Повернутись додому: фільм «Не_остання вишиванка Грінченка»

Ми сидимо з Мар’яною Ангеловою в кафе на Подолі. Вона щойно завершила монтаж свого нового фільму «Не_остання вишиванка Грінченка». Фільму, який має всі шанси стати дуже помітною подією в українській документалістиці. Мар’яна почувається так, як зазвичай почуваються люди, які довго мріяли про завершення чогось важливого, але як щойно воно трапилось – знову починають мріяти про завершення чогось не менш важливого. Цих людей називають невгамовні, і до їхньої небагаточисленної породи належить і авторка.

У кафе чути різноголосся європейських мов, і це ніби продовжує тему її фільму: як українській культурі, яку замовчувала і століттями нишила російська імперія, розповісти про себе світові? Як повернутись нарешті в свою європейську домівку зі своїм важливим спадком?
Про це, а також про фільм, роботу над ним, поїздку до Італії, пошуки та знахідки нових сенсів говоримо під час нашого інтерв’ю.

(Мар’яна Ангелова – відома українська журналістка, письменниця, поетка, викладачка, фундаторка та очільниця телевізійної студії Університету Грінченка. У її творчому портфоліо – створення ряду успішних загальноукраїнських проєктів. Також вона – авторка документальних фільмів, серед яких – фільми про Бориса Грінченка, зокрема, і новий «Не_остання вишиванка Грінченка»).

Мар’яно, що спонукало тебе вже вкотре звернутися до теми Бориса Грінченка і зробити про нього другий документальний фільм?

Мабуть, основним стартовим моментом стала пропозиція 10 років тому від колишнього нашого ректора Віктора Огнев’юка до 150-річчя Бориса Грінченка зняти фільм. Я тоді щойно прийшла до університету, і сама лише його назва приємно асоціювалась у мене з дитинством. Я часто запитувала у своєї мами (мама авторки – відома українська поетеса Тамара Коломієць) про якесь слово чи вислів, то в неї була така фраза: а що на це скаже Грінченко? Тоді мама підходила до полички, брала чотиритомний словник в руки, гортала, і читала мені визначення «від Грінченка». Він був наче вищим арбітром! Так Борис Дмитрович увійшов у мій культурний простір, в моє життя. Це була перша книжка, яку мама купила після закінчення університету для родинної бібліотеки. Зараз наша сімейна реліквія в університетській студії. Назва АстудіЯ – теж своєрідний словничок)) Так Грінченко поселився в моїй свідомості. І тоді до ювілею з’явився перший фільм – «Інший…инший Грінченко». Він навіть у своїй назві представленням початкової літери «И» передавав цінність зафіксованих словником мовних явищ. Також про Грінченка я написала ще й п’єсу.

Цікаво! Розкажи про це.

Коли мені замовили фільм, я почала занурюватись в документальну основу і відчула потребу у метафориці. Зрозуміла, що після дослідження мені буде важко перейти у художню царину. Взагалі версії в різних жанрах – це дуже непроста робота. Таким чином першою написала п’єсу, своєрідну антиутопію. Моя героїня виявляє дивні здібності – починає говорити мертвою мовою. Це такий відомий психологічний феномен – ксеноглосія. Її забирають в лабораторію і піддають дослідженню. Звісно, йдеться про українську мову. Випробування знань піддослідної вчені проводять за древнім словником – словником Грінченка. П’єса – своєрідне дослідження сили нашої мови і випробування нашої любові до неї. Певна річ, з допомогою мови героїні вдається вислизнути з пастки. П’єса «Синдром Грінченка» опублікована і ось зараз працюю над тим, щоб її поставили на сцені Центру Леся Курбаса.

Тобто в тебе вже є така творча трилогія про Бориса Грінченка?

Так, мені здається, що я потрапила в полон до Бориса Дмитровича. Треба сказати, що моя поетична збірка «При білій стіні» – це теж своєрідна лірична абетка. Ця структура сильно присутня в моєму житті. Моя мама дуже майстерно користувалася цим прийомом, і створила для дітей сім віршованих абеток – найбільше в українській літературі. І ще одна заувага: дружина Бориса Грінченка Марія Загірня – також автор поетичної абетки, дуже цікавої. Вони з чоловіком, будучи педагогами, розробляли ефективну структуру знайомства дитини з мовою через маленькі етюди на тему кожної літери. Проєкт «СловОпис», який ми спільно започаткували 11 років тому зі студентами, і який на сьогодні дуже успішний, також розпочинався з абетки, зі створення сучасних мультимедійних продуктів – алюзій на українські слова…

Трошки поспойлерю: я знаю, що ти виношуєш зараз ідею створення віртуального музею української мови.

Так, цю ідею вже підтримала київська влада. Бачу це як модерний віртуальний інтерактивний простір. Місце, де діти і дорослі могли б дивуватися принадам нашої мови, взаємодіяти зі словами як з атракціонами, побачити багатство, відчути весь драматизм нашої боротьби за мову. А ще видається конче необхідним показати фізіологію та психологію мовного процесу. Але зробити це дуже наочно і просто. Мене завжди цікавило, як мовна роздвоєність впливає на людину, як вона її модифікує. Борис Грінченко народився у російськомовній родині. Його дружина була чистокровною росіянкою, а під його впливом стала українкою. Цікаво! Це відбувалося 100 років назад і було ознакою необхідності національної згуртованості навколо мови. Мова – дуже сильний національний якір. І він нам зараз дуже потрібен. Ми маємо про це подумати, подбати. Як це буде? Як виховати мовну опірність в глобальному світі? І в цьому сенсі Борис Дмитрович – неоціненний для нас провідник у простір, де мова має значення. Оця фраза «мова має значення» – вона мене надихає і підказує, як ми повинні творити нову мовну політику.

До речі, як?

Складне запитання… Завдання для серйозних мозкових штурмів, міждисциплінарних досліджень, величезних інтелектуальних та фінансових інвестицій. Вірогідно, маємо виробити абсолютно нові, модерні підходи до українізації в сучасному світі. Ми побачили, що являє собою «російська культура». Її сліди на наших поруйнованих будинках, на страшних, сплюндрованих тілах наших людей, на знищених культурних пам’ятках. Це можуть зробити лише варвари, неокультурені люди, і руйнівну силу псевдоросійської культури ми відчули. Але навіть така криза для багатьох людей не є очевидною щоб перейти нарешті на українську мову, відновлювати свою українську ідентичність, повертатись до мови предків, займатись своєю мовленевою культурою. Великій кількості наших співвітчизників і досі важко зрозуміти, що мова впливає на долю кожної конкретної людини. Чому так? Вони відчувають свою тяглість до «русского міра». Я хотіла б зробити проєкт, який присвячений цьому, який би відкривав силу української мови. І я його бачу як віртуальний музей української мови. І це мене дуже надихає. Чи будуть у мене на це сили, я не знаю. Але я хочу докричатись, достукатись до людей, їхньої свідомості. Як робив це Борис Грінченко своєю невтомною працею. Його словник зробив таку революцію на початку минулого століття. Його подвиг надихає мене.

Бажаю тобі успіху і в цьому важливому проєкті. Знаючи тебе вже не перший рік, впевнена, що все вийде. Нехай пощастить з однодумцями, і з тими, хто може в цьому допомогти й підтримати. Повертаючись до фільму «Не_остання вишиванка Грінченка» – які були складнощі під час роботи?

Це був своєрідний виклик для нашої творчої команди, адже це вже другий фільм, який ми робили з режисером Андрієм П’ятницьким. А герой один і той же! Відстань між фільмами 10 років. Як не повторитися у судженнях, прийомах, як розповісти по-новому? Треба сказати, що в першому фільмі було і художнє відтворення, і складна комп’ютерна графіка, герої-студенти і актор харизматичний Петро Панчук, який відіграв власне образ Грінченка, візуалізація текстів, гра з віртуальними об’єктами… Що ж ще нового вигадати? Та і повторюватися не гоже. Тому – нова тема, нові підходи і нова стилістика. Ми пішли дорогою «детективу»! Найбільша складність у тому, що ми маємо справу з людиною, якої вже давно немає. Єдині документальні сліди – фотографії та твори цієї людини. А ще свідчення експертів, які ніколи не знали й не бачили Грінченка. Тобто сам дотик до особистості генія був опосередкований. Велике щастя, що мої експерти поруч – дослідники творчості Бориса Грінченка з нашого університету. І ці дослідження за десятиліття суттєво просунулися. Скажімо, я нині опиралася на нову наукову біографію Грінченка – своєрідний щоденник дій і творчості Бориса Грінченка. Дії нашого героя в ньому фіксуються буквально за днями. Цю титанічну роботу розпочав професор Василь Яременко, а підхопили професори Роман Козлов (він зараз у війську), Тетяна Вірченко і дослідниця мови Тетяна Видайчук. Я буквально «бачила» дії Грінченка їхніми очима. Це дуже захопливий процес співпраці. Фокус ми зробили на останніх днях, які він провів в Італії, в невеличкому містечко поблизу Сан-Ремо – Оспедалетті.

То це дійсно був документальний детектив в усіх сенсах?

Так, причому від першої згадки. Колись наш ректор університету Віктор Огнев’юк розповів мені, що потрапив в Оспедалетті, але не зміг відшукати будинок, в якому жив Грінченко. Далі йшла наша зі студентами невдала спроба здійснити меморіальну експедицію. Наші квитки на літак скасували через страйк авіадиспетчерів… І ось нарешті в 2022 році я розумію, що маю шанс потрапити в Італію.

Мій друг режисер Георгій Білошицький з дружиною запросив заїхати по дорозі у Флоренцію до них на Лігурійське узбережжя. Яка ж удача – це було зовсім поруч з Сан Ремо! Та ще й машина, та ще й режисер поруч, людина, яка прекрасно знає мову. Тому на мій день народження ми вирушили в це культове для мене місце!

Місце спочинку? Чим, на твій погляд, воно таке цінне?

Кожне місце, яке ми відвідуємо, несе в собі інформацію та енергію. Це називають пам’ять місця! Ось такий дар мандрівникам і турфірмам) Я помітила, що якісь речі можуть тобі відкритися лише в певному місці. Воно, лише воно зберігає для тебе потрібну інформацію. Я стояла там і реально уявляла Грінченка. Уявляла його в цьому місці, біля вокзалу – автентичної споруди на березі моря, де давно вже не ходять потяги. Ти ніби відчуваєш, як людина зійшла з цього потяга, дивиться, де можна поїсти, де стоять коні… Ми заточилися таки відшукати його будинок, були в мерії, потім довго ходили містом. І нарешті один архітектор, власник антикварного магазинчика підказав – куди саме йти, де ж колись була та вулиця короля Еманіїла. Адреса на останньому листі Грінченка на батьківщину. Ми заходимо в уцілілу частину будинку з флігелем, в якому ще збереглися оці дворики італійські. Висить білизна, стоїть мотоцикл,старі стільці, словом, такий класичний італійський антураж. І нас запитують: а що ви тут шукаєте? І ми розповідаємо їм про українця, який приїхав сюди колись на лікування, а насправді приїхав померти в цій красивій і теплій країні на Лігурійському узбережжі.

Знаєш, мені також вдалося побувати в місці, що пов’язане з нашою уславленою Соломією Крушельницькою. В італійському В’яреджо збереглася вілла, в якій жила колись уславлена «Саломеа». Там особливо відчуваєш, що українців сюди вабило не лише тепло і лікувальні можливості…


Дійсно, мені так здається, що вони розглядали Італію, як такий собі здійснений «український» проєкт, другу можливу батьківщину. Потрапляєш в Італію і дивне відчуття альтернативної історії . Наче нас не обнуляли щоразу і ми, як італійці, змогли зберегти безперервність розвитку древніх цивілізацій. Все аналогічне, навіть сонечко падає під таким же кутом. Мені дуже комфортно від цього тепла, освітлення, дружнього норову італійців… Драгоманов, Костомаров, Гоголь, Коцюбинський, Леся Українка, наш герой Грінченко інші. Хочеться, щоб на їхніх місцях в Італії були пам’ятні таблички. Зараз особливо хочеться оприявити цей зв’язок, щоб зрештою показати європейцям, як українці шукали контакту з європейською культурою, як на них впливала архітектура Італії, мова італійської культури, як їх вабила древня антична та римська цивілізації. Корені нашої комунікації дуже давні. Тому мрію продовжити українсько-італійські байопіки наших митців. Навіть список вже склала.

Згодна, що потрібні певні маркери. Але вони в сучасному світі можуть бути абсолютно неочікуваними… Які ви відшукали у фільмі?

Та не хотіла переповідати фільм, щоб мої відкриття теж дивували глядачів. Але доречно сказати про другу детективну лінію – метафоричну. Завдячуючи розмові з моїм колегою письменником та викладачем Ігорем Стамболом, натрапили на ще одну нез’ясовану деталь. У чому поховали Бориса Грінченка? За заповітом, його везли в Україну і прощання у Києві було велелюдним, драматичним. Нашого національного генія поховали… у вишиванці! Звідси прийшла початкова назва фільму «Остання вишиванка Грінченка» і потім я її підкоригувала – «Не_остання вишиванка Грінченка». Виникла ідея відтворити вишиванку Грінченка за фотографією. Це стало можливим завдяки співпраці з прекрасним проєктом «Вишивка в одязі видатних українців». Це було теж дуже захопливе розслідування і глядачі зможуть його побачити у фільмі! Скажу лиш, що фільм провів мене найнеймовірнішими місцинами – Київ, Чернігів, нерозвідана досі Боярка, де були зроблені останні його світлини на українській землі, Лігурійське узбережжя та Оспедалетті, Львів, де власне вишивали його сорочку – і копію, і можливо – оригінал… Вишивка – це такий наш маркер у світі, він окреслює світ краси, досконалості, свободи духу – Український світ!. Це він зараз протистоїть мороку, так званого, «русского міра»…

Особистість Бориса Грінченка цікава ще й тим, що її десятиліттями замовчувала російська пропаганда, і лише зараз фактично українці його для себе відкривають.

Річ у тім, що Грінченко насправді був тоді фантастично популярним. Так, його цензурували, арештовували, сухоти він заробив зовсім юним у царській тюрмі. Він дуже багато присвятив часу і зусиль тому, щоб стати відомим, стати знаковим, щоб його читали. Він хотів впливати! Дуже багато видавав книжок, як сказали б зараз, нонфікшен, просвітницьких, ну, і власних книжок. Крім того, створив унікальне середовище авторів, зрештою заснував першу політичну партію. Кажуть навіть був шарж – Грінченко йде вулицею, а на паркані: Грінченко, Грінченко, Грінченко. Але за радянського часу на найпопулярнішого, по суті, після Шевченка, автора, наклали повну заборону. Мені дуже імпонує теза дослідник-грінченкознавця, нашого професора Василя Васильовича Яременка. Грінченковим прокляттям став Словник. Згадувати про Грінченка означало згадувати про його словник, про нашу Мову! Тому вороги України вирішили покарати найбільшого популяризатора нашої мови повним забуттям. Не вийшло! Навіть сама назва нашого Університету Грінченка – це вже виведення його із забуття. Не кажучи вже про проєкти на ствердження української ідентичності, які ми втілюємо.

Ти досліджувала останні дні Грінченка. Саме в цей час ніби можна роздивитися і узагальнити внесок людини. Ти навіть вжила таку метафору, що Грінченко зміг за своє життя суттєво розширити часопростір? В чому ж його секрет?

Так, мені здається, що за свої 46 років він прожив не одне, а декілька життів. На сьогодні ми маємо дуже великий від нього бонус, величезний посил, який маємо сприйняти. Він був мультизадачним, а ще створював цілі мережі – авторів, справ, ідей. Словник, зокрема, це теж мережа, в яку укладаються основні українські сенси. Більше 68 тисяч сенсів! Важко уявити цю титанічну роботу з укладання. До речі, він був першим творцем теорії маленьких кроків, про яку нам тепер пишуть у різних саморозвиткових книгах. Розділити велике завдання на маленькі кроки і долати їх. Це про Грінченків метод! Тобто український геній енциклопедист Борис Грінченко творив своє життя на різних платформах і цим розширював величезний простір власної присутності. Така собі реплікація Великого Духу, який свідомо займає питомо більші простори, різні простори, і його стає набагато більше. Велика підказка, великий дар, який ми маємо осмислити і прийняти. Дуже важливо, правда? Мені здається, що ми і досі не зрозуміли, хто він. От мені хотілося пояснити, розказати глядачам, хто він є насправді, тому що він – феномен!

А ти б могла виділити якусь одну його особливість?

Головна і всеохопна його ідентичність – українець! А ось посил до нас через час – це створювати систему, інституалізувати процеси. Це, перш за все, стосується державотворення в новітній час. Україна з лихої долі раптом отримує шанс стати першою мережевою державою у світі, адже нині українці є повсюди! Як ми скористаємося цим шансом? У фільмі мені захотілося розповісти про нього як людину дуже-дуже незвичайну. І дуже потрібну українцям – інфантильним, рефлекторним, розгубленим… Грінченко показує, як доводити справу до кінця. Він укладає словник, який не могли довести до пуття 30 років. Він бере цю торбу з папірцями, додає свої слова, які він збирав усе життя, і дає нам готову продукцію! Ось цього нам сьогодні не вистачає. Зібрати все докупи, вибудувати структуру. Його словник – кібернетична структура того часу, в якій є все для українців.

Чи змінила тебе робота над цим фільмом?

Я думаю, що кожен твір, якому присвячуєш багато душі, змінює людину. Грінченко дав мені пораду – більше працювати для України! Це виклик для творця! Для мене це був виклик, і для всієї команди. Адже ми силами маленької телестудії записали ще низку інтерв’ю, в перші дні вторгнення створили кліп «Стяг» у виконанні амбасадора нашого проєкту кобзаря Тараса Компаніченка, створили артефакт вишиванки і плануємо продовжувати проєкт, надіславши вишивані шеврони нашим захисникам.

Грінченко – потужний воїн національного відродження і він вирушить на фронт! Сподіваюся, я трохи наблизилась до розгадки феномену Грінченка. Здається, ніби зовсім поруч, ніби руку простягнеш і про все дізнаєшся, але насправді це не так просто. Він дуже великий, всеохопний! Я хотіла створити фільм, щоб кожен подумав і осмислив, ким для нього є Борис Грінченко. І ким він є для України. Нехай слова мого героя промовляють нині до кожного:
«Приходить час, приходить час,-
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць —
Хай кожен скаже навпростець!»

Розмовляла Тамара Куцай