Про війну, кохання, втрати і пам’ять

Найменше, мабуть, цю елегантну, спокійну й задумливу дівчину, якою я пам’ятаю Анастасію з її студентських років, можна було б уявити на війні. Але вона з перших днів пішла до війська захищати Україну.
Її фото з гвинтівкою в руках на першій шпальті американського журналу «New York Magazine» облетіло весь світ. Це було на початку повномасштабного вторгнення 17 березня 2022 року.
Не минуло й місяця, як її фото знову облетіли світові медіа, разом із коханим: на Київських горах, в одноденній відпустці, у військовій формі, коли брали шлюб. Торкаючись ніжно свого віночка з білих троянд, щаслива дівчина ділилася мріями з журналістами про весільну подорож, вже після української Перемоги.
Трохи більше ніж за рік – 22 квітня 2023 року – Анастасія напише у фейсбуці: «Оніміла від болю»…
Найжахливіше, що приносить війна, – це втрати. Втрати коханих. Глибокі душевні рани, з якими ти маєш жити й карабкатись далі.
Ми говоримо з Анастасією майже через два роки після цієї трагічної події. Вона розповідає про війну, коханого, надії, жорстоку реальність, боротьбу, розуміння/нерозуміння людей і сили, які шукає в собі, у нашій вечірній розмові.
Її історія – це історія цілого покоління молодих українців до 30-ти, сповнена надскладних випробувань.

Анастасіє, розкажи, будь ласка, про свій шлях на війну.
Я народилася в Маріуполі. На момент 2014 року одна бабуся жила в Маріуполі, інша – в Донецьку. Мій батько в 2014 році почав служити, тренував добровольчі батальйони, і я тоді майже все літо провела з ним на тренувальній базі, бо мені було цікаво. Власне, тоді мене навчили збирати-розбирати автомат, стріляти, і ще якихось базових банальних речей. А далі було спокійне університетське життя. Батько повернувся до мирного життя у 2018 році, сказав: ну все, я навоювався, йду на пенсію.
На другому курсі я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком – Славою. Після закінчення Університету Грінченка пішла працювати контент-менеджером, далі – в маркетинг, згодом – у сферу IT, там платили більше. Слава також був айтішником і багатьом речам мене навчав. Потім теж усе, як у людей: почали жити разом у Києві.
Ми готувалися до війни. Почали збирати рюкзаки ще всередині грудня 2021 року. У нас були родинні зустрічі, де ми обговорювали, хто, що й куди. Але одна справа робити це теоретично, коли ти живеш своє нормальне цивільне життя, і в тебе все круто…
І тут Слава робить мені пропозицію, не дочекавшись 14 лютого, купив обручку і зробив 12-го. Я обираю білу сукню, отримую класну пропозицію по роботі з божевільним кар’єрним ростом, пишу заяву на звільнення, готуюсь переходити на іншу роботу – у сферу мобільних застосунків, де зарплатня злітає в рази. Я хочу все змінити і 1 березня мала вийти на нову роботу.
А 24 лютого 2022 року ми прокидаємось о 5-й ранку, телефонує брат, війна.
Ми встали й думали: що робити? Таке нерозуміння, ніби й готувалися, але все одно до такого підготуватися неможливо, правда.
Я пам’ятаю, перше, що ми зробили, ми чогось обрізали нігті. Я сиділа й обрізала собі нігті під корінь, бо в цей момент розуміла, що вони мені вже не знадобляться. Далі ми засунули свою єдину домашню тваринку – равлика – в судочок і повезли його до моїх рідних.
Мій батько був уже у військоматі. Ми вирішили разом із коханим теж іти у військомат, і вже о 10-й ранку були там. Я побачила величезну чергу людей, купу своїх сусідів, які пам’ятали мене ще малою. Усіх жінок відправляли додому: мовляв, ви ще тут не потрібні, дофігіще чоловіків, ідіть варіть борщі. Але мене взяли, їх умовив батько, бо розумів, що я все одно піду.
Ми пішли в територіальну оборону, бо мене взагалі на військовому обліку ніколи не було. Вдень прибули на перше місце дислокації батальйону, на мене подивився начальник штабу, каже: ти автомат розібрати можеш? Я кажу: так, а він – «ну, принаймні, ти можеш більше, ніж дехто з тих, хто тут зібрався».
Я віддала свої штани якійсь дівчині, а якомусь хлопцю – свій камуфляж (його ще в 2014 році купив батько). Дякуючи комбату, я мала бушлат, який одягала поверх куртки, бо перші дні було дуже холодно, важко, незвично, плюс до того ж не було де спати.
Шкіра на руках розлізлася до ран, бо я ж до того працювала в офісі дистанційно, а тут холод, робота руками. Коли медики потім їх побачили, сказали все, що про це думають. Але в мене не було ні сил, ні часу на те, щоб просто сходити забинтувати руки, аби туди нічого не потрапило.
Проте насправді це був найкращий час за всю війну! Тоді всі були заряджені, мотивовані, об’єднані.

Було піднесення?
Так, було величезне піднесення. Дуже дивно, ми щодня готувалися померти, не знаю, чому, ми ж не суїцидального нахилу. Ніхто не розумів, що відбувається, інформації було дуже мало, ми знали тільки про те, що десь є прильоти тощо.
Згодом перевелися в інший батальйон тероборони, там було, до речі, теж класно, люди були сповнені ентузіазму, дуже виручала допомога саме цивільних, бо в перші тижні і Слава, і хлопці спали в під’їзді на трубах, ти ж не можеш спати в снігу, і тоді люди приносили їм чайники, подовжувачі, їжу, шкарпетки, підтримували.
Наші тоді були на Столичному шосе, що в бік гостомильської траси. Але ці загрози інакше сприймалися, ти не думав про багато речей, у тебе немає на це часу, у тебе немає на це сил, ти мотивований, тобі кажуть: туди, значить, туди, так треба, бо війна.
Пам’ятаю таку історію: ми якось зупинили мопед, хлопець дивиться на мене й каже: «А ви ж дівчина!». Це було 8 березня, він далі поїхав і привозить нам із хлопцями здоровезний сет суші з місцевої кафешки, де працював…
У той період ми з коханим вирішили, що, якщо вже війна зламала нам цивільне життя, ми все одно одружимося. Було дуже важко знайти обручки, бо не працювала жодна ювелірна крамниця, тоді взагалі нічого не працювало.
Зрештою ми знайшли навіть на золоті, а срібні обручки, нам пообіцяли зробити гравіювання. Тоді комбати мали можливість розписувати. Усі наші поїхали в Київську область, ми лишилися охороняти донорську кров. Було дуже образливо, я вперше розплакалася в армії, коли в тебе одну тицяють пальцями і кажуть: ти не їдеш. Потім так вийшло, що Славу теж лишили, і в нас буквально був один вільний день на планування весілля. У цей момент включилося побратимство: наш друг, капелан (який потім загинув, на жаль), знайшов і домовився про кафе, торт, мама з братом передали весільний букет і віночок. Ми десь добули навіть пляшку ігристого вина. От, власне, і все. Ще був момент, у військовій частині нас спитали, чи ми не проти, якщо будуть присутні журналісти.
У день весілля була біла машина, білий пікап, це єдиний, мабуть, такий весільний атрибут. Ще в мене був бальзам для губ трошки з фарбуючим ефектом і праска для волосся, якою я трохи випрямила волосся.
Ми йдемо з побратимами, сміємося, і бачимо попереду натовп журналістів, і нам так ніяково стало, були неготові до такої публічності, навіть хотіли втекти…
Деякі питання журналістів були відверто дивні. Ми багато думали про події в Бучі, Ірпені, зранку перед весіллям навіть встигли поплакати. Також обговорювали, що будемо робити у випадку загрози полону. А нас запитують: як ви проведете першу шлюбну ніч? Ми ж відпросилися лише на весілля, і ці запитання були далекі від реальності. Слава тоді запитав: а ви не хочете поговорити про Бучу, Ірпінь, про те, що відбувається, серйозно, вас цікавить лише наша перша шлюбна ніч?
Ну і, власне, 7 квітня ми одружилися, а 21 квітня отримали свідоцтво про шлюб, реєстраторка пожартувала, каже, тепер ви двічі святкуватимете…

Що було далі?
Потім ми їздили, були у спецпризначенні в сухопутці, на Харківщині. Там просто неймовірні люди, запам’ятались своїм дуже приязним ставленням. Коли перевелися в штурмову бригаду, ми з батьком пішли різними шляхами.
Згодом я потрапила у зв’язок, і зрозуміла, що нарешті на своєму місці.
Далі був штурмовий батальйон, Торецьк, але буквально кілька діб, бо це вже був час Бахмута, нас відправили на Бахмутський напрямок.
Там було важко, пам’ятаю випадок: нам сказали, що наш друг «200-й», а нам нема коли й погорювати, зараз не можна, а дуже хочеться. І через 5 годин він вийшов з позиції контужений, але живий. Я йому кажу: «Ми тебе поховали, але ти воскрес, будеш довго жити».
Потім я перевелася в інший підрозділ, де в нас була класна команда.
У першу річницю весілля я прокинулася зранку з кон’юктивітом, було сумно й смішно. Взагалі там, якщо ти помився, вже чудово. Коли я приїхала в Краматорськ у батальйон зв’язку, у кімнаті побачила умивальничок, відкрила кран, тече вода гаряча, я в шоці. Мені кажуть, тут ще й душ є… Там планка настільки занижена до умов, у яких ти живеш, що речі комфорту здаються неймовірними.
Тож на річницю весілля, було своєрідне святкування, ми поїхали їсти бургери…
Ну і, власне, все з того, що я можу розповісти. 21 квітня Слава загинув. І все…

Анастасіє, на початку розмови ти казала про побратимство. Це дуже підтримує на фронті?
Мабуть, це тому, що ці люди проходять жахіття разом із тобою, ти розумієш, що немає смислу усміхатися людям, які не подобаються. Ти їх відразу відсіюєш. З тобою завжди лишаються твої люди. Це все переростає в дружбу, десь ти допомагаєш, десь тебе підтримують.
Наш друг, який вижив тоді, в лютому, пройшов зі мною день поховання, починаючи від моргу, закінчуючи сидінням вночі на кухні, бо ніхто не спав…
Слава загинув у той день, коли ми отримали свідоцтво про шлюб. Якби не перевелася, там могла б бути і я. Це додатково тригерить.
Далі я повернулася в Київ.

Розкажи про це.
Київ – жахливе місто для повернення з війни. Це місто, яке ніби забуло про війну взагалі…
Люди переважно відірвані від реальності, більшість не розуміє, що відбувається на фронті, і навіть не цікавиться цим. Це нагадує часи АТО, коли війна була в окремих родинах, у окремих людей, а для інших її не існувало.
Чуючи розмови людей, відчуваєш дискомфорт, ніби не вписуєшся в цей формат, у тебе інші проблеми. Ти думаєш про інше взагалі, не про те, що думають люди навколо.
Київ – місто, яке живе своїм життям, ти їдеш увечері, дивишся на ресторани, кафе, натовпи людей, у яких все чудово. Я б залюбки переїхала кудись за місто, і жила б подалі, в тиші і спокої.
Тому я люблю самотність, і в мене є кіт.

Твої рідні зараз теж у Києві?
Так, вони повернулися ще наприкінці весни 2022-го.
Мій брат із дівчиною, мама, друзі запустили проєкт «Землячки».
Усе почалось із того, що в мене на фронті була велика проблема з формою, одягом, берцями. Я ходила в кросівках, мерзла, допоки мені якимись складними шляхами не дістали потрібне взуття.
Тоді з’явився проєкт «Землячки», я ним безмежно пишаюся насправді, бо в ньому всі задіяні. «Землячки» одягнули тисячі жінок військових, орієнтовані саме на жінок, і я була, мабуть, першою. Потім вони це розвивали, масштабували, з’явилася громадська організація, продовжують успішно працювати.

Це надважливо, адже, згідно зі статистикою, у нас наразі 67 000 жінок-війсковослужбовиць…
Потрібні і берці, і бронежилети з полегшеними плитами, бо хребет не залізний, і білизна, і каски, і рукавички, і багато чого.
І оці стандартні штуки: сухі шампуні, бальзами для губ, засоби для душу і тому подібне.
Коли я скаржилася, стало зрозуміло, що це не лише моя поодинока, а насправді більш глобальна проблема. Жінки до армії доєднуються дуже активно, і зараз продовжують, і готуються, і обирають спеціальності, йдуть через рекрутинг.
От тому це дуже корисні речі.

Дехто каже, що у війни не жіноче обличчя…
Це неправильне твердження. Бо в неї і не чоловіче обличчя. Точно можу сказати одне, війна неприємно пахне…

Після того, як ти була на обкладинці журналу «New York Magazine», тебе впізнають на вулиці?
Зараз мене ніхто не впізнає, відношу це скоріше до плюсів.
Класно те, що «Землячки» організовують поїздки в Карпати, збирають дівчат військових, здебільшого всі бойові, це сестринство. Я знайшла там хороших подруг, яким не треба нічого пояснювати. Тільки та людина, яка пережила те саме, може тебе зрозуміти насправді.
Я здружилась останнім часом з дружиною свого побратима, якого було поранено наприкінці 2023 року, йому вберегли ногу, але він досі лежить у госпіталі.
Також я інколи їжджу до своїх на фронт. Мені там стає спокійніше, там я серед своїх.

Мабуть, розмірковуєш зараз, що робити далі?
Перший час я взагалі не вивозила. Потім я перестала спати. А коли ти не спиш, а були жахливі часи, коли не спиш по чотири доби, у тебе вже трапляються істерики від цього. Зараз усе більш-менш нормалізувалося.
Можливо, піду інструкторкою на полігон, туди, де тренують молоде покоління зв’язківців, бо всі, і я в тому числі, проходили через навчальний полігон, це класні навички, які відпрацьовуєш у схожих умовах.
Я можу повернутися й на фронт, але розумію, що зв’язок – це та штука, де потрібна максимальна концентрація, ти взагалі відключаєшся від усього світу, тому що має бути циферка до циферки. Наразі такої концентрації не маю, боюсь через це підставити людей.
Потрібен час, адже це може зіграти злий жарт у тому плані, що, прийшовши на заряді бадьорості й енергії, через місяць знову втратиш сили вставати з ліжка й все.
Я не читаю зараз новини. У якийсь момент я майже перестала читати соцмережі, залишила Netflix, щоб хоч щось дивитися. Маю побратимів на різних ділянках фронту, плюс є ресурси Deep State – чудова річ замість новин.

Твоя думка про подальшу долю українських жінок, до чого їм готуватися?
Щоб відповісти на це запитання, треба поставити насамперед запитання про долю нашої країни, бо все залежить від цього.
Люди часто не розуміють. Люди, які не були в окупації, не розуміють.
В інтернеті поширені думки на зразок: буде окупація, я через рф зможу виїхати за кордон; у мене є родичі в окупації, і ніхто їх не вбив.
І ти розповідаєш деталі й нюанси про людей, які зникли, про те, що у тих, хто виїхав, можуть відібрати житло. Ти виїхав, і тобі заборонений в’їзд. Багато людей з Маріуполя не можуть повернутися в рідне місто, бо в шереметьєво стоїть пункт фільтрації, байдуже, що в тебе квартира, бізнес, у тебе заборона на в’їзд. Щоб виїхати за кордон, потрібно пройти фільтрацію, і невідомо пройдеш ти її чи ні, там стільки нюансів, а скільки цивільних сидить в полоні, звичайних цивільних.
Люди не розуміють реалій війни і що відбувається на фронті. Вони не розуміють банальних речей: що таке окупація, що таке полон, що таке фільтрація, і тому подібне. Вони думають, що гірше не буде. Проте ще скільки нового може чекати нас попереду.

Як цивільним правильно спілкуватися з тими, хто повернувся з війни?
Вони повинні просто інколи промовчати. От просто промовчати.
Людям треба розуміти, про що краще не говорити.
Це нас у будь-якому випадку чекатиме, і нікуди від цього не подінемося, будуть хлопці, які будуть пити, глушити всіма можливими способами те, що є всередині, і це факт, і не підуть вони до психотерапевта. Бо їх не розумітимуть. Я теж спілкувалася з однією фахівчинею, онлайн, вона дивилася на мене годину з очима, повними жалю. Я тоді подумала, у мене для цього є мама, навіщо мені її жалість? Жалість – це паршива штука, яка нічим не допомагає. Це була наше перша й остання розмова. Хтось знаходить вихід від пережитих травм в екстремальних видах спорту, хтось поринає з головою в спорт, творчість.

Я от розмовляю з тобою, Анастасіє, й побачила десь в уяві твою майбутню книжку, з твоєю історією…
Я любила писати, для себе, але коли ти пишеш, ти маєш колупатись, згадувати, проживати. Зараз я до цього не готова, можливо, пізніше.
Як вихід, певним чином, творчість може бути. Життя якось підказуватиме.
О, ще згадала, дуже важливе.
Щодо наших журналістів… Ти кажеш ні, а вони: ми вас завтра ще наберемо, спитаємо, через тиждень ще спитаємо. А потім, вже не пам’ятаю, у яких медіа, повиходили «класні» оці статті із заголовками типу «Вчора молода дружина, сьогодні вдова», і моє найулюбленіше – «Счастьє било нєдолгим».
Я це читаю і в шоці. Просили змінити заголовки, – вони навіть не відповідають. Тож наразі я майже взагалі не спілкуюся з журналістами.

Які поради можеш дати журналістам? Як правильно себе поводити?
Вони повинні себе поводити не як паскуди.
Я дивилася на ті заголовки й думала: є ж зрозумілі загальнолюдські речі. Якщо ви хочете зробити танці на кістках, то це паршива ідея, бо ви ніколи не знаєте, як на це зреагують. Наприклад, ті ж побратими.
Тут немає якихось порад, просто треба бути людьми, враховувати, можливо, поставити себе на місце, уявити, як це.
Під час навчання нам роз’яснювали, що не треба запитувати жертву зґвалтування: що ви відчували в той момент? І я це добре пам’ятаю.
Не робити на цьому контент і не заробляти на цьому додаткових підписників, але, на жаль, є таке.

Інтерв’ю записала Тамара Куцай

Фото Михайла Палінчака та з особистого архіву Анастасії Мохіної

(Матеріал було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)