ПРО ФІЛЬМ «ДОДОМУ», ЯКИЙ БІЛЬШЕ, НІЖ ФІЛЬМ
Що для вас найголовніше у фільмі? Досконала гра акторів? Можливо, сенс, закладений у стрічці? Чи, може, ви поціновувач крутої режисерської роботи? Якщо хоч один із пунктів вам підходить, тоді я сміливо можу рекомендувати до перегляду дебютну стрічку українського режисера Нарімана Алієва «Додому». Тож, коротко про фільм.
«Додому» – це такий собі роуд-муві, що розповідає історію сім’ї кримськотатарського походження після анексії Криму. Головний герой, Мустафа, їде до Києва, аби повернути свого молодшого сина додому та забрати тіло старшого сина, який загинув на війні. Мустафа віддано дотримується віри та традицій власного народу, до чого й намагається привчити своїх дітей. Загалом, в стрічці не розповідається про відносини батька та синів, проте з перших хвилин зрозуміло – між родичами існує конфлікт. До речі, відразу хочу підкреслити цю особливість, адже у фільмі присутні досить багато моментів, які не пояснюються, але їх розумієш без слів.
Повернемось до історії. Після анексії Криму сини поїхали до столиці на навчання, що, судячи з усього, було не до вподоби батькові. Про старшого сина Назіма нам відомо зовсім небагато: він має наречену Олесю, яка, між іншим, теж не подобається тату, та який з часом відправився на схід України захищати Батьківщину. Хочу зупинитись на персонажі, що є, по суті, другорядним, але відіграє важливу роль у розвитку стрічки. Це – Олеся. Так, у кадрі ми її бачимо лише декілька хвилин, але саме завдяки цьому персонажеві ми помічаємо значний розвиток головного героя – Аліма.
Алім – молодший син Мустафи, який має відверто жахливі стосунки з батьком. Як на мене, саме він є центральним персонажем фільму, адже стрічка висвітлює не тільки проблеми поколінь та мешканців Криму після анексії, а й розповідає про важливість пошуку власної ідентичності та спонукає до роздумів про власне «я». Для головного героя саме дорога додому стає ключовою в його самовизначенні і вже наприкінці стрічки можна помітити значний ріст персонажа.
Про акторську гру. Актори другого плану виглядали цілком гармонійно, хоча й серед них були ті, хто трохи перегравав. Ремзі Білялов, що зіграв молодшого сина, Аліма, досить вдало впорався з відведеною йому роллю, адже не кожен би зміг так добре показати становлення персонажу як особистості. Та акцент хочу зробити на грі Ахтема Сеітаблаєва, який зіграв Мустафу. Без перебільшень – гра актора досконала. Стриманий, мужній, виразний персонаж. Велику долю успіху кінострічці принесла саме чудова гра Сеінтаблаєва.
Було б неправильно не розповісти про головні особливості стрічки. Родзинкою фільму є ніщо інше, як натуральність – реалістичні герої, істинні події та живі емоції. Спостерігаючи за розвитком історії, часом поринаєш у неї настільки, що реальність просто перестає існувати. Власне, успіху цій стрічці додала ще й актуальність. Автори вдало змалювали сьогодення – недоліки в роботі державних органів, хабарництво, вороже ставлення українців навіть до своїх земляків. І, що найголовніше, війна на сході України та анексія Криму, про які не говорять відкрито, ніби все це відбувається в паралельній реальності.
«Додому» – це щось більше, ніж звичайний фільм; це життя, яке хочеться переживати знову й знову, поринаючи в нього з кожним переглядом. Це стрічка, що змушує переглянути своє бачення на деякі речі, озирнутися навколо та придивитися до дійсно важливих проблем.
Карина Бейко,
студентка Інституту журналістики Університету Грінченка