Рідне слово (подорож-спогад поза часом)

Рідне слово – то глибінь, що ніколи не міліє, тримає зв’язок із родиною, живить рід та його коріння… У рідному слові бринить мудрість віків, ллється пісня. Зі словом можна завжди вирушити в подорож і поза реальним часом…

Товста зима неквапливо сходила. Десь аж після Теплого Олекси сніги починали танути і збігали струмки з полів, городів до річки. Дітлахи наввипередки запускали паперових корабликів й супроводжували їх аж до «великої води». На перших проталинах зеленів шпориш, а деінде крізь сірятину старого листя починали пробиватися проліски, ряст та мати-й-мачуха. Аж під вечір на вигоні збиралася ватага дітей, щоб пограти у вибивного.

Кожна родина дбала про початок польових чи то городніх робіт. «Весняний день рік годує», – так любили повторювати бувалі господарі й господині. А тому ще заздалегідь готувалися до роботи на землі: перевіряли семено, а особливо сорти картоплі, перевагу мали ті різновиди, що добре врожаїлись, давали за будь-якої погоди гарні виполітки. Односельці ще з осені охоче ділилися з сусідами «своїм заводом» картоплі або віддавали вже напередодні висаджування, коли семено було добре прогрітим із готовими пагонами. Віддавали з доброю думкою, щоб і в сусідів також був гарний урожай картоплі «їхнього заводу».

На стежці городу господар або господиня нашвидкоруч підлімпічували пічку-гарнушку. Топили в ній то сим, то тим. Готували звичайні селянські страви: молочні галушки, а то й різні круті каші, зрідка готували сколотяну кашу (коли колотили масло). Прісні коржики, перепічки на капустяному листі були здебільшого на сніданок у проворних господинь. Багато страв не готували: розварювати не мали часу. Зате кожна страва була смачною, а з-поміж усіх найулюбленішою в селян-степовиків була все ж таки –затірка! З настанням сутінок родина збиралася за вечерею. Багато говорити у присутності старших не дозволялося. Пустослів’я старшими ніколи не віталося (пусті слова степовики порівнювали з пустоцвіттям!), тому зазвичай тихою розмовою завершувався робочий день.

Весняні дні ставали довшими, й одна робота підганяла другу. Наставала відповідальна пора – випас череди громадської худоби. Господарі-степовики чекали наближення цього дня, щиро раділи зустрічі, вітаючись, вклонялися: «Добридень!», «Здрастуйте!», «Доброго здоров’я!». Беззаперечно, кожен господар розумів, що добрий вигляд годувальниці – це його беззаперечний авторитет як хазяїна. Якщо худоба упродовж зими дбайливо доглядалася, отримувала достатньо кормів та своєчасну годівлю – повага односельців не барилася, вона мала високу ціну, бо її не купити!

Селяни зголошувалися на якийсь день (вівторок або четвер), щоб зібрати череду до гурту. Для кожної Лиски, Голубки, Вечірки, Зірки, Квітки, Майки, Мурашки, Рябіни тривав ніби триденний випробувальний майданчик. Дбайливі хазяїни-авторитети залюбки ділилися успішним раціоном із господарями-початківцями. Ніхто не наважувався перебивати поради бувалого хазяїна.

А ось передбачити поведінку своєї годувальниці мусив кожен господар. І завбачити потяг до «мутелів1», що іноді ставали призвідниками з’яви нізвідкіля форциків 2 та втечі з пасовиська до хазяйської садиби.

До випасу корів у череді кожен господар готував одяг. Плащ-накидку брали з собою на пасовище завжди: особливо ставала в нагоді, захищаючи від дощу із пронизливим вітром, накривали землю й лягали! А ще пастух з дому брав сумку з нехитрим надібком. Переважно це був шматок сала, цибулина, варена картопля та добрий окраєць хліба. Скільки жартів складено пастухами про вміст сумки! Перед дорогою на пасовисько односельці завжди пригощали пастухів. Ласували не лише теплими перепічками, прісними коржиками, пиріжками з різною начинкою, а в декого ще була квашенина (яблука й кавуни).

Час минав, заходила косовиця, заготівля кормів для худоби. Сусіди, родичі та куми – першими допомагали вивершити стіг сіна, працювали спритно, ладно.

Коли односельці кликали мазати нову хату, нікому й на думку не спадало відмовити, а навпаки йшли з великим натхненням попрацювати в гурті, накидаючи глиною горище, виводячи рівно кути й стіні нової оселі. Важка робота завершувалася вечерею з піснями «Ой у полі криниченька», «Несе Галя воду», «Посіяла огірочки низько над водою», «Степом, степом…».

Завжденна робота, обов’язкова й виснажлива, забирала теплі дні. Серпанкові ранки також нагадували про плинність часу. Осінь приходила не сама, а з дарунками – багатим урожаєм. На погребі, у повітці або в сараї – скрізь у кошиках великих і маленьких зберігали чимало груш, яблук, слив, помідорів, кавунів та динь. За декілька днів це перетворювалося на соки, варення, повидло, сушені яблука та груші.

Лаштування до Різдва селяни розпочинали заздалегідь. Кололи кабанчика, й на свіжину кликали сусідів та кумів. У такий спосіб намагалися подякувати ближнім за поради та підтримку. Окрім свіжини, на столі була всіляка квашенина, особливо смакувала дорогим гостям капуста, огірки з помідорами, яблука та кавуни. Розмова про господарювання, годівлю худоби дрібної й великої переходила в пісню «Ой там на горі, ой там на крутій».

мутелі 1 – суміш кормів, переважно буряку, гарбуза, пересипана крупою.

форцики 2 – поведінка тварини, спричинена зовнішніми факторами, що мали місце на пасовиську не лише в перші дні.

Валентина Заєць,

доцент факультету української філології, культури і мистецтва Університету Грінченка

Зображення: https://vseosvita.ua/library/embed/010048rh-3cf9.doc.html