Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Новий подих Василя Стефаника у літературі

Василь Стефаник народився в селі Русів Снятинського району Івано-Франківської області. Його сім’я мала статки та шанований статус, тому грошей на освіту сина не шкодували. Ще хлопчиком він відрізнявся своєю активністю та ерудованістю. Стефанику довелося змінювати освітні заклади: спочатку навчався у Русівській початковій школі (з 1878), Снятинській міській школі (з 1880), потім у гімназіях в Коломиї (з 1883 року) та Дрогобичі (з 1891). І однією з причин став булінг – за шкільний період зазнав чимало знущань і принижень.

У юному віці його почала зачаровувати сільська ідентичність: він хотів вирізнити життя селян, політично захищав їх інтереси. Тому і не дивно, що у 1890-1892 роках був виключений з гімназії у Коломиї «за політику». Тому сьомий і восьмий клас закінчує у Дрогобичі, де знайомиться з Іваном Франком.

Далі навчався на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові. Туди його змусив вступити батько. В 1904 році одружується з Ольгою Гаморак, живе з дружиною і синами у с. Стецеві, через 10 років дружина помирає.

В 1908 році селяни обирають його послом від радикальної партії до австрійського парламенту; 10 років перебуває у Відні, захищаючи селян. У 1985 році його арештували за виступ на селянських мітингах, де він викривав антинародний характер державних інституцій.

Через сімейні та соціальні негаразди письменник тяжко захворів: переніс частковий параліч, серцеві напади, запалення легенів. 1936 року Василь Стефаник помирає, його поховано в рідному селі.

Але його творчість, сповнена любові до України й українців, переходить із століття в століття.

Згадаймо малесеньку дещицю зі сказаного ним:

“Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене вносить”. (“Камінний хрест”)
“Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”. (З листів)
Авторка Оксана Несененко