Цікаві факти про Михайла Максимовича – першого ректора Київського університету

Є люди, чиє життя схоже на яскраві довершені українські мальви, що завжди квітнуть. Таким був і Михайло Максимович, перший ректор Київського університету, який народився 15 вересня 1804 року на Черкащині у дворянській родині.

Михайло Максимович був універсальною людиною: окрім першого ректорства в університеті Святого Вролодимира, збагатив українську науку як енциклопедист, філолог, етнограф, фольклорист, ботанік, зоолог, історик, археолог тощо.

Коріння його роду – з гетьманської козацької старшини. Батько був суддею, а по маминій лінії (Гликерії Федорівни Тимківської) усі її брати були професорами університетів.

У 1812 – 1819 роках Михайло навчався в Новгород-Сіверській гімназії, яку заснував один із його дядьків – професор Харківського університету Ілля Федорович Тимківський. Розкішна природа Чернігівської Сіверщини назавжди пробудила в ньому інтерес до ботаніки.

А любов до словесності пробудив у ньому інший його дядько – Роман Федорович Тимківський, професор грецької і римської літератури московського університету, який досліджував ще й творчість Нестора-літописця.

У душі Михайла завжди відлунювали українські пісні, тож у 1827 році він видав свою першу дослідницьку працю «Малоросійські пісні», а за 7 років – фольклорну збірку «Українські народні пісні».

Михайло Максимович створив власний правопис – максимовичівку – в 1827 році. Йшлося про систему українського правопису на етимологічних принципах. Однак він сам критично осмислював своє творіння і ось що про це писав: «кажучи правду, так мій спосіб писання важчий не читаючому, а пишучому, і особливо мені першому, що взяв на себе труд відшукувати корінні звуки, які покриваються звуком і, що інколи незовсім легко».

Загалом голос рідної землі завжди його до себе кликав. Тож він, не довго розмірковуючи, погодився на пропозицію очолити новостворений Київський університет Святого Володимира у жовтні 1834 року. На той час йому було всього 30 років, і він став наймолодшим ректором у Європі.

На посаді ректора пробув близько року, але змушений був її покинути за станом здоров’я. Проте залишався викладати в університеті аж до 1840 року.

Одружився пізно, аж у 49 років. Його обраницею стала більше ніж удвічі молодша донька сусіднього поміщика Марія Товбич – жінка неймовірної краси, портрет якої малював Тарас Шевченко.

До речі, Кобзареві приписують роман із нею і називають його ледь не батьком сина Максимовичів. Але чутки залишаються чутками, беззаперечними ж є факти: слова захоплення Шевченка в щоденнику про дружину Максимовича та листування з нею.

Михайло Максимович прожив 30 років у родинному хуторі Михайлова Гора. Багато в цей період працював та досліджував. Зокрема, доводив, що Україна – пряма спадкоємиця Київської Русі, аналізував добу козаччини, збирав фольклор. Загалом, окрім Тараса Шевченка, приятелював із багатьма тодішніми відомими діячами української культури.

У листопаді 1873 року, у віці 69 років, його душа відлетіла у вічність, а тіло знайшло спокій у Михайловій Горі. На цьому місці зараз парк, а примітним об’єктом урочища Михайлова Гора є дуб Тараса Шевченка.

Університет, першим ректором якого він був, також носить ім’я Шевченка.

Такі дивовижні перипетії долі в людини, історія життя якої така ж яскрава, як і колір головного корпусу університету, який він заснував.

Свято Івана Купала – дивовижна українська традиція

Часто можна почути питання: «Наскільки важливі традиції та народні обряди?» Я вважаю, що саме традиції – один з найбільш вагомих складників національної ідентичності. Українська культура справді щедра на обряди та звичаї.
Мені дуже сумно, що ніколи в житті я не відзначала свято Івана Купала або ж день літнього Сонцестояння так, як робили це мої пращури. Побувати на такому святі з виконанням усіх давніх традицій – моя мрія.
За давніми повір’ями, на святкування обов’язково мали прийти усі дівчата села. Бо ті, хто не приходив, вважалися відьмами та звинувачувалися у зв’язках з нечистою силою. Я уявляю, як усі мешканці села збиралися на березі річки та святкували до самого ранку. Вважалося, що саме на Івана Купала з річок виходила усіляка нечисть і купатися було небезпечно. Окрім цього, в найкоротшу ніч у році вода набувала особливої цілющої сили, яка може зцілювати різноманітні хвороби.
І ось – починається святкування. Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки в довгому білому вбранні починають водити хороводи навколо головних персонажів свята – Купала та Марени, які уособлюють боротьбу добра і зла. Згідно зі старослов’янськими віруваннями, кожної зими на світ приходить богиня Марена, яка заморожує землю, сіє розбрат, голод та хвороби. В народі її ще називають Мара. Купало – протилежність Мари – його вважають покровителем шлюбу та продовження роду.
В центрі хороводу – опудала Купала та Марени. Вони зроблені з соломи, гілок верби та очерету. Купало прикрашений квітами, намистом та стрічками. В опудало Марени вплетена трава і гілочки вишні та чорноклену. Всі мешканці села тримаються за руки, кружляють у хороводі та співають купальські пісні.
Коли вже зовсім стемніло, люди перебираються до ватри. Для вогнища використовували хмиз, поламані знаряддя праці та різноманітний непотріб, який збирали всім селом. Часто на жердину, яка знаходилась в центрі ватри, прикріпляли опудало Марени, череп коня та колесо. Вони символізували нечисту силу, яку знищували в ритуальному багатті, а колесо від воза спалювалось в жертву сонцю, для кращого врожаю та достатку.
Саме багаття розпалювали «живим вогнем», яке добували тертям. Традиційно розпалював купальський вогонь найстарший за віком мешканець села. Купальське багаття розпалювали після заходу сонця і воно мало горіти аж до самого світанку.

 Згідно з повір’ям, вогонь мав цілющу силу, довкола нього водили хороводи та співали купальські пісні. Великі й малі, тримаючись за руки, стрибали через ритуальний вогонь для захисту від хвороб і злих чар. Вважалось, якщо руки закоханих під час стрибку не розійдуться, то в майбутньому на них чекатиме щасливий шлюб.
Після цього незаміжні дівчата тікали від хлопців, щоб гадати на судженого на вінках. До вінків прикріпляли свічку, запалювали її та пускали вінки на воду. Згідно з народним повір’ям, куди попливе вінок — з тієї сторони живе «суджений». Вважалось, якщо вінок добре пливе і свічка не гасне то, то дівчина скоро вийде заміж, а якщо тоне чи крутиться на місці — то ще дівуватиме.

А потім, дівчата та хлопці великими компаніями йдуть гуляти лісом та шукати таємничу квітку папороті, а на світанку разом повертаються додому. Дівчата сміються та обговорюють цьогорічне святкування, вкладаються спати, гадаючи, де ж там їх суджений.

Софія Мавроді,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка

Роль фемінітивів в українській мові

В українській мові, як і в багатьох інших, існує практика використання фемінітивів – слів, які вказують на жіночу стать. Фемінітиви відображають велике значення, яке жінки відіграють у суспільстві, та засвідчують зміни в усвідомленні ролі жінок.

Українська мова має довгу та цікаву еволюцію, і розвиток фемінітивів – один із аспектів цієї еволюції. У початкових стадіях української мови, відомої як давньоруська мова, існували окремі слова для позначення жінок. Наприклад, слово “жінка” мало вигляд “жєно” чи “жєна”.

Протягом історії української мови фемінітиви використовувалися для утворення жіночих форм деяких професій, посад, почестей та інших слів, що означали жіночий рід. Наприклад, слово “писар” утворювало фемінітив “писарка”, а “вчитель” – “вчителька”. Це практика, яка відображала соціальне та гендерне уявлення про жінок у відповідні періоди.

Проте, з часом змінювалися уявлення про роль жінок у суспільстві, і це відбивалося на розвитку мови. З’явилися нові фемінітиви для професій, які раніше вважалися виключно чоловічими. Наприклад, замість “директор” почали вживати “директорка”, а замість “лікар” – “лікарка”. Це свідчить про зростання усвідомлення важливості рівноправ’я та інклюзії в суспільстві.

Історично українська мова, подібно до багатьох інших мов світу, була орієнтована на чоловіків, і використання фемінітивів було обмеженим. Однак сучасне суспільство ставить перед собою завдання більшої рівності між статями, і це відображається в мові. Журналістика, як інструмент формування суспільної думки, відіграє важливу роль у цьому процесі.

Сучасний стан фемінітивів в українській мові відображає поступовий процес змін в уявленні про гендерну рівність та роль жінок у суспільстві. Використання фемінітивів в мові наголошує на тому, що жінки є активними учасницями усіх сфер життя та мають право на рівні можливості та визнання.

Українські журналісти активно використовують фемінітиви для того, щоб уникнути статевої дискримінації та створити більш рівні умови для жінок. Наприклад, вони вживають слово “журналістка” замість традиційного “журналіст”. Це невелика зміна, але вона демонструє, що професія доступна й жінкам, і немає жодних обмежень щодо їхньої можливості працювати в цій галузі.

Фемінітиви також впливають на усвідомлення ролі жінок у суспільстві. Вони нагадують, що жінки – рівноправні учасниці громадського життя, політики, науки та інших сфер. Журналістика, як суспільно значиме заняття, має відповідальність підтримувати та поширювати ці ідеї.

Однак, використання фемінітивів також є предметом дискусій. Дехто стурбований, що їхнє вживання може привести до штучного створення розбіжностей між чоловіками та жінками.

У світлі змін в усвідомленні ролі жінок українська мова продовжує еволюціонувати. Фемінітиви стають поширенішими й використовуються у всіх сферах життя. Вони насправді сприяють більшій рівності між статями та сприймаються як прояв прогресивних цінностей сучасного суспільства.

Зрештою, використання фемінітивів – не лише лінгвістичний аспект, але також має соціальну й культурну вагу. Воно відображає зміну усвідомлення ролі жінок у суспільстві та сприяє створенню більш рівного та інклюзивного середовища для всіх.

Фемінітиви сьогодні стають символом змін, прагнення до рівності та більш прогресивного підходу в усвідомленні гендерних ролей.

Мирослава Білоус,

студентка факультету журналістики Університету Грінченка

Голуби воркочуть до теплої сонячної погоди

Літня пора року в нас, українців, супроводжується величезною кількістю народних прикмет. Читаєш їх і розумієш, наскільки наші предки були залюбленими в природу, як надзвичайно тонко відчували її та розуміли)
Отож, народні прикмети:
– Чистий захід сонця – ознака стійкої ясної погоди.
– Якщо вдень з’являються високі купчасті хмари – чекайте вночі знову грози.
– Посилення вітру до вечора – до погіршення погоди. Якщо в цей час напрямок його міняється проти руху годинникової стрілки, будуть тривалі опади.
– Перед настанням сирої погоди шкіряні речі стають гнучкими й м’якими.
– Вечірня роса – перша ознака ясної погоди на завтрашній день.
– Якщо роса не ляже на луги, очікуй дощу.
– Якщо квітки в’юнка закриваються – близький дощ, розпускаються в похмуру погоду – до гарних сонячних днів.
– Голки будяка не колються – бути дощу, дуже колючі – буде гарний день.
– Квітки мальви закриті – до дощу. Чекаючи дощової погоди троянда й шипшина не розкривають своїх бутонів.
– Запашний тютюн, левкой і буркун перед дощем сильно пахнуть.
– У папороті перед гарною погодою листи закручуються долілиць, а перед непогодою – розкручуються.
– Ластівки й стрижі літають високо – до гарної погоди, низько – бути дощу.
– Горобці купаються в пилу або піску – бути дощу.
– Улітку перед дощем граки частіше на траві, ніж на дорогах і оранці.
– Яструби в повітрі кружляються, чується їх протяжливе і-ії-іть перед негодою.
– Зозулі співають звичайно в гарну погоду, коли стоять теплі, ясні дні.
– Великий строкатий дятел передвіщає зміну погоди, барабанним дробом по сучках дерев; якщо дятел стукає об сук у погожий день, буде дощ.
– Голуби воркочуть до теплої сонячної погоди.
– Якщо під час дощу чується слабкий крик крижня, то дощ перестане.
– Сичі й переспіли кричать перед дощем.
– Кури увесь час общипуються, качки плещуться й без кінця поринають – бути негоді.
– Якщо на небі хмари, але бджоли не ховаються у вулики, а продовжують збирати нектар, то дощу не буде. Бджоли повернулися у вулик пізніше звичайного – чекайте негоду.
– Якщо ранком бджоли не вилітають із вуликів, то в найближчі години буде дощ. Масове повернення бджіл у вулики в ранкові й денні годинники – ознака настання вітряної й дощової погоди.
– Якщо навколо мурашника мало його мешканців – незабаром буде дощ. Навколо мурашника кипить життя – дощу не передбачається.
– Уночі світлячки світяться особливо яскраво – буде погожий день.
– Якщо пізно ввечері чутно, як співає коник, то ранок буде тихим, сонячним.
– Якщо метелики – кропивниці ховаються, виходить, через годину-іншу піде дощ; дощ затих, а метелики не залишають своїх укриттів, виходить, негода протриває.
– Але якщо метелики вилітають зі своїх укриттів, коли на небі є ще хмари – наступить ясна погода.
– Навколо акації кружляється багато комах – чекайте непогоди.
– Пізно ввечері голосно співають цвіркуни – до гарної погоди.
– Якщо ранком павуки виходять на полювання – наближається негода.
– Якщо павуки головні нитки своєї павутини роблять особливо довгими й розтягують їх широко, тривалий час буде тепла сонячна погода, а якщо короткими – буде дощ, павуків і їхніх тенет мало – до мінливої погоди, багато – очікуйте гарної погоди.
– Павук забився в середину павутини – до негоди. Перед сильним вітром павук-хрестовик сам відриває павутину й ховається.
– Перед негодою риба вискакує з води. Перед дощем не клює. – Сом перед грозою й негодою обов’язково спливає із глибини.
– Якщо під час посухи риба перестає клювати, значить, незабаром піде дощ.
– В’юн добре клює перед дощем, а перед грозою піднімається на поверхню й починає кружлятися.
– Перед грозою раки вилазять на поверхню й зариваються в пісок.
– Дощові хробаки виповзають назовні – чекай негоди, дощу.
– Комарі літають роєм – буде гарна погода.
– Якщо озерні жаби вилазять на берег – буде дощ.
– Медузи, краби й креветки раптом зникають, а риба відходить від берегів і ховається в глибинах – незабаром почнеться шторм.
– Кінь лягає на землю – перед сирою погодою.

Олександр Потебня: «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови»

У середині позаминулого століття українська наука зазнавала значного прогресу, з виразною перевагою гуманітарних дисциплін над природничими. Етнографія, народознавство, історія, фольклористика та мовознавство займали провідні місця у цьому розвитку. Олександр Потебня, видатний український філолог, вважався новатором і філософом мови.

Олександр Опанасович народився 22 вересня 1835 року на хуторі Манів, що розташовувався в Полтавській губернії (сучасна Сумська область). Його батьки, хоч і були з шляхетного роду, проте не належали до заможних верств населення. Змалку хлопчик проявляв інтерес до філологічних наук та історії.

Після успішного закінчення гімназії, ще не досягнувши шістнадцяти років, він став студентом юридичного факультету Харківського університету. Однак через рік перевівся на історико-філологічний факультет. У 1856 році успішно закінчив виш і захистив дисертацію “Перші роки війни Хмельницького”. Пізніше він працював викладачем у місцевій гімназії, але згодом повернувся до університету, де став доцентом.

Молодий вчений Олександр Потебня спрямував свої дослідження на галузь слов’янознавства, оскільки виникла потреба вирішити актуальне питання про місце українців у слов’янській спільноті. Російська наука не визнавала українців як окремий народ. У той час Максимович і Костомаров, наші власні дослідники, на підставі філології, етнографії та історії намагалися довести протилежне.

У 1860 році Олександр Потебня отримав ступінь магістра, захистивши дисертацію на тему “Про деякі символи в слов’янській народній поезії”. Він продовжив свої дослідження в галузі мовознавства, філософії та етнології. Через два роки опублікував свою працю “Думка й мова” у впливовому виданні “Журнал Міністерства народної освіти”. Цей твір миттєво привернув увагу фахівців, а сам Потебня став на один щабель із провідними вченими. У своїх працях 1860-х років він досліджував ритуали, вірування, релігійне світовідчуття наших предків та інші аспекти.

У той же час мовознавець Потебня активно співпрацював із членами Громади, маючи спільну мету – покращення народної освіти. Він, разом зі своїми однодумцями, дуже хвилювався за стан народної освіти. Для недільних шкіл Потебня написав “Абетку для недільних шкіл”. Незважаючи на те, що ця праця не була опублікована за його життя, вона була включена в 1989 році як додаток до журналу “Київська старовина” під назвою “Руководство к обучению грамоте, составленное для малорусских вечерних школ А. А. Потебней”.
Крім того, Олександр Опанасович ініціював створення шкіл для народних вчителів, писав навчальні програми та викладав. Взаємодіючи з селянами, які приходили на його заняття, дослідник мав можливість записувати з їхніх вуст місцеві приказки, народні пісні та інші етнографічні матеріали. У 1862 році Потебню було відряджено за кордон до Німеччини, де він вивчав санскрит, а також відвідав Чехію та Австрію. Проте його поїздка була під пильним спостереженням місцевої поліції, яка остерігалась русофільства.

Вдома за Олександром Опанасовичем також встановили пильний нагляд. Його молодший брат, Андрій, брав активну участь у польському повстанні проти російської імперії. Незважаючи на те, що не було жодних компрометуючих доказів проти Олександра, ці обставини зашкодили його репутації.

За рік після повернення до Харкова Потебня став доцентом, а в 1875 році отримав звання професора. Протягом цього періоду він відійшов від справ громади і повністю присвятив себе науці.

У Харківському університеті Потебня заснував впливову філологічну школу, багато з його учнів стали видатними вченими. Його школу вважали однією з найавторитетніших в лінгвістичних колах. Крім того, Потебня розглядав ідею зв’язку мови та психології, розвивав психологічний підхід до мовознавства та довів взаємозв’язок між мовними та національними питаннями.

Під пером Олександра Потебні була опублікована його дослідницька праця “Из записок по русской грамматике”, яка була видана друком. У цій праці він детально описав зміни в структурі української, російської та інших слов’янських мов і виділив характеристики, що були притаманні лише українській мові. Завдяки своєму володінню декількома мовами, Потебня зміг аналізувати та довести унікальність та особливості рідної мови.

Олександр Опанасович Потебня був дуже продуктивним автором, який написав багато праць, присвячених мовознавству, літературознавству та етнографії. Він також видавав фольклорні збірки з коментарями. У своїх дослідженнях розглядав походження фонетики, граматики та інші аспекти мови.

Крім того, видавав та редагував праці таких письменників, як Петро Гулак-Артемовський та Григорій Квітка-Основ’яненко. Він також частково адаптував українською мовою “Одіссею”.

Поховання Олександра Потебні відбулося 11 грудня 1891 року у Харкові на Івано-Усікновенському кладовищі. Його наукова спадщина живе далі, а Інститут мовознавства Національної Академії Наук України носить його ім’я, визнавши його великий внесок у розвиток мовознавства.

Аліна Лисенко,
студентка факультету журналістики Університету Грінченка

Зменшувально-пестливі форми слів в українській мові

Дивовижний світ українських паліндромів

Кит на морі романтик. Здається, що це звичайне речення, можливо, з якогось літературного твору, чи чийсь вислів. Але якщо подивитись у глибину речення, зануритись у нього, можна побачити, що це речення незвичне й цікаве. Тож у чому його незвичність? А в тому, що його можна прочитати навпаки і отримати те ж саме речення. Китнамор іром ан тик. Цікаво, правда?
Такі слова, речення, вірші називають паліндромами, перевертнями, раком літеральним та паліндромоном .

Слово, число, набір символів, словосполучення або віршований рядок, що однаково читається в обох напрямках (зліва направо та справа наліво) – це і є паліндром.
Паліндроми зустрічаються в музиці, біології й літературі. В музиці їх використовують зазвичай у класичних творах. Такі методи в своїй музиці використовували Себастьян Бах, Йозеф Гайдн, Пауль Гендеміт, Бела Барток, Антон Веберн, Ігор Стравинський та інші відомі композитори.
Прикладом паліндромів в біології є послідовність нуклеїнових кислот (ДНК, РНК), що містять однакові нуклеотиди.

Найбільш цікавим видом серед паліндромів є ті, що зустрічаються в літературі – вірш-рак або вірш-паліндром. В Україні вони зʼявились у 17 столітті, першим автором віршів-паліндромів є Іван Величковський, який дав визначення віршу-раку: «Рак літеральний єсть вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають».

Розрізняють два види віршів – вірш-паліндром і вірш-паліндромон. Вірш паліндром складається з речень-паліндромонів. Тобто кожне речення перевертається, але якщо читати повністю вірш навпаки то сенс втрачається. Вірш-паліндромон – це єдиний від початку до кінця паліндромон, його сенс не змінюється при читанні навпаки.

Такі вірші та речення не легко вигадати, але серед українських діячів є ті, кому це вдалось, про що свідчать такі збірки: «Око» Миколи Мірошниченка, «Віче мечів» Анатолія Мойсієнка, «Не здуру ґуру дзен» Назара Гончара, «Періодична система слів» Івана Іова, роман-паліндром «Чар Драч» Олександра Шарварка та інші.

Найдовшим в українській мові паліндромоном є «Епос і нині сопе» зі збірки «Паліндромони» Івана Лучука.
Цей паліндромон налічує 3333 знаки.

Існує безліч прикладів паліндромонів в літературі, ось декілька з них:
* Уму – мінімуму! (Назар Гончар)
* І розморозь зором зорі (Любов Сердунич)
* Ущипне — та шатен: пищу! (Олег Будзей)
* А результатів? Вітать лузера! (Андрій Мудрий)
* А баба на волі — цілована баба.
* Три психи пили Пилипихи спирт.

Паліндроми здатні вразити, захопити, зацікавити своїх читачів своєю особливістю. Вони складні й легкі одночасно, їх важко вигадати але ж так цікаво читати. Їх продовжують використовувати в музиці, віршах, текстах та й просто в житті.

Марія Куюн,
студентка факультету журналістики Університету Грінченка