Яна Мерункова: Українці після війни привезуть додому новий досвід та знання

Допомога країн Заходу під час нинішньої війни була й буде важливим елементом перемоги України. Мільйони людей у світі, в тому числі в Європі, багато зробили і роблять для українців: надають допомогу, волонтерять, працевлаштовують, започатковують суспільно важливі проєкти. Найголовніше ж – українці отримують нові знання та досвід, які вони зможуть використати, коли війна закінчиться, як це зробила, наприклад, Хорватія.

Серед таких людей, хто допомагає українцям, і Яна Мерункова, яка створила курси з фінансової грамотності, і впроваджує їх для українців в столиці Чехії – Празі.
Вона – письменниця (авторка й співавторка понад 10 книжок), підприємиця, коуч, лекторка, благодійниця. І це ще не весь спектр її діяльності. Ми зустрілися з нею, щоб обговорити поточні моменти.

– Яно, розкажіть, будь ласка, про себе. Я знаю, що Ви пишете книги, історії, поезію, займаєтесь благодійністю і створюєте курси з фінансової грамотності. До чого у Вас найбільше лежить душа?

Я публікуюсь із 15 років. Коли було 15, мала можливість вперше виступити на чеському радіо, у спеціальній програмі для молодих авторів, була там представлена як молода надія поезії в майбутньому. Далі публікувала вірші у різних часописах, потім займалася культурною публіцистикою та критикою, продовжувала писати.
У 2000 році вийшла моя перша офіційна збірка поезій, яка називалась «Рік Дракона». Потім на довгі роки я перестала писати поезію. Почала писати казки, підручники, створювати блоги.
У 2019 була в Індонезії, брала участь у впровадженні курсів із фінансової грамотності. Були також різні проєкти. Наступна моя збірка поезій вийшла аж в 2022 році.

А що надихнуло повернутись до поезії?

То прийшло саме. Я жартую часто, що я радше записувальниця, ніж письменниця. То приходить цілком готове, крізь якісь емоції, і в ту хвилину я починаю писати. В моїй історії письменниці в різні періоди були й інші види діяльності: власні комерційні проєкти, здебільшого з коучінгу, менеджменту, бізнес-освіти, фінансові, підприємницькі тощо. Також завжди мала благодійні активності.

Такі, наприклад, як ваш відомий проєкт «Bila Vrana»?

Так, але перед тим мала ще спільноту, де також займалась благодійною діяльністю в інклюзивних проєктах.
У 2010 спільно з колегою розпочали просвітницьку кампанію задля інтеграції дітей з дитбудинків та фінансової грамотності в школах. А коли почалась війна в Україні, то, звісно ж, почала допомагати українцям. Це якщо коротко.

Ви багатогранна людина.

Дехто каже, що я ренесансна жінка. Але я завжди роблю так, що якщо Бог дав мені якісь здібності, то моє завдання їх застосувати, використати, щоб допомогти іншим розвиватись.

Це важливі слова.

Якщо мені Бог дав якийсь дар, то я за це відповідаю, мушу його використати для того, щоб допомогти іншим досягти успіху.
Тому що, коли у вас буде дар од Бога, а його не використаєте – то нічого не будете мати.
Так само з талантами.
Так пишуть у Біблії: кому дано, від того й чекають.
Я багато отримала від Бога, маю гарну родину, маю професію, яку можу застосувати як хочу, і в мене багато можливостей робити користь іншим людям.

Якось у розмові Ви сказали, що в березні 2022 року чехи відчували таке ж піднесення, як і на початку 90-х років, коли була Оксамитова революція.

Так, відчували ті самі емоції. Була потреба щось робити.
У 1989 – 1990 роках була ейфорія від свободи, нам здавалось, що всі можливості для нас відкриті, ми все можемо. Але від нас залежало, що це буде означати.
Тоді люди одне одному подавали руку, й робили речі, які за звичних обставин вимагали б багато часу. Ми домовлялись, що мають бути зроблені речі, і вони були зроблені.
Той досвід показав мені важливість активізму.
У 2021 році я вела онлайн проєкт в Україні, співпрацювали з організацією. Ми завершили цей проєкт у грудні того ж року, і то була група мам, в яких діти аутисти. Ми допомагали їм зрозуміти, як дати раду з цими дітьми, як проводити медіацію, тобто як взаємодіяти. Це був інклюзивний проєкт. Були то жінки з Харкова. У нас зав’язалась дуже тісна комунікація. І коли розпочалась війна, для нас це було дуже особисте, постраждав Харків, там були наші друзі, я їм дзвонила. Мусила розпочати щось швидко робити. Я прихистила людей у себе, з якими вперше побачилась на вокзалі. Це було пізніше. А між тим я почала виходити на зв’язок з вашим посольством, почали надавати пряму допомогу жінкам одягом, їжею, житлом. Потім один із наших партнерів сказав: ви повинні використати свій вплив, щоб допомогти значній кількості людей, що думаєте про те? Я подумала, і так виник проєкт «Vítej v Česku» («Ласкаво просимо до Чехії»). Зараз цей проєкт має понад 3 тисячі випускників, це нам вдалося.

Чому важливі курси з фінансової грамотності для українських жінок?

Вони для всіх важливі. Ми проводимо курси з фінансової грамотності в школах у Чехії. Це дуже важлива тема – фінанси, піддприємництво та підприємницька компетентність. Це не обов’язково про те, як почати займатись підприємництвом, бо підприємницький дух може мати й найманий працівник. Підприємливість – ключова компетенція, аби людина могла діяти в новій ситуації. Ринок праці в Чехії дуже швидко розвивається, є потреба, аби люди швидко реагували, були гнучкі, аби дивились на фірму свого шефа як на свою. Щоб хотіли, аби вона досягла успіху і мали відносини клієнта й постачальника. Аби то не було, що працюю до зарплати, а працюю якнайкраще, приношу ідеї, думки, вивчаю нові технології. І це стосується як оплачуваного члена фірми, так і підприємця, який повинен мати підприємницький дух, щоб давати іншим працю, щоб ними добре керувати. Тож для мене тема фінансової грамотності – тема майбутнього.
Це не щось нове, що ми робимо для українців, це те, що ми робили завжди.
Я говорила з жінками з Харкова, вони сказали, що фінансова грамотність конче потрібна в українській системі освіти, її дуже не вистачає. Дуже багато виникає фірм, які надають позики, і люди, які не дуже освічені, клюють на ці суми, і це погано. Бо вони потім лишаються ні з чим, або з величезними боргами.
Це дуже важливі теми.
Через це ми їх внесли в програму «Vítej v Česku», бо на це був попит.
Окрім звичайної допомоги психологічної, щоб жінки ще могли й про себе подбати самі.

Чи відчули Ви різницю у ставленні українських та чеських жінок до цього важливого питання?

Я не хочу сказати, що ви відстали, але у вас ще досі діє директивно-патріархальна система. Тут ми дуже емансиповані, більше відкриті, це питання не прав, бо вони є у вас, а соціального клімату. Ми маємо однакові права, ви й ми, але ваші соціальні стереотипи нагадують мені те, що у нас було в 90-х роках. Я бачила цю різницю, зокрема, коли наймали українок на роботу. Є уявлення такі, які ми мали в 90-х: жінки, дівчата рідко висловлювали свою думку. Я їх запитувала: а ти що думаєш, ти що думаєш, а вони боялись казати, а я як шеф себе ніколи так і не почувала. Я побачила культурні розбіжності, які даються взнаки на ринку праці. З цим буде важко. Тому я подумала, якщо дати якусь освіту наперед, всього вас не навчимо, але покажемо інакшу модель мислення, речі, про які треби думати.
Це не означає відмову від вашої культури й ідентичності. Але ви маєте розуміти, як працює й живе наше суспільство, щоб могли давати собі раду.

У європейських ЗМІ час від часу пишуть про втому європейського суспільства від війни. Що Ви думаєте з цього приводу?

Я не фахівець з воєнних питань, але я вважаю, що бути стомленим – це прояв ліні. Бо я впевнена, що ви воюєте за нас. Це все близько до наших кордонів, і путін не заспокоїться, він уже робить різні рекламації про воз’єднання. Але це так прикро, що є люди, які стомлені, сидячи вдома. Бо я знаю, наприклад, багато людей, які дуже багато зробили для України, які багато допомагали на початку, а зараз стомились. А якби їм довелось зненацька переїхати хоча б в інший кінець країни? Думаю, вони були б вражені. У кожному суспільстві є різні люди, дехто потребує допомоги на початку, а потім починає, як і всі нормальні, працювати, будує свої нові можливості. А є люди, які просто скаржаться, які завжди будуть стояти з простягнутою рукою й хотіти допомоги, навіть при тому, що вдома буде достатньо. Я захоплююсь кожною жінкою, якій вдалося подбати про себе й своїх дітей. Кожна з них варта звання героя.

Я знаю, Ви хочете створити українсько-чеський клуб. Які очікування від нього?

Є дуже багато упереджень, у нас люди просто не знають про українців.
Я, чесно кажучи, й сама не знаю, чи я би так кинулась допомагати, якби не мала тих друзів із Харкова. Мала стосунки, вони були друзі, це були не чужі мені люди. Півроку спілкувались онлайн, розмірковували, як допомогти діткам, то було дуже особисте. Коли щось особисте, то ви за те дуже воюєте. Особиста свобода і що хтось стріляє по ваших друзях, то це теж особисте, хоч і за багато кілометрів. Я впевнена, що я б допомагала біженцям, але не впевнена, що настільки. В мене жило 2 українки, рік жили 3 родини в одному домі, і дві – 1,5. Ми друзі, їли вареники, борщ, бачили сильні й слабкі сторони, то було супер. Цей клуб мав би бути для того, щоб упізнати один одного. Слово біженець – не підходить, воно всіх знеособлює. Бо це не просто безликі біженці, це Оксани, Марини, Катерини. Я запитувала в українок, про що вони мріють, а вони відповідали: я боюсь мріяти, бо моя єдина мрія – повернутися додому. Але треба постаратись мріяти, бо коли ти повернешся, треба повернутись із чимось, адже наслідки війни будуть помітні, і це буде потребувати дуже великих мрій, візій і внутрішньої сили. Я це так бачу.

Інтерв’ю підготувала Тамара Куцай