«Сучасник» із минулого – Андрій Малишко поза «Піснею про рушник»
Минає ніч, палає схід, Нових століть багріє рань, І України грізний хід Дзвенить в минулому з повстань; То з чорних ярем, чорних пут Лунає крик: — Ми не раби! — І стеле квітом первопут Революційної доби.
Перша думка опісля прочитання цих рядків – сучасний автор, що переносить на папір думки про болюче сьогодення. Ба ні, виявляється це написала людина, яка аж 52 роки тому полинула в інший світ. Андрій Малишко – співець української душі із великою силою поетичного слова. Його запам’ятали за «Пісню про рушник», та сьогодні ми хочемо показати цю постать поза межами впізнаваного вірша.
Вперше він побачив світ ще в далекому 1912-му році у звичайній родині шевця, де проза чи поезія не сприймалися батьком як щось серйозне. В його баченні – сини мали продовжити сімейну справу. А мати навпаки дарувала дитинство під звуки її чарівливого співу та віршів Тараса Шевченка.
Опісля семирічки ще зовсім юний Андрій вступає до медичного технікуму. Та серце і душа не приймають цей вибір до кінця – і ось Малишко студент вже літературного факультету тодішнього Київського інституту народної освіти у серці столиці. Там він потрапляє під крило Максима Рильського, Миколи Зерова, Агатангела Кримського – уже відомих на той час поетів. Відтак, молодий студент починає свої перші серйозні кроки – його вірші виходять друком у «Молодому більшовику», опісля – колективна збірка «Дружба» і нарешті його власна книжка «Батьківщина». Так і починається становлення юного хлопця у відомого величиною поетичного слова – Андрія Малишка.
Усе б так і продовжувалося, але 1939-го у двері постукала війна. Та як не дивно, ці роки стали його злетом, та й не лише його. Народились на світ «Україна в вогні» Довженка, «Любіть Україну» Сосюри та «Україно моя» Малишка. І в усіх рядках можна знайти, на жаль, відгомін сучасності.
«Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату, Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є! Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!»
Із новими силами починаються 50-ті роки для Малишка – відтак на світ з’являються його найвідоміші твори: «Пісня про Рушник», перекладена 90-ми мовами, «Знову зацвітуть каштани», «Вчителька» та інші. Загалом 40-ка збіркам та понад сотні пісень подарував життя Андрій Самійлович.
Коли Україну вкотре намагалися русифікувати, він гостро засуджував таку політику. А рідну мову оспівував як “матір життя, від колисання й до твердого ложа”.
Феномен Малишка – це моральна роздвоєність. У його поетичній колекції немає жодного антирадянського вірша. Та коли в Україні почалися арешти дисидентів, він разом зі своїми побратимами — Георгієм та Платоном Майбородами, а також із Ліною Костенко та Олегом Антоновим – став на захист українських патріотів. Йому не вистачало внутрішньої сили, щоб оголосити чітку непокору тоталітарній системі, але він піднімався у своїх промовах до такого протесту проти русифікації та радянської номенклатури, до якого жоден не доростав із тодішньої літературної спільноти.
«Коли хочете любити Україну — любіть Андрія Малишка», – писав Остап Вишня.
«…Як перед Богом говорю: нікого, мабуть, (крім Рильського), я не люблю так, як Малишка. Нікого не вважатиму кориснішим як поета для розвитку нашого народу і для розвитку поезії».
Останнім твором поетичного пера Андрія Малишка стала пісня «Стежина», написана за 8 днів до «відлітання в інший світ». Його думки були про доріжку, яка завжди приведе до батьківського дому…
«Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці скільки літ
Ота стежина в нашім краю,
Одним одна коло воріт…
… Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт».
Автор Тетяна Зеленько,
студентка факультету журналістики Університету Грінченка
