Іван Світличний: “Як не я, тоді хто? не тепер, то коли?”

Поет, перекладач, літературний критик, громадський діяч, багаторічний політв’язень – він був «архітектором шістдесятницького руху» (М.Горинь), його натхненником, совістю і надією. Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року.

 Соратники називали його «двигуном шістдесятників» (Б. Горинь), «лицарем духу» (Г. Севрук), «нашою Говерлою» (Л. Семикіна), «садівником» (Р. Корогодський), «світлом у темряві» (Віра Вовк), «трудівником» (Є. Сверстюк), «носієм любові» (І. Калинець), «поетом і лицарем» (Л. Копелєв), «володарем духу і королем спокою» (М. Горбаль), а Василь Стус, один із найближчих друзів Світличного, кликав його «доброокий» та «вусате сонечко».

 То хто ж такий Іван Світличний насправді? Запитуємо в Олени Бровко, докторки філологічних наук, професорки, завідувачки кафедри української літератури, компаративістики і грінченкознавства Факультету української філології, культури і мистецтв Університету Грінченка.

 Духовний лідер національно-демократичного руху

Іван Світличний був неперевершеним літературним авторитетом, наставником талановитої творчої молоді, «сполучною ланкою між Східною та Західною Україною, між культурними діячами історичної батьківщини й української діаспори» (О. Неживий).

За спогадами друзів, був духовним лідером національно-демократичного руху, не лише справжнім українським патріотом, він був людиною європейської формації, противником усіх фундаменталізмів і фанатизмів (С.Глузман). Налагоджував контакти з представниками дисидентського руху в інших республіках срср. За роки перебування в таборі (1973-1978) був ініціатором й учасником всіх колективних акцій протесту. Про цей час згадує Ігор Калинець, який разом зі Світличним відбував покарання у Пермських таборах: “В таборі ще декілька людей народились у вересні і ми жартома називали цей місяць чорним вереснем, – пригадує. – Тоді то був так званий політичний термін. Я сидів із Світличним і він сказав, що я маю писати дрібно на цупких клаптиках паперу тексти, які пишуть інші. Я не хотів цього робити, бо мав би мало часу на свою творчість, але слово Світличного було законом. Ми підкорялися і дуже шанували його в таборі, він був нашим ідейним натхненником, диктатором і вождем. Ще до арешту Світличний був центром українського опору, тому ми зраділи, що він опинився саме в нашому таборі. Його відразу стали шанувати не лише молоді в’язні, але й старші, всі до нього горнулися і його слово було дуже авторитетним”.

 «Головним змістом мого життя були філологічні заняття, а не “політика“»

Близько 15 років Світличний працював над дослідженням з теорії та історії естетики; перекладав  з французької – Лафонтена, Беранже, Бодлера, Верлена, Ронсара, Елюара; з польської, сербської та ін. Упродовж другого ув’язнення та заслання до 1973-1981 працював над словником українських синонімів. Іван Світличний – аналітик, людина раціонального типу, яка прагнула в умовах заблокованості рідної культури компенсувати втрати та вписати українську культуру у світовий контекст, подолавши її провінційність.

У Світличних у Києві була одна з найкращих бібліотек, їх оселя стала для шістдесятників справжнім культурним центром: «Він узяв на себе місію культуртрегера й зумів створити середовище.  А в ув’язненні книжок в Івана було стільки, що табірне начальство етапувало їх підводою. До речі, сестра поета – відома правозахисниця Надія Світлична – після його смерті передала братову бібліотеку – 10 тисяч томів – Харківському національному університету імені В. Каразіна.

 «Справжній митець ніколи не має певності щодо себе самого, своєї потрібності комусь»

Літературно-критичні виступи Івана Світличного розхитували попередні ідейно-естетичні канони, фактично нівелювали теорію і практику соцреалізму та теорії партійної літератури. Іронічний інтелектуал був безкомпромісним і вимогливим до себе, до творчості і громадянської позиції. За твердженням дослідників творчості Івана Світличного, дошкульна іронія, вбивча сатира, в’їдливий сарказм – від природи його таланту, від його непересічного характеру.

У збірці «Серце для куль і для рим», за яку Іван Світличний посмертно отримав Шевченківську премію, йдеться не тільки про державу-тюрми, а й про брак внутрішньої свободи, про те, що заважає бути Людиною:

Полуда очі заступила,

На світ їм глянути несила,

Всі ждуть… початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?

І гупають об ребра-грати

Безвинно-заячі серця.

  «Луганщина − зрусифікований край, і дехто вважає її безнадійним краєм. Я оптимістка в цьому плані, надіюся на молодь. Молоді дуже талановиті. Я просто була вражена. У селі є такі талановиті молоді люди, що мені аж дивно, звідки вони такі беруться. А потім подумала: звідки ж взявся Дзюба, той Голобородько, той Григір Тютюнник, той Іван Світличний? Звідки вони взялися у тому Донбасі?», − пише Надія Світлична.

 Іван Світличний – член Міжнародного ПЕН-клубу (з 1978 р.), Спілки письменників України (з 1990 р.), лауреат премії ім. В. Стуса (1989), премії українського ПЕН-клубу (1990), лауреат Шевченківської премії (1994, посмертно, за збірку “Серце для куль і для рим”), Іван Світличний має найвище визнання, яке тільки може заслужити людина земним своїм шляхом: спогади тих, хто близько його знав, хто ділив разом із ним його тюремні будні, кожен з яких – хай що там було і хоч де він його зустрічав! – Іван Олексійович називав Великоднем (і в цьому сприйнятті життя як найвищого дару – його найвища світлість). Свідченням цього є й зізнання ще одного правозахисника, побратима по табору Семена Глузмана: «Жити поряд із ним було великою радістю. Щемкою радістю знати Мудрого Учителя…».

 Сам же Світличний вважав, що «Першопочаток чину – слово» і ставився до того слова з особливою відповідальністю. І не тільки тому, що взірцем для нього завжди слугували поети світової слави, а й тому, що в країні, де було підрубано родове коріння, відібрано право бути самим собою, слово залишалося носієм пам’яті, генетичним кодом, який крізь віки ніс українськість.

Усе розписано, як ноти:

Коли і як повинен ти

На сцену вийти, в роль ввійти

І де сказати «за», де «проти»,

Як домагатися мети,

Які зигзаги й повороти

Сліпої долі побороти,

Зі сцени як і де зійти.

Де сядь, де ляж, де стань до бою —

Все визначено не тобою.

А щось не те, а щось не так

(Неточне слово, жест, манера) —

І к чорту роль, прощай кар’єра,

З тобою зіграний спектакль.

1 Фото: Іван Світличний

2 Фото: Група шістдесятників біля музею М. Коцюбинського у Чернігові. Зліва направо: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний. 1962 р.

3 Фото: Василь Стус та Іван Світличний. 1968 р.

Підготувала Анна Москальчук