АРКАДІЙ КАЗКА: КАЗКОВИЙ ТАЛАНТ І НЕКАЗКОВА ДОЛЯ

Так буває: доля винагороджує людину неймовірно величезним запасом таланту, але чомусь не дає договорити, дослухати, довідчувати, додихати…

Якась невидима і невблаганна рука перериває політ…

Так трапилось і з Аркадієм Казкою – неймовірно талановитим поетом, перекладачем, педагогом, родом із Чернігівщини. Подивіться на його обличчя! Надзвичайно тонке, інтелігентне, щире. Але з картини життя його стерла рука НКВС. Він належить до когорти українських митців Розстріляного Відродження.

Про Аркадія Казку відомо небагато. Бо ми лише зараз відкриваємо для себе це ім’я, адже за радянських часів воно було під забороною.

Народився 11 вересня 1890 року в містечку Седнів. І тепер тут, у маєтку Лизогубів, стоїть йому пам’ятник, неподалік від пам’ятника Леоніду Глібову. Попри трагічну долю, Аркадій Казка дивився на світ оптимістично. Про це свідчать навіть слова, викарбувані на цьому монументі: «Життя – яка то гарна річ, життя – прекрасна таємниця».

Аркадій – із багатодітної родини сільського шевця. Коріння – козацьке та селянське. Навчався в Чернігівському реальному училищі, де й заприятелював ще з одним відомим українським поетом Павлом Тичиною.

Це про нього напише згодом свій вірш «Похорон друга» Павло Тичина, виливши невимовний біль від втрати близької людини на аркуш паперу: «Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає».

Ще під час навчання в училищі Аркадій відвідував славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського. Також входив до Братства самостійників.

Навчання в Київському комерційному інституті (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), куди подався згодом після училища, але цей заклад не вдалося закінчити через відсутність грошей. Тож, повернувшись до рідного Чернігова, змушений був працювати креслярем у земській управі, а також учителював (викладав співи та українську мову) у селах Київщини, Дніпропетровщини та Одесі. І писав, писав…

Його поезія дивувала силою й самобутністю, а він сам – шляхетністю, скромністю та інтелігентністю.

Але ж не таких людей ліпила тоді тогочасна тоталітарна дійсність. Тож Аркадію Казку вночі 10 вересня 1929 року заарештували у справі СВУ та кинули до одеської в’язниці. А далі – смерть. Нібито повісився, але ж усі розуміли, чиї насправді руки стриміли з петлі…

Його гнобителів і катів давно нема. Їхній прах розвіяв вітер. Їх ніби не було. Їх нема.

Аркадій Казка є і житиме надалі. В нашому здивованому сприйнятті сили його таланту. Майстерності його слова. Незламності його духу.

Ось вчитайтесь в його поезію! У ній – дивовижний механізм безсмертя цієї надзвичайної людини.

РОМАНТИЧНЕ

Десна — мов шабля. Вал старезний.

Мазепи дім. Гармати в ряд,

Поринувши у сон давнезний,

Сумною вартою стоять.

Заснув Чернігів. Місяць срібний,

Піднявши високо свій щит,

Вглядається: богам подібні,

Ген двоє п’ють солодку мить.

Зустрілись вчора й цілували

Лиш фльокса запашні квітки —

Сьогодні статуєю Валу

Вони здавалися, стрункі.

В обійми впали. Заніміли.

Уста до уст. Стук серць лиш чуть…

Так схід вони рожевий стріли

Й пішли додому в млосну путь.

…Блищала шаблею Десна.

У сон поринув Вал старезний.

Вони йшли привидами сна,

Що ось розвіється і щезне…

Він і вона. Він і вона.

БУРЯ

Сонет-акростих

Хуртовина скажена в’ється в полі.

Аж свище вітер. Вже нема доріг.

Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,

Жадання повний вдома буть,— ніколи!

Інакше, як до хаоса сваволі,

Вести не може божевільний сніг.

Елегій чарівних та знання любих втіх

Уже не знати нам у сніговім околі.

Кривавий розіп’явсь над світом смок,

Розпуста з голодом ведуть танок…

А нам?.. Чи жде нас де краси країна?

І глас роздавсь, мов великодній дзвін:

«Надії промінь я — не труп, не тінь,

А край краси і правди — Україна!»

1918

СОНЕТ

Так думав я: хіба не є то все одно:

Де жить — на хуторі а чи в столиці, в місті,—

Над нас скрізь зорі сяють в прірвах прозорчисті

Й хмаринок плине скрізь вовнистеє руно.

А під ногами ґрунт: одвічнеє горно —

Де чорториї мук і втіх моря огнисті

Клекочуть споконвік у млі багрово-млистій

Й де гарт здобуть лиш міцним волею дано.

Та гарт той я здобув — і вже мені байдуже:

Чи легіт весняний, чи вітер хуги струже,

Стріть радості сльозу чи мук німий алмаз,—

Аби була людина ціла, гармонійна,

Тверда, мов мур, чутка, мов арфа мрійна,

А решта — марність все… Так думав я не раз…

16.Х.1923