іншу цитату, оптимістичнішу, але Тарас Шевченко знає ціну кожному рядочку зі свого «Заповіту».
Колись для мене стало одкровенням, що наш національний геній написав того програмного вірша у віці Христа – 33 роки. Саме тоді він приїхав до України з великою мрією – викладати в Університеті святого Володимира! Він сподівався, що йому таки вдасться побороти станові обмеження, стати рівним серед рівних. Точно так думали і мріяли тисячі студентів університету його імені. Ми переконані, що знання і вміння цінніше за гроші, що добро врешті-решт… Так, чи ні? Скільки фото зроблено біля підніжжя Тараса. І всі ми, намагаємося дивитися на світ ніби його очима, під його кутом зору. І раптом я уявила. Це я стою у велетенській чорній коробці, скута щитами і чекаю… Що б я робила? Як дитина, поставлена в куток без провини, я б повторювала вірші. «І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?»
Я почала фільмувати київські пам’ятники після того як прочитала, що їх вирішили закрити щитами. Це був задум активістів і вони використовували технічні щити, з жовтими кругами. Виглядало так, ніби пам’ятник – це просто велика шафа і її зараз перевезуть в безпечніше місце. Вже потім прийшла ідея зробити на поверхні щитів абрис самого монумента. До речі, зовсім не дешева історія. Особливо химерним був Грушевський. Саме його мішкуватий обладунок наштовхнув на думку – закривати повністю і малювати на щитах реальний силует. Складна конфігурація вимагала убезпечити голову видатного історика окремими мішками. Вони виглядали дуже іронічно, повторюючи вуса і бороду в іншому масштабі. Те, що потрібно укривати пам’ятники, потім було доведено життям. Зараз щити Грушевського густо посічені вибухом, з якого почалися шалені ракетні атаки на столицю. Вибухом, який цілив у серце столиці – наш університет. І можливо, у батька нашої нації – Тараса Шевченка!…
Щоразу, вибираючись в місто для зйомок, думалося, що це якесь тимчасове явище і я конче маю його зафіксувати. З моїх відео мої колеги-студенти робили київський дайджест Київ тримає удар. Самі ж мої монтажери були в найнеочікуваніших місцях. Маша в університетському бомбосховищі, Даша в селі, де лише на пагорбі можна було зловити інтернет, Влад – у містечку під Києвом, буквально на лінії зіткнення. Саме запакування пам’ятників стало основним сюжетом для наших роликів, адже знімати інші деталі міста було заборонено і небезпечно.
Усі химерні обладунки ставали скульптурами нового часу. Назву цього стилю я досі не придумала. Богдан Хмельницький обростав риштуванням поступово і на одному з етапів фільмування у мене вилучили відео. Гігантський жовто-блакитний тризуб на Святій Ользі городила ціла команда волонтерів. У них розсипався пісок з мішків і його нагрібали лопатами. Це було, наче гвіздком по склу. Потім хлопчина у патріотичному худі виліз на гору з мішків і таки зробив фотосесію. Біля Миколи Лисенка на мішки поклали квіти в день його ювілею. Мабуть, найдраматичнішим був момент, коли я підійшла до Святого Володимира. Нижню частину – стилобат закрили щитами, але дістатися до Володимира було важко, тому альпіністи загорнули його велетенським зеленим плащем. Плащ роздувався на вітрі, створюючи ефект якогось трагічного янгола.
-І де нас покажуть? – жартує хлопчина з команди, яка ставить щити на Ярослава Мудрого.
-На Ютубі, проєкт ЖИВЕ МІСТО, – теж сміюся я. Але між тим бачу, що цю історичну «запаковку» фіксую лише я. Ніякого іншого медійного супроводу події немає. Але ці відео і фото мені видаються неймовірно важливими, бо я задумала, зареклася – дочекатися і зафільмувати, як їх будуть звільняти від цих чорних кожухів.
Але що ж Шевченко? Я щоразу іду до нього і бачу що він не закритий… Щоразу фотографую і в мені наростає тривога. Невже він так і залишиться без своїх військових обладунків. Одного дня переможно дзвонить син, який на той час працював оператором для міжнародного каналу Альджазіра і постійно моніторив місто.
Мамо, є! Я сфоткав тобі Шевченка. Його закрили!
Хух, – видихаю я. – Дочекалася…
Хух, – видихає Тарас Григорович і переводить погляд з незрозумілого LER на оптимістичну жовту пляму на чорному фоні щита. – Дочекатися б – «і вражою злою кров’ю Волю окропіте!».

ДІТИ. Вони стоять, побравшись за руки. Ми не бачимо їхніх облич – лише потилиці. Але бачимо – куди вони дивляться! Ні, не на слоган – «Більше сирен на одну академічну годину!», чи там «Хочу в евакуацію!» Вони дивляться на… намальоване серце. По серцю і по всьому навколо розкидані осколки розбитих вікон їхньої школи. Я нахиляюся, струшую уламки, скло, попіл і піднімаю дитячі малюнки з підлоги. Цей мій улюблений малюнок демонструє медійні тренди – людина спиною до глядача. Але ми дивимося на світ її поглядом! Діти майстерні, вони гарно відчувають сучасні тенденції.
Школа, в яку я потрапила, вже стала легендою. Одна з перших, яку побачив світ після звільнення Київщини. Спочатку в школу збіглися діти – вважали, що вона найбезпечніша. З підвалу учнів вивезли шкільними автобусами по трасі, яка вже прострілювалася наскрізь. По школі прицільно і методично стріляли рашисти. Перед цим зайшли в Бузову і розпитували – чи це ліцей, чи це школа. Така вона була гарна! Так, в руках у них були орієнтири і карти, вони готувалися… Школу відремонтували за рік до повномасштабного вторгнення. У ній все було найсучасніше – безкоштовний вайфай, планшети для кожного викладача, смарт-дошки в класах, модульні меблі для першачків і навіть їдальня з обладнанням за програмою здорової їжі від Євгена Клопотенка… Стеля, стеля висіла оплавленими сталактитами панелей. А по підлозі пройшла глибока борозна від снаряду, наче слід якогось сатанинського молоха!
Ректор університету, в якому я працюю, Віктор Огнев’юк (Ред.: нині покійний) запросив відзняти школу. Він мешкав неподалік і з перших днів пішов у Тероборону. Його, колишнього директора школи, педагога настільки вразило варварське знищення школи, що він вирішив організувати збір на її відновлення. Так я з сином-оператором опинилася в Бузовій. Ми ходили школою і під ногами в нас хрустіли кістки колишньої школи, мрії про комфорт і модернізацію, про нові методи навчання, про те, що і в селі можна дати дітям достойну освіту… все то зібране по крихтам пішло прахом!
– Важко приходити сюди, щоразу накатують сльози, – каже директор Сергій Харитончик. – Він відкрив мені двері і в кадрі окривавлена рука – поранився, коли розгрібав завали.
Піднімаємося в колишню гордість школи – комп’ютерний клас. Таке враження, що я десь у альтернативній реальності – переді мною пустеля! Вибух «об’єднав» два сусідні кабінети і вони вигоріли вщент. Чорна поверхня, всипана сивим попелом, вогонь створив на стіні графіті, розчитати які не дано людині зі здоровим глуздом. Бо це – поза межами! Столи згоріли до тла, осипавшись додолу якимись залишками комп’ютерного начиння. І тільки металеві остови стільців вціліли і утворили хребет якоїсь праісторичної рибини. Вона теж поза часом, заплила з іншого світу, логіку якого не прозирнути через чорні глибини.
Я скажу крамольну думку, але я б не відновлювала цю школу, а зробила б з неї музей. Все приміщення перетворила на Меморіал на згадку про знищені українські школи, клуби, театри, бібліотеки… Поруч я звела б нову школу. Мабуть, вона буде значно меншою, бо мільйони дітей полишили Україну разом з мамами.
-Вигнанці! – Так правильно нас називати, сказала мені одна з жінок-емігрантів, з якою я зустрілася під час своєї подорожі Європою.
Я таки зробила разом з колегами такий меморіал, але він не реальна споруда, а віртуальна! Це віртуальний Музей «Діти проти війни». Тут у віртуальному просторі зроблено макет Бузівської школи. Школа – це лише частинка проєкту, бо він покликаний зібрати творчість дітей воєнного часу і продемонструвати роботи дітей у віртуальних оболонках, які відтворюють простори, де вони творили. Наші зали носять промовисті назви – НЕЗЛАМНА ШКОЛА, БОМБОСХОВИЩЕ ДЛЯ ЯНГОЛІВ та ПОТЯГ НАДІЇ. Вже зібрали багато історій, малюнків та артефактів. Це і шкільні дзвіночки, цілий шкільний автобус у 3D, загублені іграшки і навіть паперові циліндри на підвіконні, які очікують свого виходу у виставі!
-Я колись відкривала приміщення цієї школи з дзвіночком і от через стільки років побачити її такою… – не стримує сліз завуч Бузівської школи і колишня її випускниця Любов Ільченко. – Ми маємо відновити її. Мені все болить, але найбільше оті сліпі, вибиті вікна.
Школа в нашому віртуальному музеї оживає також. На стінах з’являються малюнки, через розбиті вікна в її чорноту просочується весняна зелень і золоте світло. Воно освітлює центральну сцену – відновлені стільці поставлено колом, посередині величезна бомба, яка пронизала підлогу. За задумом художників, тут має розміститися віртуальний трибунал, який діти учинять над війною та її винуватцями. На стіні, серед інших, врятований мною малюнок. Діти, які побралися за руки і дивляться на серце. Припорошене фільтрами безжальної війни, воно рожевіє таємним світлом любові. Світлом, яке прозирає до нас в кінці тунелю.

Авторка Мар’яна Ангелова, журналістка, авторка проєкту ДІТИ ПРОТИ ВІЙНИ
Фото Мар’яни Ангелової

(Статтю було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”).