Той, хто створював природу: шлях Миколи Кащенка

7 травня 1855 року народився Микола Фефанович Кащенко — український зоолог, ембріолог і ботанік, без перебільшення: людина-сад.

Він – один із перших членів Української академії наук, зарекомендував себе як обдарований дослідник і активний громадський діяч.
Його внесок у розвиток зоології, ембріології та ботаніки в Україні справді безцінний, але ім’я, на жаль, призабуте.
Народився Микола Кащенко в селі Веселе (нині територія Запорізької області) в родині дрібного поміщика, яка мала козацьке коріння. Як восьма дитина в сім’ї, він змалечку допомагав доглядати за молодшим братом
Андріаном, який згодом став видатним українським письменником.

Свою освіту Микола здобував у Катеринославській гімназії, яку закінчив у 1875 році зі срібною медаллю. Спершу він вступив до медичного факультету московського університету, однак через фінансові труднощі змушений був перевестись до Харківського університету. Там здобув фах повітового лікаря і паралельно почав займатись ембріологічними дослідженнями під керівництвом професора Зосима Стрельцова.

Після завершення навчання працював асистентом у лабораторії Стрельцова, а згодом отримав стипендію і розпочав підготовку наукової роботи для здобуття звання професора в галузі ембріології та порівняльної анатомії.
Микола Кащенко був людиною принциповою: коли йому запропонували роботу домашнього лікаря в жіночому пансіоні, він відмовився, оскільки не погоджувався з неетичним ставленням до вихованок з боку власниці закладу.

У 1888 році  одружився з вісімнадцятирічною Ольгою Миколаївною, і того ж року подружжя переїхало до Томська. Саме там Кащенко обіймав посаду ректора Томського університету, займався викладацькою діяльністю та організовував українську громаду. Проте суворий сибірський клімат негативно позначився на його здоров’ї, тож він був змушений переїхати до Києва.

З 1912 року викладав зоологію у Київському політехнічному інституті. Уже в 1913 році Кащенко заклав перший акліматизаційний сад, де розпочав досліди з вирощування південних культур: персика, абрикоса, айви, винограду та інших. У роки Першої світової війни, коли через припинення імпорту з Німеччини бракувало медикаментів, учений переключився на вирощування лікарських рослин. До 1916 року в саду вже зростало понад 150 видів таких рослин. Завдяки його дослідженням з’явилися нові сорти опійного маку,
морозостійкі форми валеріани, женьшеню, шавлії, лаванди та інших культур.

Під час громадянської війни Микола Феофанович надавав безкоштовну допомогу киянам, використовуючи лікарські трави з власного саду. Попри щире бажання допомогти людям, його діяльність викликала підозру — вченого звинуватили в знахарстві. У 1921 році більшовицька влада звільнила його з посади та відібрала сад, заснований при КПІ.

Однак Кащенко не здався. У столичному районі Лук’янівки він знайшов заболочену ділянку землі, осушив її, облаштував ставок, створив тераси — і знову заклав акліматизаційний сад, у якому зібрав понад 500 видів рослин з різних куточків світу.

У 1933 році здоров’я вченого різко погіршилося — в нього стався крововилив у мозок, що призвів до серйозних ускладнень і ураження внутрішніх органів.

Микола Кащенко помер 29 березня 1935 року у Києві у віці 80 років. Як він і заповідав, його поховали на Лук’янівському кладовищі — поруч із його улюбленим дітищем, Акліматизаційним садом, де він працював
до останніх днів свого життя, невпинно збагачуючи українську флору новими видами рослин.

Авторка Ірина Чух,

студентка факультету журналістики Університету Грінченка

Про війну, кохання, втрати і пам’ять

Найменше, мабуть, цю елегантну, спокійну й задумливу дівчину, якою я пам’ятаю Анастасію з її студентських років, можна було б уявити на війні. Але вона з перших днів пішла до війська захищати Україну.
Її фото з гвинтівкою в руках на першій шпальті американського журналу «New York Magazine» облетіло весь світ. Це було на початку повномасштабного вторгнення 17 березня 2022 року.
Не минуло й місяця, як її фото знову облетіли світові медіа, разом із коханим: на Київських горах, в одноденній відпустці, у військовій формі, коли брали шлюб. Торкаючись ніжно свого віночка з білих троянд, щаслива дівчина ділилася мріями з журналістами про весільну подорож, вже після української Перемоги.
Трохи більше ніж за рік – 22 квітня 2023 року – Анастасія напише у фейсбуці: «Оніміла від болю»…
Найжахливіше, що приносить війна, – це втрати. Втрати коханих. Глибокі душевні рани, з якими ти маєш жити й карабкатись далі.
Ми говоримо з Анастасією майже через два роки після цієї трагічної події. Вона розповідає про війну, коханого, надії, жорстоку реальність, боротьбу, розуміння/нерозуміння людей і сили, які шукає в собі, у нашій вечірній розмові.
Її історія – це історія цілого покоління молодих українців до 30-ти, сповнена надскладних випробувань.

Анастасіє, розкажи, будь ласка, про свій шлях на війну.
Я народилася в Маріуполі. На момент 2014 року одна бабуся жила в Маріуполі, інша – в Донецьку. Мій батько в 2014 році почав служити, тренував добровольчі батальйони, і я тоді майже все літо провела з ним на тренувальній базі, бо мені було цікаво. Власне, тоді мене навчили збирати-розбирати автомат, стріляти, і ще якихось базових банальних речей. А далі було спокійне університетське життя. Батько повернувся до мирного життя у 2018 році, сказав: ну все, я навоювався, йду на пенсію.
На другому курсі я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком – Славою. Після закінчення Університету Грінченка пішла працювати контент-менеджером, далі – в маркетинг, згодом – у сферу IT, там платили більше. Слава також був айтішником і багатьом речам мене навчав. Потім теж усе, як у людей: почали жити разом у Києві.
Ми готувалися до війни. Почали збирати рюкзаки ще всередині грудня 2021 року. У нас були родинні зустрічі, де ми обговорювали, хто, що й куди. Але одна справа робити це теоретично, коли ти живеш своє нормальне цивільне життя, і в тебе все круто…
І тут Слава робить мені пропозицію, не дочекавшись 14 лютого, купив обручку і зробив 12-го. Я обираю білу сукню, отримую класну пропозицію по роботі з божевільним кар’єрним ростом, пишу заяву на звільнення, готуюсь переходити на іншу роботу – у сферу мобільних застосунків, де зарплатня злітає в рази. Я хочу все змінити і 1 березня мала вийти на нову роботу.
А 24 лютого 2022 року ми прокидаємось о 5-й ранку, телефонує брат, війна.
Ми встали й думали: що робити? Таке нерозуміння, ніби й готувалися, але все одно до такого підготуватися неможливо, правда.
Я пам’ятаю, перше, що ми зробили, ми чогось обрізали нігті. Я сиділа й обрізала собі нігті під корінь, бо в цей момент розуміла, що вони мені вже не знадобляться. Далі ми засунули свою єдину домашню тваринку – равлика – в судочок і повезли його до моїх рідних.
Мій батько був уже у військоматі. Ми вирішили разом із коханим теж іти у військомат, і вже о 10-й ранку були там. Я побачила величезну чергу людей, купу своїх сусідів, які пам’ятали мене ще малою. Усіх жінок відправляли додому: мовляв, ви ще тут не потрібні, дофігіще чоловіків, ідіть варіть борщі. Але мене взяли, їх умовив батько, бо розумів, що я все одно піду.
Ми пішли в територіальну оборону, бо мене взагалі на військовому обліку ніколи не було. Вдень прибули на перше місце дислокації батальйону, на мене подивився начальник штабу, каже: ти автомат розібрати можеш? Я кажу: так, а він – «ну, принаймні, ти можеш більше, ніж дехто з тих, хто тут зібрався».
Я віддала свої штани якійсь дівчині, а якомусь хлопцю – свій камуфляж (його ще в 2014 році купив батько). Дякуючи комбату, я мала бушлат, який одягала поверх куртки, бо перші дні було дуже холодно, важко, незвично, плюс до того ж не було де спати.
Шкіра на руках розлізлася до ран, бо я ж до того працювала в офісі дистанційно, а тут холод, робота руками. Коли медики потім їх побачили, сказали все, що про це думають. Але в мене не було ні сил, ні часу на те, щоб просто сходити забинтувати руки, аби туди нічого не потрапило.
Проте насправді це був найкращий час за всю війну! Тоді всі були заряджені, мотивовані, об’єднані.

Було піднесення?
Так, було величезне піднесення. Дуже дивно, ми щодня готувалися померти, не знаю, чому, ми ж не суїцидального нахилу. Ніхто не розумів, що відбувається, інформації було дуже мало, ми знали тільки про те, що десь є прильоти тощо.
Згодом перевелися в інший батальйон тероборони, там було, до речі, теж класно, люди були сповнені ентузіазму, дуже виручала допомога саме цивільних, бо в перші тижні і Слава, і хлопці спали в під’їзді на трубах, ти ж не можеш спати в снігу, і тоді люди приносили їм чайники, подовжувачі, їжу, шкарпетки, підтримували.
Наші тоді були на Столичному шосе, що в бік гостомильської траси. Але ці загрози інакше сприймалися, ти не думав про багато речей, у тебе немає на це часу, у тебе немає на це сил, ти мотивований, тобі кажуть: туди, значить, туди, так треба, бо війна.
Пам’ятаю таку історію: ми якось зупинили мопед, хлопець дивиться на мене й каже: «А ви ж дівчина!». Це було 8 березня, він далі поїхав і привозить нам із хлопцями здоровезний сет суші з місцевої кафешки, де працював…
У той період ми з коханим вирішили, що, якщо вже війна зламала нам цивільне життя, ми все одно одружимося. Було дуже важко знайти обручки, бо не працювала жодна ювелірна крамниця, тоді взагалі нічого не працювало.
Зрештою ми знайшли навіть на золоті, а срібні обручки, нам пообіцяли зробити гравіювання. Тоді комбати мали можливість розписувати. Усі наші поїхали в Київську область, ми лишилися охороняти донорську кров. Було дуже образливо, я вперше розплакалася в армії, коли в тебе одну тицяють пальцями і кажуть: ти не їдеш. Потім так вийшло, що Славу теж лишили, і в нас буквально був один вільний день на планування весілля. У цей момент включилося побратимство: наш друг, капелан (який потім загинув, на жаль), знайшов і домовився про кафе, торт, мама з братом передали весільний букет і віночок. Ми десь добули навіть пляшку ігристого вина. От, власне, і все. Ще був момент, у військовій частині нас спитали, чи ми не проти, якщо будуть присутні журналісти.
У день весілля була біла машина, білий пікап, це єдиний, мабуть, такий весільний атрибут. Ще в мене був бальзам для губ трошки з фарбуючим ефектом і праска для волосся, якою я трохи випрямила волосся.
Ми йдемо з побратимами, сміємося, і бачимо попереду натовп журналістів, і нам так ніяково стало, були неготові до такої публічності, навіть хотіли втекти…
Деякі питання журналістів були відверто дивні. Ми багато думали про події в Бучі, Ірпені, зранку перед весіллям навіть встигли поплакати. Також обговорювали, що будемо робити у випадку загрози полону. А нас запитують: як ви проведете першу шлюбну ніч? Ми ж відпросилися лише на весілля, і ці запитання були далекі від реальності. Слава тоді запитав: а ви не хочете поговорити про Бучу, Ірпінь, про те, що відбувається, серйозно, вас цікавить лише наша перша шлюбна ніч?
Ну і, власне, 7 квітня ми одружилися, а 21 квітня отримали свідоцтво про шлюб, реєстраторка пожартувала, каже, тепер ви двічі святкуватимете…

Що було далі?
Потім ми їздили, були у спецпризначенні в сухопутці, на Харківщині. Там просто неймовірні люди, запам’ятались своїм дуже приязним ставленням. Коли перевелися в штурмову бригаду, ми з батьком пішли різними шляхами.
Згодом я потрапила у зв’язок, і зрозуміла, що нарешті на своєму місці.
Далі був штурмовий батальйон, Торецьк, але буквально кілька діб, бо це вже був час Бахмута, нас відправили на Бахмутський напрямок.
Там було важко, пам’ятаю випадок: нам сказали, що наш друг «200-й», а нам нема коли й погорювати, зараз не можна, а дуже хочеться. І через 5 годин він вийшов з позиції контужений, але живий. Я йому кажу: «Ми тебе поховали, але ти воскрес, будеш довго жити».
Потім я перевелася в інший підрозділ, де в нас була класна команда.
У першу річницю весілля я прокинулася зранку з кон’юктивітом, було сумно й смішно. Взагалі там, якщо ти помився, вже чудово. Коли я приїхала в Краматорськ у батальйон зв’язку, у кімнаті побачила умивальничок, відкрила кран, тече вода гаряча, я в шоці. Мені кажуть, тут ще й душ є… Там планка настільки занижена до умов, у яких ти живеш, що речі комфорту здаються неймовірними.
Тож на річницю весілля, було своєрідне святкування, ми поїхали їсти бургери…
Ну і, власне, все з того, що я можу розповісти. 21 квітня Слава загинув. І все…

Анастасіє, на початку розмови ти казала про побратимство. Це дуже підтримує на фронті?
Мабуть, це тому, що ці люди проходять жахіття разом із тобою, ти розумієш, що немає смислу усміхатися людям, які не подобаються. Ти їх відразу відсіюєш. З тобою завжди лишаються твої люди. Це все переростає в дружбу, десь ти допомагаєш, десь тебе підтримують.
Наш друг, який вижив тоді, в лютому, пройшов зі мною день поховання, починаючи від моргу, закінчуючи сидінням вночі на кухні, бо ніхто не спав…
Слава загинув у той день, коли ми отримали свідоцтво про шлюб. Якби не перевелася, там могла б бути і я. Це додатково тригерить.
Далі я повернулася в Київ.

Розкажи про це.
Київ – жахливе місто для повернення з війни. Це місто, яке ніби забуло про війну взагалі…
Люди переважно відірвані від реальності, більшість не розуміє, що відбувається на фронті, і навіть не цікавиться цим. Це нагадує часи АТО, коли війна була в окремих родинах, у окремих людей, а для інших її не існувало.
Чуючи розмови людей, відчуваєш дискомфорт, ніби не вписуєшся в цей формат, у тебе інші проблеми. Ти думаєш про інше взагалі, не про те, що думають люди навколо.
Київ – місто, яке живе своїм життям, ти їдеш увечері, дивишся на ресторани, кафе, натовпи людей, у яких все чудово. Я б залюбки переїхала кудись за місто, і жила б подалі, в тиші і спокої.
Тому я люблю самотність, і в мене є кіт.

Твої рідні зараз теж у Києві?
Так, вони повернулися ще наприкінці весни 2022-го.
Мій брат із дівчиною, мама, друзі запустили проєкт «Землячки».
Усе почалось із того, що в мене на фронті була велика проблема з формою, одягом, берцями. Я ходила в кросівках, мерзла, допоки мені якимись складними шляхами не дістали потрібне взуття.
Тоді з’явився проєкт «Землячки», я ним безмежно пишаюся насправді, бо в ньому всі задіяні. «Землячки» одягнули тисячі жінок військових, орієнтовані саме на жінок, і я була, мабуть, першою. Потім вони це розвивали, масштабували, з’явилася громадська організація, продовжують успішно працювати.

Це надважливо, адже, згідно зі статистикою, у нас наразі 67 000 жінок-війсковослужбовиць…
Потрібні і берці, і бронежилети з полегшеними плитами, бо хребет не залізний, і білизна, і каски, і рукавички, і багато чого.
І оці стандартні штуки: сухі шампуні, бальзами для губ, засоби для душу і тому подібне.
Коли я скаржилася, стало зрозуміло, що це не лише моя поодинока, а насправді більш глобальна проблема. Жінки до армії доєднуються дуже активно, і зараз продовжують, і готуються, і обирають спеціальності, йдуть через рекрутинг.
От тому це дуже корисні речі.

Дехто каже, що у війни не жіноче обличчя…
Це неправильне твердження. Бо в неї і не чоловіче обличчя. Точно можу сказати одне, війна неприємно пахне…

Після того, як ти була на обкладинці журналу «New York Magazine», тебе впізнають на вулиці?
Зараз мене ніхто не впізнає, відношу це скоріше до плюсів.
Класно те, що «Землячки» організовують поїздки в Карпати, збирають дівчат військових, здебільшого всі бойові, це сестринство. Я знайшла там хороших подруг, яким не треба нічого пояснювати. Тільки та людина, яка пережила те саме, може тебе зрозуміти насправді.
Я здружилась останнім часом з дружиною свого побратима, якого було поранено наприкінці 2023 року, йому вберегли ногу, але він досі лежить у госпіталі.
Також я інколи їжджу до своїх на фронт. Мені там стає спокійніше, там я серед своїх.

Мабуть, розмірковуєш зараз, що робити далі?
Перший час я взагалі не вивозила. Потім я перестала спати. А коли ти не спиш, а були жахливі часи, коли не спиш по чотири доби, у тебе вже трапляються істерики від цього. Зараз усе більш-менш нормалізувалося.
Можливо, піду інструкторкою на полігон, туди, де тренують молоде покоління зв’язківців, бо всі, і я в тому числі, проходили через навчальний полігон, це класні навички, які відпрацьовуєш у схожих умовах.
Я можу повернутися й на фронт, але розумію, що зв’язок – це та штука, де потрібна максимальна концентрація, ти взагалі відключаєшся від усього світу, тому що має бути циферка до циферки. Наразі такої концентрації не маю, боюсь через це підставити людей.
Потрібен час, адже це може зіграти злий жарт у тому плані, що, прийшовши на заряді бадьорості й енергії, через місяць знову втратиш сили вставати з ліжка й все.
Я не читаю зараз новини. У якийсь момент я майже перестала читати соцмережі, залишила Netflix, щоб хоч щось дивитися. Маю побратимів на різних ділянках фронту, плюс є ресурси Deep State – чудова річ замість новин.

Твоя думка про подальшу долю українських жінок, до чого їм готуватися?
Щоб відповісти на це запитання, треба поставити насамперед запитання про долю нашої країни, бо все залежить від цього.
Люди часто не розуміють. Люди, які не були в окупації, не розуміють.
В інтернеті поширені думки на зразок: буде окупація, я через рф зможу виїхати за кордон; у мене є родичі в окупації, і ніхто їх не вбив.
І ти розповідаєш деталі й нюанси про людей, які зникли, про те, що у тих, хто виїхав, можуть відібрати житло. Ти виїхав, і тобі заборонений в’їзд. Багато людей з Маріуполя не можуть повернутися в рідне місто, бо в шереметьєво стоїть пункт фільтрації, байдуже, що в тебе квартира, бізнес, у тебе заборона на в’їзд. Щоб виїхати за кордон, потрібно пройти фільтрацію, і невідомо пройдеш ти її чи ні, там стільки нюансів, а скільки цивільних сидить в полоні, звичайних цивільних.
Люди не розуміють реалій війни і що відбувається на фронті. Вони не розуміють банальних речей: що таке окупація, що таке полон, що таке фільтрація, і тому подібне. Вони думають, що гірше не буде. Проте ще скільки нового може чекати нас попереду.

Як цивільним правильно спілкуватися з тими, хто повернувся з війни?
Вони повинні просто інколи промовчати. От просто промовчати.
Людям треба розуміти, про що краще не говорити.
Це нас у будь-якому випадку чекатиме, і нікуди від цього не подінемося, будуть хлопці, які будуть пити, глушити всіма можливими способами те, що є всередині, і це факт, і не підуть вони до психотерапевта. Бо їх не розумітимуть. Я теж спілкувалася з однією фахівчинею, онлайн, вона дивилася на мене годину з очима, повними жалю. Я тоді подумала, у мене для цього є мама, навіщо мені її жалість? Жалість – це паршива штука, яка нічим не допомагає. Це була наше перша й остання розмова. Хтось знаходить вихід від пережитих травм в екстремальних видах спорту, хтось поринає з головою в спорт, творчість.

Я от розмовляю з тобою, Анастасіє, й побачила десь в уяві твою майбутню книжку, з твоєю історією…
Я любила писати, для себе, але коли ти пишеш, ти маєш колупатись, згадувати, проживати. Зараз я до цього не готова, можливо, пізніше.
Як вихід, певним чином, творчість може бути. Життя якось підказуватиме.
О, ще згадала, дуже важливе.
Щодо наших журналістів… Ти кажеш ні, а вони: ми вас завтра ще наберемо, спитаємо, через тиждень ще спитаємо. А потім, вже не пам’ятаю, у яких медіа, повиходили «класні» оці статті із заголовками типу «Вчора молода дружина, сьогодні вдова», і моє найулюбленіше – «Счастьє било нєдолгим».
Я це читаю і в шоці. Просили змінити заголовки, – вони навіть не відповідають. Тож наразі я майже взагалі не спілкуюся з журналістами.

Які поради можеш дати журналістам? Як правильно себе поводити?
Вони повинні себе поводити не як паскуди.
Я дивилася на ті заголовки й думала: є ж зрозумілі загальнолюдські речі. Якщо ви хочете зробити танці на кістках, то це паршива ідея, бо ви ніколи не знаєте, як на це зреагують. Наприклад, ті ж побратими.
Тут немає якихось порад, просто треба бути людьми, враховувати, можливо, поставити себе на місце, уявити, як це.
Під час навчання нам роз’яснювали, що не треба запитувати жертву зґвалтування: що ви відчували в той момент? І я це добре пам’ятаю.
Не робити на цьому контент і не заробляти на цьому додаткових підписників, але, на жаль, є таке.

Інтерв’ю записала Тамара Куцай

Фото Михайла Палінчака та з особистого архіву Анастасії Мохіної

(Матеріал було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)

Формула свободи Тімоті Снайдера

Американський історик, письменник, публічний інтелектуал Тімоті Снайдер презентував у «Сенсі на Хрещатику» книжку «Про свободу», яку написав під час трьох подорожей до охопленої війною України.

Тімоті Снайдер додав нових сенсів у наше розуміння свободи

Тімоті Снайдер – американський історик та письменник, професор Університету Торонто в Канаді, фахівець з історії Східної Європи, зокрема, історії України. Займається переважно історією XX століття, досліджує націоналізм, тоталітаризм та голокост. У провідних університетах світу читає лекції про Україну, її місце серед великих історичних подій. У 2022 році Тімоті Снайдер прочитав студентам Єльського університету, де працював до 2025 року, новий курс із 23 лекцій, присвячених історії України – «Становлення сучасної України» (англ. The Making of Modern Ukraine), записи якого на YouTube набрали сотні тисяч переглядів.
Снайдер – один із зіркових амбасадорів фандрайзингової платформи UNITED24. В Україні він зірка, на презентацію його книжки «Про свободу», яка відбувалась 9 лютого у книгарні «Сенс на Хрещатику», за лічені хвилини зареєструвались півтисячі слухачів і, схоже, всі вони прийшли на захід, простояли, кому не вистачило місць, слухаючи обговорення книжки з модератором і відповіді автора на питання із зали. Модерував захід Володимир Єрмоленко, український філософ, президент Українського ПЕНу. Цікаво, що американський професор трохи знає українську мову, і коли модератор оголосив, що захід відбуватиметься англійською, Тімоті Снайдер пожартував, що він сподівався на українську, але вже якось намагатиметься говорити англійською.
За час повномасштабного вторгнення Тімоті Снайдер кілька разів приїжджав до України. І на заході у книжковому просторі «Сенсу» він щиро зізнався, що радий повернутися до Києва, в Україну, бо тут йому краще, ніж у багатьох відомих місцях за кордоном, адже тут відчувається присутність справжності.

Книжка про те, як українці розуміють свободу
Що українці можуть сказати світові про тему свободи?

Нова книжка Тімоті Снайдера «Про свободу» (On Freedom) органічно доповнює попередні роботи, зокрема «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», «Про тиранію: Двадцять уроків двадцятого століття», «Шлях до несвободи» та інші, в яких висвітлюються питання тоталітаризму, загрози демократії, боротьби націй за свободу. Тімоті Снайдер прочитав 150 лекцій про тиранію, а тоді задався питанням: «Що ж таке свобода?». Книжка «Про свободу», над якою він працював сім років, не про Україну, автор звертається до американського читача, проте він показує свою присутність в Україні. Навіть передмова до книжки написана у потязі Київ-Дорогуськ у вересні 2023 року. У ній автор розповідає про свій досвід перебування в охопленій війною Україні, бо, як зазначено в передмові, «тут предмет моєї роботи повсюдно відчутний на дотик», «тут я знову і знову чув слово “свобода”». Він розпитував українців, як вони розуміють свободу. «Ніхто не дивувався такому питанню, – зауважує Тімоті Снайдер, – іноземці дивились, як на пришелепкуватого, українці ж були готові до такого питання». Люди в Україні допомагали автору висувати тези цієї книжки, наприклад, питання про позитивну свободу. Попри те, що його співрозмовники перебували під геноцидною окупацією, вони говорили не лише про свободу від росіян і відсутність зла, тобто не про свободу від чогось, яку Снайдер називає негативною свободою. Деокупація, усунення кривди є лише необхідною умовою для свободи, а не її сутністю. Свобода в розумінні співрозмовників Снайдера полягала в тому, щоб після війни втілити свої плани, жити нормальним життям, сповнененим перспектив і віри в майбутнє. Її Тімоті Снайдер називає позитивною свободою. Справжня свобода – це не свобода від чогось, а свобода для досягнення чогось: вибору, розвитку, майбутнього.

Що таке свобода і в чому її сутність?

Свобода є цінністю сама по собі, вона зумовлює всі інші цінності: доброчесність, милість, краса, добро, терпимість, легкість, навіть почуття гумору. «Свобода – це знати свої цінності та втілювати їх. Тож вона залежить від наших дій – а дії залежать від інших людей, знайомих і незнайомців». «Свобода – це не тільки відсутність зла, а й наявність добра», – таке визначення свободи дає він у своїй книжці «Про свободу».
Свобода від чогось – лише перший етап до свободи для чогось. Свобода позитивна – це відсутність зла за присутності добра.
На презентації і Тімоті Снайдер, і слухачі із зали багато горили про звільнення і деокупацію: чи означають вони свободу для людей. Якщо окупанти пішли з певної території, то чи повернулись люди до свободи? На думку Снайдера, скинути російське ярмо – ще не достатньо, треба мати потужний український проєкт. Свобода залежить від спільної праці, від співробітництва, єднання у праці, свобода народжується через солідарність.

Чому свобода не є даністю, а завданням?

На презентації пролунало питання про можливість порозуміння із людьми з деокупованих територій, які виросли з інакшим розумінням себе і свободи. Це питання Юлії, чиє село під Маріуполем зараз окуповане, Тімоті Снайдер назвав кращим за будь-яку відповідь на нього. На думку філософа, свобода – це не абстракція, не палімпсест – дошка, де можна все стерти і почати писати заново. Не можна позбутися свого минулого, його не усунеш. Навіть у звільненому після 10 років окупації селі люди можуть залишатися невільними. Негативна свобода – свобода від чогось – це віра, що достатньо звільнитись – і все буде гаразд. Позитивна свобода – свобода для чогось – досягається складно, бо люди довго прожили під російською п’ятою, мають власний досвід, що їх змінив. Щоб бути вільними, недостатньо позбутися бар’єрів. «Свободу не можна дати… Як тільки ви повірили, що свободу дають, – вона щезає… Тільки люди можуть бути вільними», – пише Снайдер у передмові. На запитання про те, як інтегрувати українців з деокупованих територій, пролунала така рекомендація: «Треба дослухатися до людей, навіть якщо ви з ними не погоджуєтесь, бо ви не можете себе поставити на їхнє місце». Як приклад, минуло 35 років після возз’єднання Німеччини, але східні німці досі почуваються відрубаними у своїй державі. Західні німці вважали, що вони ліпше знають, як буде краще для усіх німців, але 25 % східних німців не сприйняли цього нового способу життя. Не можна відвоювати і пояснити, треба правдиво визнавати наявні речі, інакшу економічну справжність тощо.

Як філософське міркування про свободу може долати загрози сучасного світу?

На запитання про те, чи може бути щасливою невільна людина, коли вона гвинтик системи, як у Північній Кореї, адже нам здається, що ці люди невільні, але, можливо, вони почуваються вільними і щасливими, історик і філософ Тімоті Снайдер відповів так: «Є марксистське розуміння свободи: всі люди однакові і, якщо всі однаково звільняються від приватної власності, наприклад, то всі стануть вільними. Це форма негативної свободи: прибрати погане – і все буде добре. Але немає однієї якоїсь людської природи, нам цінні різні речі, не можна звільнитися, роблячи однакові речі, навпаки – свобода передбачає вибір, вона в різноманітності. Щастя – це свобода бути собою». До загроз такій свободі він зараховує й соціальні мережі, які роблять нас передбачуваними. Соцмережі є способом швидкого отримання емоцій, вони провокують інстинктивні емоції, часто це неминучий страх. Якщо ми поводимося, як налякані тварини, то стаємо підвладними, підконтрольними, нами легше керувати. Філософ радить шукати для себе альтернативу, замінювати світ соцмереж на щось інше: читати книжки, дослухатися до думок експертів. Соцмережі працюють проти нас, підривають нашу розумність, але люди не хочуть про це чути. ШІ багато у нас забирає, він плагіатор, бо відбирає у людей те, що вони створили, а люди стають обмеженими. Загроза соцмереж і в тому, що вони є інструментом втручання у вибори через вплив на людей, які споживають ці соцмережі. Це відбувалося у США, є така загроза й для України. Щоб впоратися з цими викликами, потрібна якісна освіта для дітей, що відповідала б сьогоднішнім потребам, допомагала б дітям орієнтуватися у медіапросторі й підготувала б їх до дорослого життя.

Місце України у світовій історії, зокрема і під час війни

Тімоті Снайдер, відповідаючи на запитання про передбачуваність чи непередбачуваність історичних подій, зазначив, що історія не повторюється буквально, але є певні історичні схеми, тому можна проводити історичні паралелі. Зокрема, бачимо повторення Мюнхенських угод, використання стратегії задобрення хижака, яку обрали європейські країни наприкінці 1930-х років. Зараз Україна перебуває у такому ж становищі, як Чехословаччина, але Україна обрала шлях боротьби. У 2008 р. треба було втрутитися у Грузинський прецедент, але була світова криза і країни світу вчасно не зупинили Росію як агресора.
На Заході недостатньо цінується жертва українського народу і його війська, що, на думку Снайдера, несправедливо. Українська історія із глобального погляду – це історія опору, боротьби проти загарбників, зміни світу зусиллям волі. Якщо ми обираємо свободу, то світ відповідає нечуваними, небаченими можливостями. Історія дає змогу побачити це. Визвольні змагання українців прокладають дорогу до волі і до свободи іншим народам.

Чому на обкладинці книжки зображено надтріснутий дзвін?

На обкладинці книжки «Про свободу» на голубому фоні бачимо дзвін. Це символічно, адже ця книга породжує обговорення й дискусії, чим збирає людей, привертає увагу, є закликом про допомогу. У важкі часи в історії Сполучених Штатів, коли питання свободи стояло надто гостро, була потреба у таких дзвонах – національному символі, який об’єднав би усіх. Американська нація була величною, але зараз стикається зі значними викликами. Україна також потребує допомоги, адже бореться за свободу. Кожен читач може глибше усвідомити, як важливо діяти, щоб досягти свободи, брати активну участь у формуванні власної долі та суспільства загалом. Книга Тімоті Снайдера «Про свободу» – це не просто видання, а справжній заклик до дії розширити межі нашого розуміння свободи.

Книги Тімоті Снайдера, які вийшли друком в Україні в останні роки

Тоні Джадт, Тімоті Снайдер. Роздуми про двадцяте століття. Пер. Павла Грицака. Львів: Човен, 2019.
Тімоті Снайдер. Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка. Львів: Човен, 2020.
Тімоті Снайдер. Наша недуга. Уроки свободи. З лікарняного щоденника. Пер. Павла Грицака. Львів: Човен, 2020.
Тімоті Снайдер. Про тиранію: Двадцять уроків двадцятого століття. Пер. Олеся Камишникова. Київ: Видавництво, 2022.
Тімоті Снайдер. Про свободу. Пер. Галини Герасим. Львів: Човен, 2024.

Авторка Тетяна Єжижанська

Фото: із сайту книгарні «Сенс»

(Статтю було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)

Рейнгольд Глієр: киянин світового масштабу

Рейнгольд Глієр – видатний музикант і педагог, чий внесок у розвиток української культури і світової музики важко переоцінити. Цього року 150 років з дня його народження відзначаємо на державному рівні.
Композитор створив понад 500 різножанрових творів (7 балетів, 5 опер, понад 20 симфонічних композицій, романси тощо). Він ‒ видатний педагог та ключова фігура київської композиторської школи, той, з кого бере початок майже вся сучасна українська академічна музика. Свого часу відомий митець став рушієм музичного життя Києва початку ХХ століття: він запросив до міста видатних музикантів, перетворивши його на культурну столицю.
Ім’я Рейнгольда Глієра з гордістю носить Київська муніципальна академія музики – раніше Київське музичне училище, яке композитор свого часу закінчив. Ми вирішили більше розповісти про постать видатного киянина, а також запитати про це у ректора легендарного музичного закладу – композитора, народного артиста України Олександра Злотника.

Київське: коріння і музичні традиції

Пане Олександре, чому 150 років від дня народження Рейнгольда Глієра цього року вирішено відзначати на державному рівні?

По-перше, він киянин, який народився на Бесарабці в родині майстра духових музичних інструментів, закінчив наше музичне училище – перший подібний заклад на теренах тодішньої російської імперії. Коли Глієр повернувся після навчання зі столиці, він отримав посаду ректора новоствореної консерваторії, на яку Київська дума у 1913 році перетворила училище. Глієр виховав цілу плеяду відомих українських композиторів. Це і Борис Лятошинський, і Левко Ревуцький, і частково Сергій Прокоф’єв (коли писав юнацькі симфонії, то брав уроки у Глієра). Кирило Карабиць знайшов цей факт і твір. У 1956 році виникло питання – ім’ям якого композитора назвати наш навчальний заклад? Тож Верховна Рада ухвалила рішення назвати його ім’ям Рейнгольда Глієра. Це був рік смерті композитора. По-друге, свого часу ця людина дуже прислужилася українському музичному мистецтву, тому я вважаю, що нам не треба чужого, але своє віддавати також не варто. Особливо зараз, коли ми чинимо такий спротив на культурному фронті! Тож важливо робити, просувати і відзначати на державному рівні ювілей з дня народження відомого музиканта і киянина.

Цікаво: Глієр був третьою дитиною в багатодітній родині власника майстерні музичних інструментів. Мама ‒ полька, тато ‒ німець, підданий Саксонії. Його предки ведуть рід від Йогана Глієра (1612‒1692) ‒ засновника першої гільдії виробників приладів у Фогтланді, однієї з найстаріших професійних асоціацій у світі. Майбутній композитор чує музику з перших своїх років, а домашні концерти у київському будинку на вул. Басейній, 6 – це невід’ємна частина його життя. Батько грав на віолончелі, сестра Цецилія ‒ на фортепіано, брат Карл і Рейнгольд – на скрипці. У 14 років він пише перші музичні твори – п’єски для фортепіано, скрипки й віолончелі, проте родина хотіла бачити його майстром з виготовлення музичних інструментів. Усупереч цьому Глієр вступає навчатись до Київського музичного училища, а пізніше викладає в ньому.

Які традиції музичної освіти «глієрівської доби» ви зберігаєте, продовжуєте?

Ми намагаємось підтримувати зв’язки з випускниками, допомагаємо їх творчому зростанню, запрошуємо на спільні мистецькі проєкти, майстер-класи. Як колись, наприклад, Рейнгольд Глієр тримав зв’язок і навіть дружив усе життя з учнем – Борисом Лятошинським, у листах вони детально обговорювали написання планів і музичні події, співпрацювали. До речі, правнук Глієра дуже часто до нас приїжджав на всі заходи. Він пишався тим, що є такий заклад, такий колектив музикантів. Коли я вітаю новоприбулих студентів чи тих, хто закінчує навчання, то завжди кажу, що треба високо нести ім’я глієрівців, що це – бренд!
Під час навчання в Білоцерківській музичній школі в мене була мрія: вступити в училище Глієра. У нас на периферії вважалось, що це найкращий навчальний заклад. Я ніколи не думав, що коли-небудь стану ректором (сміється). Викладачі нашої музичної школи, які закінчили «глієра», вважались найкращими.
Я думаю, що в нас є те, чого немає в інших закладах: ми любимо своїх студентів, говоримо про них, знаємо кожного. А головне – у нас є свобода, для музиканта, це дуже важливо, тому що лише вільна людина може творити. У стінах закладу з таким іменем і такими славетними музичними традиціями це можливо!

Цікаво: Музичні освітні традиції Києва закладено ще наприкінці XVII століття: у 1677 році в місті діяв цех музикантів, що об’єднував київських виконавців і сприяв розвитку музичної культури. У 1768 році при Київському магістраті відкрили музичну школу, в який було власне приміщення, бібліотека, інструменти. У 1786 році серед учнів налічувалося шість хлопців-сиріт, яких навчали музиканти міського оркестру та капельмейстер. Проте справжній прорив у розвитку професійної освіти стався у 1868 році з відкриттям Київського музичного училища, першого спеціалізованого закладу середнього профілю в Україні.
Перший директор училища Роберт Пфеніг (1824–1899) наполегливо шукав фінансування для десяти учнів, формував склад викладачів і відкрив п’ять класів: фортепіано, скрипка, віолончель, спів, теорія музики. Цікаво, що училище було «відкрите для всіх», тут могли навчатися як діти заможних родин, так і талановиті учні зі звичайних родин.
У 1869 року відбувся перший публічний концерт учнів. Ця подія викликала великий інтерес киян: зала була переповнена, а деяких виконавців викликали на біс.
Головний принцип викладання ‒ допомогти кожному студенту знайти свій творчий «голос».
Згодом Київ перетворився на один із провідниз музичних центрів Європи.

(За матеріалами монографії Ю. Зільбермана «Київське музичне училище». Нариси діяльності 1868‒1924 рр. Київ, 2012. 480 с.)

Глієр і сучасні мистецькі проєкти

Я знаю, що Академія докладає багато зусиль, щоб популяризувати ім’я та спадщину Глієра, транслювати світові його педагогічний талант. Ґрунтовні дослідження, історичні нариси, наукові конференції, найрізноманітніші мистецькі заходи. Відчувається особлива місія вашого закладу, що пов’язана з просуванням важливого культурного наративу.

Так, 11 січня – у день народження композитора – ми розпочали масштабний мистецький проєкт GLIERIV-FEST – 150. Він складається з багатьох заходів, є дуже значущі. Наприклад, унікальний захід із трьох концертів Глієра – для голосу і симфонічного оркестру, для арфи і симфонічного оркестру та для скрипки й симфонічного оркестру відбувся 25 лютого в Національній філармонії України. Це вперше таке представлення Глієра його великими симфонічними роботами. Виконавці – наш симфонічний оркестр і солісти. Випускниця академії – арфістка Ярослава Некляєва, яка зараз працює в Силезькій опері (Польща), приїхала спеціально для участі в цьому концерті з дитиною, кицею і … своєю арфою вагою близько 40 кг! Через кордон. Але й арфовий концерт виконується не так уже й часто у світі, а творів для арфи, в яких цей інструмент солює, можна порахувати на пальцях. Також концерт для скрипки з оркестром блискуче виконав наш викладач Андрій Павлов, а концерт для голосу – Мар’яна Головко (Данченко), солістка формації Nova Opera та викладачка Академії.
Це особливий твір. Я вважаю, що немає більш красивого професійного твору для голосу і оркестру, ніж концерт Глієра. Це один з найкращих творів для вокалістів!

Цікаво: Концерт для голосу і симфонічного оркестру створений у 1943 році, у пору найжорстокіших боїв, сліз і страждань Другої світової війни. Символічно, що у листопаді 1943 року було звільнено Київ.
На той час не писали таких складних та віртуозних творів для голосу. Для співачок це був справжній виклик, але концерт написаний майстерно з технічної точки зору саме для виконання. Жіночий голос ‒ символ материнства і краси – пролунав як прояв печалі й надії. Поява під час війни цього ніжного ліричного твору стала несподіванкою в період переважання інструментальних творів. Легенда українського оперного співу Євгенія Мірошниченко – одна з перших та еталонних виконавиць.

Олександр Злотник: Протягом цього року відбуватимуться ще й камерні концерти, де звучатимуть і романси Глієра, і його інструментальна музика. Це не один, не два і навіть не 10 днів, а набагато більше. Випускники минулих років і ті, хто закінчує навчання цього року, викладачі – усі підключились. Проректор Мальвіна Зарудянська дуже опікується подібними заходами, також наша заслужена діячка мистецтв Ірина Полстянкіна та багато наших викладачів.

Цікаво: Серед численних акцій ювілейного науково-творчого проєкту GLIERYV-FEST – 150 і медійний проєкт GLIERE-BRIDGE за участю видатних музикантів світу, концерти у Київському будинку вчених та Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого, симфонічний концерт із творів Р. М. Глієра в Національній філармонії України, Міжнародний науково-творчий проєкт «Сучасне музикознавство та виконавство: від теоретичного дискурсу – до виконавської практики», творчий звіт колективів і солістів «Рейнгольд Глієр та його учні» у Національній філармонії України.

Майстер композиції / талановитий педагог

Чому виникла ідея розпочати окремий проєкт «Коло Глієра та його учні»?
Ідея виникла давно, ми почали говорити про це ще років 10 тому з Юрієм Зільберманом, коли він ще працював. Ми просто почали досліджувати, скільки українських музикантів родом із України розкидані по світу, який внесок вони зробили у світову музичну культуру. Це був колосальний відсоток – понад 40% світових імен. Так само і з учнями Рейнгольда Глієра. Не всі кияни розуміють, що композиторська школа Глієра дала світу імена Сильвестрова, Станковича, Дичко, Шамо.

Цікаво: «Коло Глієра – інтерактивний проєкт «Рейнгольд Глієр та українська композиторська школа», який ми започаткували напередодні 150-річчя митця, – це така віртуальна мапа, на якій уже зараз представлено 60 постатей. Це імена 60 українських композиторів, за внесок у розвиток вітчизняної культури яких ми завдячуємо Рейнгольдові Моріцевичу. На цій мапі і сам Глієр, двоє його учнів – Левко Ревуцький і Борис Лятошинський, а також їхні учні, у педагогічній роботі з якими знаходять своє відображення методи їх вчителя. Ці 60 персоналій лише відправна точка для майбутніх досліджень! Проєкт утілювали магістри КМАМ ім. Р. М. Глієра Євгеній Логвиновський, Марина Кучерява, Альона Савенок, Богданна Бебих під керівництвом викладачки Іванни Карабиць, редакторки Світлана Штефан-Антонюк, дизайнерки Вікторії Гливи, комп’ютерного дизайнера – Анни Прутнік», – коментує ідейна натхненниця і координаторка проєкту, доцентка кафеди гуманітарних та музично-інноваційних дисциплін Ірина Полстянкіна.

Глієр і Лятошинський
Цікаво. У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, де почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету. Одночасно він готувався до вступу до консерваторії і почав брати приватні уроки у Глієра, а після запрошення на навчання до Київської консерваторії – став студентом його класу. Для Лятошинського професор Глієр був не тільки педагогом, але й справжнім другом упродовж усього життя. Після смерті Глієра Борис Миколайович оркестрував та завершив його Концерт для скрипки з оркестром, а у 1964 році присвятив його пам’яті симфонічну «Ліричну поему».
Р. Глієр – Б. Лятошинському. Лист від 22 січня 1914 року, Київ:
«Шановний Борисе Миколайовичу, якщо Ви завтра ввечері (понеділок) о 7 1/2 вільні, приходьте в консерваторію (Прорізна, Музичний провулок), де я з Вами і позаймаюсь. Внизу в роздягальні о 7 1/2 скажете швейцару, щоб він мене покликав. З шаною, Ваш Р. Глієр»
(«Епістолярна спадщина. Б. Лятошинський ‒ Р. Глієр. Листи (1916‒1956). Київ, 2002. 768 с.).

Українська спадщина Глієра
Цікаво: Рейнгольд Глієр велику увагу приділяв українській тематиці. Він створює симфонічну поему «Подражаніє Ієзекіїлю» за мотивами однойменного поезії Т. Шевченка, музику до вистав за творами Т. Шевченка «Іван Гус», «Гайдамаки», до драми-містерії «Великий льох». Також розпочав роботу над симфонічною картиною-балетом «Запорожці». Напередодні 125-річчя Т. Шевченка композитор створив симфонічну поему «Заповіт». У Концерті для арфи з оркестром (та Урочистій увертюрі) лунають стилізовані українські мотиви, а в останні роки життя Глієр працював над балетом «Тарас Бульба».
«Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме повітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором України, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення», ‒ писав Рейнгольд Глієр.

Глієрівці-музичні амбасадори
Олександр Злотник: Сьогодні більшість музичних навчальних закладів відмовились від звітніх концертів з виступами колективів, адже багато музикантів і студентів за кордоном, тому все це доволі складно. Але минулого року наші колективи виступали ‒ і хори, і симфонічний оркестр, і народний, і духовий. Складно, коли вимикають світло, повітряна тривога, а треба проводити репетиції навіть у темряві й мряці. У нашому сховищі у флігелі проходили репетиції при запалених свічках чи ліхтариках, але колективи працювали.
Наші випускники ‒ це амбасадори по всьому світу. В рамках мистецького проєкту GLIERІV-FEST – 150 ми започаткували медійний проєкт на ютубі та в соцмережах – GLEIR-BRIDGE. До нього долучилися глієрівці з інших країн – професор Вищої школи музики (Женева, Швейцарія) Денис Северин, солістка Силезької опери (Польща) Ярослава Некляєва, також узяли участь Сара Гейтс (Велика Британія) й інші. І всі вони грають музику Глієра!

Інновації й традиції Академії імені Глієра
Як вдається поєднати традиції й інновації навчання в Академії?
По-перше, у нас найстаріша в Україні кафедра джазу (заснована понад 40 років тому) і дуже гарні джазові музиканти, як викладачі, так і студенти. Це вже традиція! Вони грають по всьому світу, їх запрошують у найрізноманітніші проєкти. Виступають як соло, так і колективами. Я можу сказати, що наші – найкращі! Коли вони поїхали у Валенсію (там філіал знаменитого музичного коледжу Берклі (Бостон, США і сильна школа джазу), то, повірте, наші студенти звучали на рівні вихованців цього відомого навчального закладу. У нас працює Денніс Аду – відомий багатьом талановитий трубач. Потрапив до нас на навчання з дитячого біг-бенду О. Р. Гебеля (Кривий Ріг), а після завершення навчання залишився у колективі вже викладачем. Ми своїх не забуваємо, тримаємо зв’язок.
Сьогодні на вступі у нас конкурс, не зважаючи ні на що. Чотири роки тому ми відкрили відділення мюзиклу. На мій погляд – це найскладніший фах. Той, хто вступає на нього, повинен володіти чотирма видами вокалу: академічним, народним, джазовим і естрадним; знати чотири види хореографії, володіти акторською майстерністю плюс фехтуванням. Обов’язково володіти фортепіано, а з другого року навчання взяти ще додатковий інструмент, володіти обов’язково англійською мовою, а з другого курсу взяти ще одну іноземну. Ми готуємо вже такого артиста, який спокійно ввійде у будь-який колектив не лише України, а й світу. І це, до речі, традиція саме українського музично-драматичного театру – артист-універсал. А зараз попит на театр у Києві самі знаєте який, квитків не дістати. Ми готуємо на червень великий концерт із нашими студентами в Палаці Україна, самі все побачите.
Хотілося б нагадати, що Тіна Кароль, Злата Огневич, Джеррі Хейл – з глієрівського гнізда. От і зараз наші інші студентки поїдуть на Євробачення у Швейцарію разом із переможцями.

Наступний ювілей: перспективи
Якщо мріяти про майбутнє. На 200-річчя від дня народження Рейнгольда Глієра – як вшановуватимуть в Академії постать киянина і музиканта світового масштабу?
На 200 років з дня народження Рейнгольда Глієра ми мріємо про концертну залу. Сьогодні, на жаль, колективи і студенти виступають у неприйнятних умовах. Це ганьба, що у нас із 1941 року немає концертної зали. Радянські війська залишали Київ і підірвали наш навчальний корпус на Хрещатику, 26. Цікаво, що у 1915 році було заплановано будівництво концертної зали на 2000 місць. Уже були виділені кошти, але поки робили проєкт, креслення – почалась революція 1917 року. Отже, на наступний ювілей Глієра очікуємо великий концерт у залі на 2000 місць у Києві – європейській столиці незалежної України.

Розмовляла Аліна Лісневська

Фото надано Київською муніципальною академією музики ім. Р.М. Глієра

(Статтю було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)

Чи готові українці до цифровізації освіти?

Недавно Київський Палац дітей та юнацтва гостинно приймав освітян ІІ Форуму «Цифровий простір Освіти Києва», який організовано й проведено за ініціативи Департаменту освіти і науки та спільно з Департаментом інформаційно-комунікаційних технологій КМДА, а також за підтримки Klitschko Foundation і Київ Цифровий. Університет Грінченка як флагман столичної освіти долучився до форуму «Цифровий простір Освіти Києва» і презентував Цифровий хаб інноваційних рішень.

(В.о. ректора Університету Грінченка Олександр Турунцев
із працівниками Університету під час заходу)

Цифровий хаб інноваційних рішень було відкрито в Університеті Грінченка в серпні 2023 року. Тож працівники науково-дослідної лабораторії цифровізації освіти на форумі представили експозицію, що демонструвала потенціал Цифрового хабу інноваційних рішень
для розвитку освітнього середовища столиці, зокрема безперервного розвитку цифрової компетентності освітян міста. Цифровий хаб поєднує чотири інноваційні простори, в кожний з яких інтегровано елементи штучного інтелекту — простір мобільного навчання, мультимедіа простір, простір робототехніки і голографії, інтегрований простір VR/AR/MR.
Найбільшу зацікавленість учасників форуму викликали:
• інструменти штучного інтелекту для підтримки педагогічної
діяльності;
• імерсивні технології в освітньому процесі;
• інноваційні рішення для візуалізації навчального контенту.

«Такі заходи як сьогодні – надважливі в умовах війни. Вони об’єднують міста з усієї країни. Люди спілкуються між собою, діляться досвідом, виробляють спільну позицію. Також це важливо для виробників обладнання, вони можуть побачити чого не вистачає в освіті. На виставках представлені вироби випускників, які направлені на захист, військові потреби. Київ стає провайдером, флагманом».
Олександр Слобожан, виконавчий директор Асоціації міст України

Під одним дахом зібралися понад 500 експертів, вчителів, директорів київських шкіл та керівників органів освіти, учнів та запрошених гостей, зокрема – делегація освітян із Миколаєва та Херсона.
«Мій заклад – ровесник України, йому 34 роки. Нас створили як креативний мистецький простір, і втратити зараз те, що ми напрацьовували всі ці роки, не можна. Треба зберегти…», – відзначила Анжеліка Мельник, директорка Херсонського Таврійського ліцею мистецтв Херсонської міської ради.
Учасники взяли участь в обговоренні таких тем, як EdTech-рішення в освіті та інструменти аналізу даних, ресурси цифрового простору для підтримки ментального здоров’я, штучний інтелект в освіті, цифрова етика та безпека.

На двох поверхах Палацу під час роботи Форуму розгорнулася виставка «Цифрова освіта: майбутнє вже сьогодні». VR-окуляри, макети, дрони, роботи, різні прилади, які здатні змінити процес навчання або були створені учнями на уроках – це далеко не повний перелік представлених цікавинок.
«Це робот-пилосос, який показує нам, що, якщо ми маємо фантазію і деталі лего, ми можемо зробити будь-що», – каже 11-річний Тарас, вихованець школи № 250 Деснянського району. Цей механізм він зібрав самостійно під час одного з групових занять.
«Це для мене як хобі, я збираю роботів, мені це подобається», – поділився 12-річний Кирило.
«Наш навчальний заклад отримав спеціальний грант Інституту модернізації освіти, були виділені кошти і ці 8 наборів лего. Цей експеримент із груповими заняттями, де дітки можуть збирати роботів, доволі успішний. Якщо є можливість отримати такий грант – це дуже класно, це супер, якщо ви отримаєте такі набори і проводитимете на рівні школи подібні заняття», – розповів Андрій Сергієнко, викладач Тараса та Кирила.
На виставці були представлені продукти різних компаній, які виробляють сучасне обладнання на навчання. Компанія Leater представила цифрові лабораторії, робототехніку для молодшого та середнього шкільного віку, різноманітні камери, інтерактивні дисплеї тощо. «Цифрові лабораторії є універсальними, тому ви можете обрати одну базу і до неї докупити необхідні датчики, зекономивши гроші, і використати лабораторію для декількох предметів», – зазначили представники компанії. Компанія Umag є українським виробником дидактичних матеріалів й макетів вибухонебезпечних предметів. Виробники пропонують власне бачення оснащення навчальних кабінетів у рамках вимог Міністерства освіти і науки: “За основу своїх робіт беремо 3D друк, наші художники розмальовують фігурки, тому потім всі вони мають гарну яскраву форму.” Dixi Education представили продукцію американської компанії, яка спеціалізується на STEM-освіті та робототехніці. «Наші набори дозволяють дітям самостійно збирати різні види роботів, які керуються пультом. Це сприяє розвитку командної роботи та моторики учнів», – розповіла представниця Dixi Education Марія.
Крім виставки, на Форумі проводилися експертні студії. Так, на студії «Цифровий супровід індивідуальної освітньої траєкторії» спікерами виступили Таїсія Коваль, завідувачка кабінету відділу навчально-методичної роботи та дистанційної освіти Київського палацу дітей та юнацтва та Володимир Литвиненко, заступник директора Київського палацу дітей та юнацтва з цифрових рішень.
«Дитина, в першу чергу, орієнтується на свої здібності та прагнення і сама обирає свою індивідуальну траєкторію», – розповідає пані Таїсія.
Ірина Поліщук, директорка Київської Малої академії наук, презентувала флагманський проєкт Київської МАН – цифровий конкурс захисту робіт. Уся організація конкурсу автоматизована: від реєстрації до оцінювання. Тепер кожен учасник може завантажити свою роботу одним натисканням кнопки, що значно спрощує процес. «Цього року ми отримали 1848 робіт, і всі вони будуть оцінені відповідно до визначених критеріїв. Уся організація захистів наукових конференцій проводиться через смартфон. Це дозволяє зробити процес більш зручним і ефективним для всіх учасників», – поінформувала Ірина Поліщук.
Сучасна освіта має акцентуватися не лише на результатах та досягненнях, а й, у першу чергу, на інтересах та мріях дитини. Сьогодні цифровізація стає дуже затребуваною, адже чимало наших дітей, які залишаються частиною українського освітнього процесу, перебувають на окупованих територіях або за межами держави, збільшується кількість дітей з особливими освітніми потребами, внутрішньо переміщених осіб. Тому потрібно надати можливість здобувати освіту доступною та ефективною формою для всіх, враховуючи всі особливості та нюанси.
«Індивідуальна освіта – ти стаєш творцем власної долі», – відзначив Віктор Книш, модератор та креативний продюсер Київського палацу дітей та юнацтва.
Про цифрові рішення в освітній сфері завдяки штучному інтелекту розповіла запрошена спікерка Яніна Хижинська, академічна директорка Unique School та освітніх проєктів Unique Hub.
Яніна зазначила, що Ші – це майбутнє людства, а все тому, що він є багатофункціональною системою, яка дає змогу використовувати його в усіх сферах нашого життя. У Києві цифровізація активно впроваджується у сферу освіти, зосереджується увага на розвитку нових технологічних сервісів, які підвищують доступність та якість освіти для учнів і вчителів.
Зокрема заплановано впровадження освітніх дашбордів нового покоління, удосконалення системи моніторингу закладів освіти, розвиток інструментів аналітики та покращення цифрових сервісів для всіх учасників навчального процесу. «Столиця України демонструє лідерство в діджиталізації освіти, створюючи ефективну, зручну та безпечну систему для кожного здобувача знань. Київ інвестує в майбутнє, забезпечуючи доступ до якісної освіти навіть у найскладніших умовах», − заявив Валентин Мондриївський, заступник голови КМДА.
Форум «Цифровий простір Освіти Києва», що проходив у Києві 12 березня 2025 року, був другим, але вже планується третій. Цифровізація освіти – це не тільки індивідуальний підхід до учнів, а й безпека в навчальних закладах, спрощення комунікації між педагогами, учнями та їхніми родинами, покращення цифрових сервісів для всіх учасників навчального процесу, використання штучного інтелекту.
«Організація освіти – це сучасність, це якісна послуга, а найголовніше – це кваліфіковані, конкурентні й розумні діти, що свідчить про правильний вектор стратегічного розвитку нашої освіти», – заявив Валентин Мондриївський.

Над матеріалом працювали: Олена Даниліна, Стелла-Міньтяу Макарова, Карина Мурашко, Анна Швець, Марина Богуславська, Вероніка Даневич
Фото: Стелла-Міньтяу Макарова, Карина Мурашко

(Статтю було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)

Тінь війни

Вийшов новий номер друкованої версії газети “Вечірній Київ”

Вийшов новий номер друкованої версії газети «Вечірній Київ». Газета розповідає про найактуальніші події та тенденції, якими живе столиця навесні 2025 року.

Тож у новому випуску можна почитати про таке:

чим загрожує шквал зображень в соцмережах, згенерованих штучним інтелектом, з надписом: «…а нас ніхто не привітав»?

що робити, якщо стався завал у будинку;

реалії відкритої науки;

ексклюзивні факти про Рейнгольда Глієра – музичної легенди Києва;

штучний інтелект в освіті та як київські школярі збирають роботів;

Київ у житті та творчості всесвітньо відомої засновниці стилю арт-деко Олександри Екстер;

формула свободи від Тімоті Снайдера, презентована ним у Києві;

як повернути своє Я – важливі навички з психологічної пружності;

як журналістам поводитись із людьми, які пережили втрати на війні;

будні давніх київських переписувачів текстів;

легенди та реальність Голосіївського парку;

найширша, найвужча, найдовша, найкоротша, наймолодша та найстаріша вулиці нашої столиці;

капсула часу – Софія Київська;

що таке дизайн-код міста;

спорт у житті київських школярів та програми реабілітації військових, які отримали поранення на війні.

«Уже майже рік, як ми в Університеті Грінченка відродили відому українську газету «Вечірній Київ», якій 119 років. Це свого роду прецедент в історії вітчизняних медіа, коли університет бере на себе таку суспільно-важливу місію, та ще й в умовах війни. Тож нинішній випуск – свого роду й фіксація моменту, і мандрівка в часі для тих, хто буде цікавитись у майбутньому, яким був Київ весною 2025 року», – зазначила головна редакторка друкованої версії газети «Вечірній Київ» Тамара Куцай.

Газета вийшла на 36 шпальтах і в кольорі.

Нагадаємо, що випускає друковану версію газети «Вечірній Київ» Факультет журналістики Університету Грінченка, а саме – редколегія, до складу якої увійшли знані журналісти-практики та видавці, а також студенти. Це – Тамара Куцай, Мар’яна Ангелова, Олена Даниліна, Роман Ратушний, Андрій Борець, Аліна Лісневська, Надія Фіголь, Тетяна Файчук, Тетяна Видайчук, Яна Фруктова, Софія Ярова.

Верстку та друк газети здійснює НМЦ видавничої діяльності Київського столичного університету імені Бориса Грінченка. Зверстала номер Наталія Клименко.

Довідково:
29 листопада 2018 року було припинено друкований випуск газети «Вечірній Київ».
25 квітня 2024 року Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення ухвалила рішення про реєстрацію Київського столичного університету імені Бориса Грінченка суб’єктом у сфері друкованих ЗМІ.
Перший номер відродженої друкованої газети «Вечірній Київ» побачив світ 6 червня 2024 року.