Тереза Хланьова: Після 2022-го року почався великий сплеск вивчення української мови

Тереза Хланьова – завідувачка секції україністики Карлового університету в Празі, голова Чеської асоціації україністів.

Тереза чешка за національністю, і її шлях українознавиці – певним чином шлях українознавства в Європі: вона починала вивчати українську, коли про неї ще майже ніхто нічого не знав, і 2022 року спостерігала величезний бум охочих у цій європейській столиці вивчати українську мову.
Ми розмовляємо з пані Терезою за гостинною кавою в її робочому кабінеті на третьому поверсі факультету філології в Карловому Університеті. Тут у неї скрізь українська символіка, українська художня й історична література.
«Я більше читаю українську літературу, ніж чеську. Бо викладаю українську літературу, треба більше бути в курсі», – усміхаючись, каже Тереза.

Пані Терезо, як так вийшло, що Ви зацікавились Україною?

У тому немає нічого специфічного й насправді нічого цікавого, це такий життєвий випадок. Колись, у 1992 році, я почала думати, що буду робити, яку спеціальність обиратиму, і обрала англійську мову. І мені бракувало одного балу, тож мені порадили, щоб я пішла на третій поверх, що там майже ніхто не хоче йти на україністику, і що я можу взяти дві ці спеціальності: англійську і українську. Ну то я пішла і склала вступні іспити.
Почала вивчати, для мене це було зовсім щось абсолютно незнайоме, я про Україну майже нічого не знала тоді в 90-х, тільки те, що ми вивчали в рамках реалій радянського союзу. Там про всі республіки, але там завжди акцент був на росію, звичайно, і на радянський союз як одне ціле. Тобто я майже нічого про Україну не знала, коли вступала в університет, про літературу, наприклад. Навіть Тараса Шевченка ім’я не чула ніколи, тобто я з першого курсу почала з нуля, ну і просто закохалася, мені сподобалося. Потім їхала в Київ на стажування, і так далі, і закінчила англійську й українську. Але як свій фах обрала потім українську.

Раніше українську мову імперія обплутувала всілякими міфами, один із яких – про подібність із російською. Але насправді українська має більший коефіцієнт подібності, як стверджують мовознавці, з польською та чеською, наприклад. Що Ви можете, як українознавець, сказати про цю подібність та різність?

Якщо говорити про відмінність мов на лексикальному рівні, вона в тому, що чеська мова має ці довгі голосні, це для українців велика проблема, бо вони не звикли. А для нас проблема в наголосі, бо в чеській мові наголос на першому складі, а в українській він може бути в різних місцях, так ніби гуляє. Тобто є різниці на лексикальному рівні і стосовно граматики. Але загалом мови дуже схожі. А якщо знати польську, то так, польська також дуже схожа.
Мені здається, якщо людина хоче, то вона зрозуміє, бо, наприклад, мої діти ніколи не вивчали українську, але коли до нас приїжджали друзі з України, і говорили повільно, або коли діти говорили, то вони розуміли основне. Звичайно, що не все, але просто розуміли, тобто, по-моєму, якщо людина хоче порозумітися і якщо говорити повільно, то ці мови настільки схожі, що загалом можна розуміти.

Чеській мові притаманні фемінітиви. Українська мова, яка раніше перебувала під радянським впливом «обєзлічіванія», лише зараз запроваджує ці групи слів, і часто це викликає неоднозначні реакції в суспільстві. Як чеська мова впоралася з цим свого часу?

Справді, в нашій мові багато цих форм жіночих. Але є випадки, коли їх немає, і їх надалі хочуть впроваджувати, то це теж натикається на різні погляди людей. З недавнього, що я помітила. Є одне таке слово у нас: host (гість) чоловічого роду і воно вживалося в чоловічому роді як для жінок, так для чоловіків. Але вже декілька років тому почала просуватися і ця форма hostка, тобто як жіноча форма. І дехто її дуже так просуває, а дехто не любить, каже, що це неприродне явище в чеській мові, хоч воно за аналогією не є неприродним, але просто ми не звикли до того, що саме це слово має жіночу форму. Тобто йдуть теж дискусії, частина людей вживає, і частина проти, каже, що ні, воно не звучить, воно штучне.
Але, мені здається, в мові завжди є певна динаміка, і воно з часом почне для більшості звучати стандартно й нормально, побачимо. Але теж є дискусії стосовно певних слів. Були проблеми з цим на початку 90-х, зараз не такі жваві дискусії про це, але час від часу якась дискусія спалахне, з’явиться, але щоби було щось таке занадто бурхливе, то мені здається, що ні.

Чеський мовний досвід для нас, українців, дуже важливий і цікавий. Це певним чином наша мрія. Чеська мова у Чехії звучить скрізь.

У нас трошки інша ситуація, у нас кожен чех знає чеську мову.
У нас проблема не в тому, щоб когось вчити чеської, бо всі тут чеську на якомусь рівні знають, але, по-моєму, важливо культивувати вживання чеської, бо з цим трошки проблема. І тут, мені здається, на допомогу приходять такі цікаві програми, які впроваджуються в школах, наприклад, у початкових школах, або загалом програми для дітей, щоб заохочувати їх читати.
Для цього практикуються різні акції. Навіть є така акція «Ніч у школі», пов’язана з читанням, є програми з промоції книжок дитячих, і діти можуть писати про ці книжки, які прочитали, або писати, скільки прочитали книжок, тобто таке, як активація просто грамотності читацької. Це така дорога до того, щоб культивувалося, бо всі чеську знають, але питання, на якому рівні вони її знають, тобто щоб поглиблювали діти свої знання, і це треба з дитинства починати. Певні програми того типу є і в школах теж, але не тільки в школах, просто і в такому загальному позашкільному просторі теж воно є, і телебачення багато робить, теж такі програми, де читаються книжки і обговорюються, і так далі. Багато культурологічних таких проєктів є на телебаченні. З дітьми почати – то мені здається, найважливіше, бо що приклеюється уже в такому ранньому віці, то воно потім дає якісь результати.

Наскільки чехам цікава українська мова й культура зараз, під час війни?

Так, це справді велика різниця між тим, що було раніше й зараз. Бо якщо повернутися до 2014-го року, то перед цим чехи не дуже добре орієнтувалися в тому, що це саме Україна, її культура, багато хто навіть не знав, якою мовою там говориться, багато хто казав, що це російська мова. І це таке було звичне питання, коли хтось із чехів запитував мене, який твій фах, я кажу: викладаю українську літературу, запитували: а що, українська література написана російською? Не орієнтувались, і навіть не тільки неосвічені, але й освічені люди не дуже орієнтувалися в тому, що це українська культура, українська мова, і так далі. І це змінив 2014-й рік. На жаль, я би хотіла, щоб за інших обставин це змінювалось, звичайно.
Але тоді почалось зацікавлення, а після 2022 року ще більше. Тепер уже сумнівів, звичайно ж, немає, і мені здається, що багато хто цікавиться культурою. Читається, видається більше українських книжок у перекладах, навіть дитячі книжки, художні книжки, історичні книжки, книжки про сучасну політичну ситуацію в Україні на чеській мові.
Тобто цей сплеск помітний після 2022-го року. Мені здається, після 2014 року не було зацікавленості вивчати саме українську мову, але після 2022-го почався великий сплеск. Коли почалася війна, а потім навесні тут, на факультеті, організувала курси української мови для чехів, для працівників факультету і для студентів. І було страшенно багато заявок, тобто багато людей хотіло хоч на такому основному рівні просто вивчити українську мову. Потім, звичайно що, ці групи зменшувалися, було менше людей, але ми організовуємо ці курси постійно, бо постійно якесь зацікавлення є. А це зазвичай люди, які мають якісь стосунки уже ближче до України, наприклад, задіяні в якихось проєктах, або працюють з дітьми, тобто вони хочуть знати українську мову хоч на якомусь рівні, або їздять в Україну з допомогою, і так далі. Тобто є люди, які хочуть вчити українську, раніше такого зовсім не було. Раніше майже ніхто не вчив, просто така ідея б не виникла, але після початку повномасштабної війни то вже так. Якщо знати мову, то хочеш читати, і хочеш більше довідуватися. І ця різниця між ситуацією у нас перед 2014-м роком і сьогодні велика, це справді неможливо порівняти.

Чехія дуже допомагає українцям і українці це дуже цінують. Традиційно багато української інтелектуальної еліти ще за часів російської й радянської імперії проживали в Празі і загалом був такий взаємокультурний, взаємонауковий та взаємоосвітній обмін. Багато імен нам ще належить в цьому плані відкрити. Наприклад, як от українець Іван Горбачевський, міністр охорони здоров’я Австро-Угорщини та кандидат на Нобелівську премію з фізіології та медицини…

Ага, він і ректором нашого Карлового університету був, якщо не помиляюсь, два роки, на початку минулого століття.

Так, і був ось цей культурний обмін, який був би ще більшим, якби Україна не була під пресингом російської імперії.

Напевно, цікавий ще для вивчення й осмислення період міжвоєнної Чехословаччини. От те, що Горбачевський – то ще контекст австро-угорський, тобто коли чехи контактували з українцями у Відні або у Празі.
Але в міжвоєнній Чехословаччині, як ви знаєте, тут була велика українська еміграція, і Прага тоді стала одним із найбільших культурних та освітніх центрів української еміграції в Європі. То, по-моєму, це дуже така цікава частина історії, яка спільна для нас, бо це тривало від початку 20-х років мінімально до кінця Другої світової війни, і після трошечки ще. Це дуже цікава історія, можна вивчати те, який вигляд мала, по-перше, допомога чехословацького уряду, по-друге, те, як контактували ці дві групи людей, тобто українці з чехами. Ця взаємодія була насичена подіями, було багато дуже цікавих людей, які жили в Празі, і тут були освітні й культурні заклади, і видавництва, і журнали.
Із сучасних чеських авторів, то я знаю, що, наприклад, Катержина Тучкова перекладена на українську, це така молода наша авторка, дуже цікава, і там можуть бути спільні такі проблеми, яких вона торкається, які можуть інтригувати українського читача.
Взаємокультурний обмін важливий, і зараз посередництвом літератури й культури ми продовжуємо більше пізнавати один одного.

Розмовляла Тамара Куцай, керівниця проєкту “СловОпис”