Як виживають друковані медіа

Донедавна газета у поштовій скриньці була звичним явищем для багатьох українців. Особливо в населених пунктах, де доступ до інших медіа нестабільний або його взагалі немає. Проте сьогодні ми можемо спостерігати, як усе більше людей залишаються без улюблених друкованих видань.
Редакції втрачають передплатників, а читачі – доступ до достовірної інформації.
Таку ситуацію спричинила зовсім не втрата цікавості до друкованих медіа. Усе частіше передплатники обурюються, адже тарифи зростають, а газети не потрапляють до своїх замовників. Водночас редакції потерпають від надходження великої кількості скарг на роботу «Укрпошти».
Тож що ж не так у поширенні друкованих медіа?

Відповіді на ці питання ми даємо у матеріалі.

Актуальність друкованих медіа

Сучасний світ інформації розвивається шаленими темпами, пропонуючи журналістам та їхній аудиторії все новіші та актуальніші платформи. Проте неможливо відкинути і забути все старе, що напрацьовувалося роками. Тож, констатуючи цікавість до друкованих медіа, хибно буде стверджувати, що люди припинили читати пресу. Навпаки дуже багато передплатників чекають свою газету, довіряють її матеріалам та зберігають, як цінне джерело новин.
«Ми, перейшовши на диджитал, позбавили таких людей права доступу до інформації та інших послуг. На жаль, про це ніхто не думає. Для мене дуже показовою була ситуація, коли жінка, яка змушена була залишити свою домівку на Сумщині, в іншому місті випадково побачила газету, яку передплачувала все життя, почала плакати і цілувати цю газету. Це дуже промовистий приклад. Він – про те, яку цінність має для людей друковане медіа», – пояснює Діана Дуцик, засновниця та виконавча директорка ГО «Український інститут медіа та комунікації», членкиня Комісії з журналістської етики.
У деяких регіонах України друковані медіа виступають чи не єдиним достовірним джерелом інформації. Ці газети вже мають свою напрацьовану репутацію, а тому читачі знають, чого можуть очікувати. Головний редактор газети «Ворскла» (Сумщина) Олексій Пасюга розповідає про особливий рівень довіри громадян до друкованої преси.
«Довіра до друкованих медіа значно вища, ніж до цифрових, саме через те, що вони друковані. Це не якийсь сайт-одноденка, який міг зненацька з’явитися, написати про якусь новину чи подію і закритись. Те, що ти береш у руки, вселяє більшу впевненість та довіру інформації, яка надрукована», – аргументує свою думку головний редактор.

З такою думкою погоджується й директор «COOP media» Василь Андрійчук. Він зауважує, що, гортаючи новини в інтернеті, люди часто звертають увагу лише на заголовки, упускаючи основний зміст. До того ж в умовах російської агресії цифрові видання більш вразливі до дезінформації, ніж друковані. В останніх наявна більш складна і ретельна перевірка перед публікацією, бо якщо газета один раз зманіпулює чи продезінформує, то наступного разу читач просто втратить довіру і припинить передплачувати.
«Є дуже влучне прислів’я ‶Що написано пером, те не вивезеш волом″. Усе, що написано в інтернеті, можна видалити, переписати, відредагували. А те, що вже надруковано, нікуди не дінеш. Від того й рівень відповідальності значно вищий», – коментує Василь Андрійчук.

Через що обурені редакції друкованих медіа

На диво, найбільших незручностей редакціям завдають не тарифи на доставку періодики. Ба більше, журналісти цілком погоджуються із встановленими цінами, оскільки підвищення виправдані.
«Я можу запевнити, що для людини підняття вартості газети в розумних межах не має якогось надто вагомого значення. Головне, щоб газета доїжджала до свого передплатника», – говорить Олексій Пасюга, головний редактор «Ворскли».
Раніше редакції обурювалися через підвищені тарифи на доставку друкованої преси. Але наразі найбільш гостре і болюче питання виникає через неякісні послуги доставки.
«Проблема абсолютно не в тарифі. Ми розуміємо, що все дорожчає: товари, життя, відповідно і зростають тарифи. На видавництва негативно впливає якість доставки. Якщо наш читач раз не отримав газету, потім вдруге це повторюється, то зрештою він просто відмовиться передплачувати це видання», – зазначає Василь Андрійчук.
Ситуація з доставкою преси залишається плачевною. На прикладі газети «Порадниця», яку видає «COOP media», чітко можна простежити вади роботи «Укрпошти».
Якщо взяти цю щотижневу газету, то в «Укрпошти» зобов’язання доставити людині примірник 4 рази на місяць. Але такі домовленості часто порушуються, і замість цього замовник отримує 4 газети 1 раз на місяць, ‒ кажуть у редакції. На жаль, за це вони не несуть відповідальності, немає й штрафних санкцій. Редакція як юридична особа не може подати звернення, оскільки передплатник ‒ фізична особа, і лише він може подати звернення для вирішення проблеми.
Процесом доставки періодики, яку здійснює АТ «Укрпошта», не задоволена й головна редакторка газети «Вісті…» Оксана Гуцул: «Ми завалені скаргами. От починається передплатна кампанія, і люди починають обурюватися, для чого передплачувати, якщо газету не приносять. Часто телефонують із питаннями, чи виходить ще газета, і це, знову ж таки, через проблеми з доставкою. У мене була ситуація, що людина почала розбиратися із проблемою недоставляння газети, пішла на пошту, а виявилося, що її квитанція десь загубилася. Таке недбале ставлення до доставки дуже підриває авторитет і загалом роботу друкованих видань».

Працівники редакцій занепокоєні таким станом речей. Протягом останніх років спочатку припинили доносити газету у села, потім це поширилося й на міста. Її почали залишати де завгодно: у магазинах, на автобусних зупинках, у кращому випадку когось із місцевих попереджали про залишений стос газет і просили забрати. Але зрештою, що таке стос покинутих газет? Його з легкістю підхоплює вітер і розносить деінде. Та виявилося, що така ситуація теж не головна біда у співпраці з «Укрпоштою».
Головний редактор газети «Ворскла» говорить, що ведення боротьби за надання якісних послуг, на жаль, не дає ефективних результатів: «Це питання порушувала Національна спілка журналістів України, її очільник Сергій Томіленко виходив на вседержавний рівень та запрошував керівництво держави, представників Верховної Ради України та пана Ігоря Смілянського, керівника АТ «Укрпошта». Але в дійсності ця ініціатива завершилася нічим».
Окрім неякісної доставки, Олексій Пасюга акцентує на ще одній проблемі, яка виникає під час співпраці з «Укрпоштою» – незацікавленість в оформленні передплати. Бо якщо передплати немає, то й розносити нічого не треба. «Укрпошта» зазначає, що доставка газет для неї збиткова. Але редакція «Ворскли» самотужки здійснює доставку, тому з власного досвіду бачить, що це справді вигідно.

Як редакції намагаються вижити за таких умов
Через невдоволення діяльністю «Укрпошти» редакції почали шукати способи вирішення ситуації. Василь Андрійчук розповів, що задля доставки газети «Порадниця» і дитячого журналу «Розумашки» їхня редакція зверталася до «Нової пошти». Проте отримали відмову через те, що компанія мала б запускати нові процеси доставки, яких вони ще не розглядали.
«Нікому немає діла до друкованої періодики. Ми подаємося на гранти, але вони поки на розгляді. Основна мета грантів – розуміти, який ефект отримує аудиторія. А ми, фактично, не спілкуємося безпосередньо з читачем. Свою зацікавленість читач показує нам лише своєю передплатою. Інший зворотній зв’язок отримати ми не можемо, а для грантів важливий саме цей фідбек», – пояснює ситуацію директор «COOP media».
Головна редакторка «Вістей…» усе ще плекає надію на те, що АТ «Укрпошта» перегляне механізми своєї діяльності: «Чекати допомоги від держави ми не можемо, адже навпаки було роздержавлення преси. Я колись працювала в медіа, яке підпорядковувалося державі, але тоді й публікувати матеріали ми мали з точки зору, яка вигідна державі. Але ми воліємо доносити до читача об’єктивну інформацію, якої він так потребує».
Своєю чергою Олексій Пасюга з редакторським колективом «Ворскли» вирішили організувати власний процес доставки газет. На цей крок журналісти наважилися ще 5 років тому, коли «Укрпошта» експериментувала із запровадженням пересувних відділень. Коли пішли скарги на доставку, працівники пошти припинили залишати газети будь-де, бо передплатник мав отримати їх саме в автівці пересувного відділення. В ідеалі вони мали б замінити місцевих листонош без шкоди для доставки. Проте відразу стало зрозуміло, що це неефективно. Тож головний редактор «Ворскли» разом із колегами запровадив доставку газет до передплатників без участі «Укрпошти».
«Ми поставили не меншу ціну, ніж в «Укрпошти», але наша доставка була якісною та своєчасною. Результат став помітним одразу через кількість передплатників: у населених пунктах, які обслуговували ми, вона збільшилася, а в тих, що залишилися чекати доставки від «Укрпошти», навпаки. Тому ми зрозуміли, що стали на правильний шлях. Наша редакція навіть почала думати про купівлю автівки для доставки, проте повномасштабна війна перекреслила деякі плани», – розповідає Олексій Пасюга.
Після початку повномасштабного вторгнення редакція продовжила самотужки доставляти газети до своїх читачів, навіть змогла завоювати нові ринки. В Охтирському районі почали зникати місцеві газети, але «Ворскла» залишилася зі своїми читачами. Головний редактор зазначає, що найбільш активно передплатники почали додаватися після знищення приміщення редакції ворожою авіабомбою, що приземлилася неподалік. Тоді колектив був змушений виїхати в інше приміщення.
«Наша громада залишається в зоні ведення активних бойових дій. Але ми возимо туди пресу, доставляємо людям інформацію і підтримуємо надійний зв’язок», – розповідає він про успіхи редакції.

Перспективи життя друкованих медіа в Україні

Авторка цього матеріалу звернулася до АТ «Укрпошта», щоб отримати коментарі стосовно описаної проблеми. Проте офіційної відповіді не надійшло.
Діана Дуцик зазначає, що задля нормального функціонування друкованих медіа має бути розроблена комплексна політика з боку держави, яка могла б забезпечити зниження оподаткування, гранти та субсидії, пільги на доставку та друк. І нарешті має бути вирішено питання «Укрпошти», яка попри всі недоліки в роботі є абсолютним монополістом у сфері доставки періодики.
Експертка пояснює, що, на її думку, могло б покращити ситуацію: «Справжнє реформування цієї структури. А також створення альтернатив «Укрпошті». Тобто держава має розробити механізми, які б сприяли формуванню нормального ринку дистрибуції. Бо він у нас повністю знищений».
Головний редактор газети «Ворскла» Олексій Пасюга вважає, що нині доставник друкованої преси займається різними видами діяльності, окрім якісної доставки, що є його прямим обов’язком.
Проблема доставки друкованої преси в Україні – це не просто про затримки чи втрату газети в дорозі. Це – про руйнування довіри читача, знищення регіональних медіа та зменшення доступу громадян до якісної інформації. Попри неодноразові скарги, редакції залишаються спостерігачами, адже не мають реальних важелів впливу на ситуацію, що склалася. На жаль.

Експерти наголошують: ситуація вимагає не точкових рішень, а комплексної державної політики на підтримку друкованих медіа. Чи буде цей виклик почуто на державному рівні, залежить не лише від медіаспільноти, а й від політичної волі змінити підхід до інформаційної безпеки країни.

Авторка Тетяна Алієва

(Фото надані редакціями газет, а також зроблені Тетяною Алієвою)

(Матеріал було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)

Про що говорив і чого не сказав у своїх «Вечірніх розмовах» відомий киянин Максим Рильський

Вечірні розмови

Газета «Вечірній Київ» за півроку святкуватиме 120 років від свого народження.
Чого лише не було на віку цього найвідомішого українського видання! Вік газети перевищив вік будь-якого киянина, який брав її до рук.

Була в життєвій історії «Вечірки» одна дуже яскрава сторінка, про яку пам’ятають і зараз. І були це «Вечірні розмови» відомого киянина ‒ письменника Максима Рильського, які він вів зі своїми читачами. Ці «Вечірні розмови» читали, перечитували, переповідали, вони збільшували й без того велику популярність газети.

Про що тоді говорили, що радив Рильський читачам, над чим жартували і про що сумували та на що сподівались ‒ говоримо сьогодні в наших відроджених «Вечірніх розмовах» з Вікторією Колесник, директоркою Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.

Пані Вікторіє, коли працював Максим Рильський у «Вечірньому Києві», і як загалом виникла ідея «Вечірніх розмов» за участі Максима Тадейовича?

«Вечірні розмови» Максима Рильського були доволі резонансними і важливими як у його творчості, так і в особистісному духовному житті. Думаю, з того моменту, коли в 30-х роках минулого століття Максим Рильський був заарештований і після того перестав вести щоденники, у нього лишалася потреба ділитися думками, аналізувати побачене, бо для письменника це органічна потреба. А коли позаду було ув’язнення, роки війни, робота військовим кореспондентом, чергова загроза нового арешту, цькування у пресі, тобто непростий життєвий досвід, постала потреба «поговорити» про життя, проаналізувати і окреслити обрії майбутнього не тільки для себе, але й для свого покоління в цілому. Тому в 1942‒1945 роках і з’являються автобіографічні твори: поема «Мандрівка в молодість» (1941‒1944) та цикл «Остання весна» (1945). Уже тут можна говорити про очевидний феномен історизму у творчості поета, який проходить через особисте, родинне життя, внутрішні переживання, рефлексії, спогади.

У «Мандрівці..» родинна історія так чи інакше стає частиною життя української культури ХІХ‒ХХ століття. Поет згадує свої юнацькі враження, Київ «злотоверхий», «рожеву» Романівку, людей, з якими зустрічався. Тобто уже тоді виявилась потреба філософського осмислення (у дещо зашифрованому вигляді) українського суспільного та культурного життя. Тому пропозиція написання щотижневих нарисів до «Вечірнього Києва» як ідея «впала на родючий ґрунт». Для Максима Рильського це стало тяглістю його творчого розвитку і особистісною потребою уможливлення дальшого розвитку.

Є припущення, що начебто Богдан Максимович, син поета, був ініціатором «Вечірніх розмов» на теренах знаменитої київської газети. Зрештою, немає такого документального підтвердження. А от у першому виданні «Вечірніх розмов» (1964) у передмові Святослав Іванов, тодішній редактор «Вечірнього Києва», зазначає, що ідея публікувати статті відомих письменників виникла через необхідність підвищити інтерес до газети і, відповідно, збільшити тираж. Так, Святослав Павлович, зокрема, зазначає, що Рильський відразу погодився і з притаманною поету ерудицією почав пригадувати безліч випадків співпраці європейських письменників у газетах та журналах. І таким чином згадалося ім’я Альфонса Доде і його публікації щопонеділка в одній із паризьких газет під рубрикою «Понеділкові оповідання». Тільки там була комунікація щопонеділка, а Рильський запропонував щосуботи публікувати «Вечірні розмови».

Про що говорив він зі своїми читачами?

Який би нарис із суботніх «Вечірніх розмов» ми з вами не прочитали, головна ідея – проблема людини вміти залишатися людиною за будь-яких обставин, поважати себе і культуру свого народу ‒ українську. А це, погодьтеся, було елементом українського духовного спротиву, який ми можемо оцінити сьогодні.

У збірці нарисів «Вечірні розмови», що побачила світ у видавництві «Художня література» у 1963 році, було зібрано всі публікації, а їх близько сорока. Знаєте, Максим Рильський ‒ людина інтелектуальна, і все, що він писав, вражає інформативністю, широтою ерудиції, аналітичністю і бажанням бачити в людях «винятково хороше». Можливо, для широкого загалу сьогоднішнього читача якісь теми будуть уже не настільки цікаві та актуальні, але безперечно «Вечірні розмови» будуть безцінним джерелом інформації для філологів, журналістів, краєзнавців, істориків, біографів творчості поета.

Почалися «Розмови» з нарису «Святковий подарунок», де йдеться про історичну подію: відкриття київського метро у листопаді 1960 року. І вже з першої публікації стає очевидна ерудиція та неабияка пам’ять автора. Так, Рильський пригадує київські історії про патріархальний Київ ХІХ століття з валами, маленькими будиночками над дніпровськими кручами, київські «конки». Далі письменник згадує і перші київські трамваї, що були першими і в Європі. І, що прикметно, робить акцент на тому, що власниками київських трамваїв була бельгійська компанія, а не російські капіталісти! Рильський між іншим нагадує про сучасні технічні досягнення української столиці, про наукове диво саме київського метро. Отакі напівтони, натяки, езопівська мова були частиною художньої тканини «Розмов».

«Вечірні розмови» ‒ це роздуми про життєві сенси і смисли: це про дружбу, збереження природи, про чарівність українських міст і сіл, про усвідомленість бути громадянином, про патріотизм «місцевий», про мистецтво і літературу, про дива кохання. В «Розмовах» автор згадує імена українських митців і вчених Григорія Сковороди, Олександра Довженка, Андрія Малишка, Євгена Гребінки, Володимира Короленка, Михайла Коцюбинського, Георгія Майбороди, Оксани Петрусенко, Івана Козловського, Зої Гайдай, Олександра Богомольця та багато інших видатних імен – імен, які, як наголошує Максим Рильський, є гордістю «вітчизняної» (зауважимо – не української, бо небезпечно!) культури. «Вечірні Розмови» ‒ це красиво, просто і вишукано. Можливо, це не стільки журналістика, але хороший літературний текст, який має свої принади і сьогодні.

Про кого йшлося у «Вечірніх розмовах»?

«Вечірні розмови» ‒ це людські історії, що тісно пов’язані із історією Києва і України в цілому. Поет згадує всіх тих, з ким зустрічався в житті, чиєю творчість захоплювався. «Розмови» ‒ це і життєві історії, до яких поет ставився з повагою і відповідальністю. Рильський не пропустив жодної суботньої публікації своїх «розмов» у «Вечірці». Святослав Іванов згадував про те, як у Голосієві зустрічалися із Максимом Тадейовичем та говорили допізна. Зранку поет мав їхати до Харкова у справах, але зранку написав статтю «Коротка новела» ‒ і вона вчасно прийшла до читачів. Це була щемна історія про те, як дві людини кохали один одного все життя і зізналися про це тільки в літньому віці. Така проста і драматична історія київського інженера та красуні італійки.

Будь-яка «розмова» легко читається і має завжди ненав’язливий повчальний елемент. Сумно, звісно, читати «радянську» тематику в нарисах. Але якщо прибрати всі оті «ідеологічні» елементи того часу, то це приємні красиві людські історії. Для Рильського це було важливо, і він не пропускає своїх есе, щосуботи вони виходять на газетних шпальтах. І згодом оці «Вечірні розмови» так і вийшли окремою книжечкою, як у Альфонса Доде.

Тобто Максим Рильський був таким українським сторителером минулого століття?

До певної міри можна назвати «Вечірні розмови» сторителінгом (цікаво, як Максим Тадейович поставився би до такого дослівного іноземного запозичення?) Адже, дійсно, мистецьки побудована розповідь, певна життєва історія, пропущена крізь призму авторського досвіду і розважала, і повчала, а, отже, спонукала до формування певних висновків. Але, з іншого боку, сучасний текст сторителінгу – це не завжди художній текст. Головна мета такої оповіді – історія, почасти драматична, що має якусь, як правило, позитивну розв’язку. Їх навіть навчився ШІ штампувати на теренах соціальних мереж. Такі оповідки (наративи) використовують і як маркетинговий прийом в бізнесі, і в освіті (як заохочення щось дізнатися).

Для Максима Рильського «розмови» з читачами – це скоріше просвітництво письменників-енциклопедистів XVIII століття, які вустами Вольтера закликали «доглядати свій сад», тобто розвивати в собі найкращі людські якості. Як твір художній нариси Рильського словесно-візерунчасті та мелодійні. Це літературний твір.

Іноді неймовірно жалкую, що через постійний нагляд і цензуру Рильському не було можливості вести щоденники! Певно, це були б неймовірні «сторіз» із гумором, ерудицією, широкими літературними алюзіями, цитатами тощо. Тому «Вечірні розмови» ‒ ще й, напевне, частина ненаписаних щоденників поета. Рильському було б про що написати в щоденниках ‒ і про події, і про поетів-побратимів, і про літературне життя України, і про кохання…

Зокрема, арешт письменника на початку 30-х років ХХ століття ‒ це, відверто кажучи, неймовірне випробування, навіть психологічний злам поета. Саме після цього Максим Рильський припиняє вести щоденники і пише «соціалістичну» збірку «Знак терезів». Пізніше, у книзі «Мандрівка в молодість батька», син поета Богдан, безперечно, зі слів тата, напише про перебування в Лук’янівській буцегарні. Але написати про це він зміг лише у 80-х роках минулого століття.

Можна тільки здогадуватись про випробування етичні та моральні, яких довелося зазнати поету під щоденним психологічним та фізичним тиском (є перекази, що після арешту Рильський не носив більше вуса: їх висмикували, напевне, вбачаючи в цьому «націоналізм»). Коли Рильський дізнається, що його замість Соловків відпускають, то почує «а ви нам єщо прігодітєсь»… От мене іноді вражає, як люди без освіти, напівдикі, недолугі, але їм вистачає якогось дикого «розуму» розпоряджатись долями людей, знущатися. Відомий іспанський інквізитор Торквемада, певно, вжахнувся би.

Отже, тодішня реальність була дуже небезпечна і, я думаю, те, що Максим Тадейович мав онкологічну хворобу наприкінці життя, було наслідком оцього постійного напруження, очікування арешту, переживання за дружину і родину в цілому.

Але він достойно, можна сказати, аристократично зустрічав усі життєві виклики. Був життєлюбом, любив бувати на природі, читати книжки, перекладати, писати, видавати, рибалити, відвідувати театр, слухати оперу, гарно вдягався. Поет завжди, без застережень і вагань, вітався з людьми на вулиці, які поверталися із заслання. Переказують, що Марія Сосюра, коли її звільнили із заслання, прийшла відразу до Рильських, говорячи: «дайте поцілувати руки цій жінці». Катерина Миколаївна носила передачі для Марії… Отака ще ненаписана історія до «Вечірніх розмов» могла б бути.

Як живе свідчення людяності Максима Рильського є рояль у нашому музеї. Цей музичний інструмент належав Михайлу Семенкові. Коли його арештували, то родина, діти Семенка залишились без продовольчих карток, а, отже, без засобів для існування. Тоді Рильський за позичені гроші викупив рояль, чим неймовірно допоміг родині. (Про це пізніше згадувала дочка поета Ірина).

Максим Рильський ‒ це ще й про любов до нашого Києва, так?

Рильський не просто любив Київ, він обожнював його. Він народився у цьому місті, набирався знань у гімназійні та студентські роки, тут, у будинку Миколи Лисенка, сталося його перше кохання й згодом побачила світ перша поетична збірка «На білих островах». У нас є поки невтілений проєкт – створити фотальбом про Київ, з віршами, документальними свідченнями, прозою тощо. Це мав би бути альбом про місто поета, про Київ, вулиці, будинки Максима Рильського. Це буде Київ кінця ХІХ ‒ середини ХХ століття. Думаю, прийде час ‒ і мрія втілиться. Так щемливо дивитися хроніку минулих років, красивий Київ, зелений, без машин, люди ходять пішки. Максим Тадейович теж ходив до Спілки письменників пішки, від вулиці Богдана Хмельницького, на якій жив.

Рильський любив Київський оперний театр, як, зрештою, театр загалом. Певний час поет був завідувачем літературної частини в оперному театрі. Йому ми завдячуємо існуванню перекладів лібрето опер українською мовою. Опера до 70-х років звучала українською! Максим Тадейович дружив з усіма акторами, актрисами, диригентами Києва. Уявляєте, людина встигала жити, дружити, творити.

Тому він любив «Вечірні розмови» у «Вечірньому Києві», він любив Київ і киян. У нього безліч поезій про наше місто. Нам вдалося спільно із онуком поета Максимом Георгійовичем Рильським видати збірку «Співучий Києве, дитя живих століть», куди увійшли і поезії, й листи поета. Тут же і спогади сина Богдана про «Вечірні розмови». Сьогодні життєствердні рядки поета про Київ зігрівають серце :
Прекрасний Києве на предковічних горах!
Многостраждальному хвала тобі, хвала!
Хай на просторищах, де смерть , як ніч пройшла,
Воскресне день життя і весен неозорих! («Києву», 1943)

У які роки виходили «Вечірні розмови» Максима Рильського?

Це були 60-ті.
Першу чергу Київського метрополітену було відкрито в листопаді 1960 року, і він про це пише.
І хто тоді знав, що Максиму Рильському до кінця життя залишалося чотири роки? Це писалося в 60-х роках, а охоплює він великий період, там згадуються люди, з якими він вчився, і вчителів своїх згадує ‒ тобто це такий ліричний щоденник про людей. У 1964 році виходить окремою книгою збірка публіцистики «Вечірні розмови». Сьогодні це перше прижиттєве видання вже раритет..

Повертаючись до його «Вечірніх розмов»: з людьми розмовляє людина, яка стільки всього пережила, з отією своєю аристократичною матрицею в такі не аристократичні часи. І ось він веде оці вечірні розмови після всього пережитого, і йому хочеться, мабуть, поділитися своїми філософськими міркуваннями про життя. Що для нас цінне в оцих його роздумах?

От, знаєте, філософи люблять говорити: якщо східна ‒ то мудрість, якщо філософія ‒ то грецька. У нього була така людська мудрість, яка полягала в тому, з огляду на все його життя, що за будь-яких обставин треба бути людиною.

Жити повним життям, читати багато ‒ і це не так прямо афішується: от я прийшов, я знаю, от мої спогади. Ні, це набагато ширше. Він обов’язково згадає якийсь твір на цю тему, хто що писав з цього приводу, згадає історію яку-небудь. І вони теплі, оці «Вечірні розмови». І вони й зараз нам потрібні, такі розмови. Не повчальні: робіть так і так! А отак от тихо, по-людськи розказати, що відбувається, наприклад, яка у театрі відбулася постанова, як необхідно зберігати дерева в Києві, як із розумінням ставитися до літніх людей, як, зрештою, не забувати, «що ти людина, ти – з людьми». Рильський зі свого життєвого досвіду, спираючись на світову й українську культуру, підводить до думки, що жити треба щодня: все прощати близьким, рідним, друзям. Зрештою, бути добрим – краще.

А ще настанова від Рильського: людину треба любити не тільки в собі, варто встигати робити добро іншій людині. Онуки згадують, що поет вставав дуже рано, о 6-й ранку, і йшов до себе в кабінет працювати. Сьогодні, маючи комп’ютер, важко уявити, скільки встигав Максим Тадейович писати вручну: вірші, переклади, статті й листи. Вражає його листування, якщо люди зверталися з проханням, він усім відповідав, навіть коли був тяжкохворий, диктував листи своєму секретареві.

Рильський заснував товариство охорони природи. Рятував київські каштани та липи. Він усе встигав. Він опікувався музеями, у нас у музеї є така домашня хроніка, такі чорно-білі плівочки, ми їх оцифрували. Сьогодні неймовірно цікаво дивитись чорно-білу хроніку. Воно таке щемливе, іноді навіть більш художнє, ніж кольорове. Так от, можна побачити, як поет опікувався музеєм Тараса Шевченка, Лесі Українки. Усе життя Максим Рильський на день народження Шевченка навідувався до Канева. Це данина і своєму батькові ‒ Тадею Розеславовичу, тому що поховала Шевченка «Стара громада» Києва. Це Лисенко, Антонович, Старицький, Познанський. Зрештою, Максим Рильський ‒ це той місток між елітарною аристократичною культурою українською XIX i століттям XX з його антибуржуазністю.

Рильський був абсолютно байдужий до колекціонування, до якогось вишуканого і дорогого інтер’єру в побуті. Але в ньому був оцей аристократизм бути лаконічним і простим, класичним. От я іноді дивлюся хроніку з Рильським: так просто й елегантно він носить одяг і капелюх, як він одягає пальто, як він іде, зрештою. Письменники молодшого покоління, які зустрічалися з Рильським, захоплювалися ним ‒ і талантом, і зовнішнім образом. Невипадково сучасники називали поета «Максим ‒ Золоте Серце», і це не метафора.

Постать Максима Рильського цікава ще й тим, що вона розвінчує отой стереотип, який нам насаджували, що все українське ‒ це селянське, просте. А тут абсолютно інше: його життя ‒ це українське аристократичне, тобто повністю перекреслюються оці радянські догми.

Рильський, дійсно, походить із давнього шляхетного польського роду Рильських-Сциборів. «Я ‒ син того Тадея», – любив говорити Рильський. Втративши батька в ранньому віці, Рильський через усе життя проніс глибоку синівську шану. Він, як і батько, підтримував вшанування пам’яті Шевченка, адже саме на кошти «Старої громади» здійснили перепоховання Кобзаря, усе життя опікувався кобзарями, розвивав українське книгодрукування, був організатором науки. (Не випадково інститут, який очолював М. Рильський, сьогодні носить ім’я поета ‒ Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України).

Що ще найяскравішого можемо згадати з його «Вечірніх розмов»? Можливо, це розмови з відомими людьми чи подорожні роздуми?

Я б залюбки перечитала всі «Вечірні розмови». Особливо зворушує «Коротка новела», «Про старе й нове», «Останнє полювання», «Бідний малий Андрій», «Подорож до Югославії», «Народ і краса», «Дивлюсь на афішу».
«Вечірні розмови» ‒ про те, щоб щодня робити маленькі добрі кроки для себе і людей. «Твір мистецтва повинен будити високі почуття і світлі думки …повинен напувати людину енергією, любов’ю до життя», ‒ таку настанову давав митцям Рильський і сам втілив це у своїх «Вечірніх розмовах».

***

Ми завершуємо розмову з пані Вікторією під гул чергових сирен. І згадуються слова Максима Рильського про Київ:
Багряний вечір догорів,
І попіл падає на місто,
Переливається намисто
Понаддніпрянських ліхтарів.
По шумі денних голосів
На серці тихо, сумно, чисто.

Цікаво, якими б були сьогоднішні «Вечірні розмови» цього класика української літератури зі своїм читачем? Одне можна спрогнозувати точно – вони були б небанальні.
Над його улюбленим містом гуляє літній переддощовий вітер. І в ньому ніби чується відлуння колишніх розмов, людських доль, мрій і трагедій, та всього того, заради чого наш незламний Київ стоїть.

Розмовляла Тамара Куцай
Фото Романа Ратушного

(Інтерв’ю було опубліковано в друкованій версії газети «Вечірній Київ»)

Людина, яка не зламалась: Іван Кандиба

7 червня минає 95 років з дня народження Івана Олексійовича Кандиби — українського правозахисника, юриста, багаторічного політв’язня та незламного борця за незалежність України.

Все своє життя він залишався вірним ідеалам свободи та гідності — навіть тоді, коли це коштувало йому
понад два десятки років ув’язнення в радянських тюрмах і таборах.

Іван Кандиба народився в селянській родині. Навчався в польській школі, де за українське слово могли поставити на гречку чи дати по потилиці. Читати і писати навчився ще вдома — завдяки батькові. Вже з юнацтва відчув на собі, що означає бути українцем у чужій державі.

Кандиба закінчив юридичний факультет Львівського університету. Там йому не було просто — через незалежне мислення й відмову підлаштовуватись під ідеологічні штампи він потрапив у поле зору органів.

Декан факультету навіть намагався не допустити його до випуску, проваливши на іспиті з марксизму-ленінізму, але Кандиба все ж таки отримав диплом.

Працював юристом у різних містах, зокрема в селищі Глиняни на Львівщині.
Саме там, у 1960 році, познайомився з Левком Лук’яненком і долучився до створення підпільної політичної організації — Української робітничо-селянської спілки (УРСС), яка виступала за вихід України зі складу СРСР.

Він активно поширював заборонені видання, розповідав про програму УРСС і залучав до обговорень однодумців.
Уже в січні 1961 року його заарештували і засудили на 15 років ув’язнення.
Сидів у Володимирській тюрмі, в таборах Мордовії та на Уралі. Умови були дуже тяжкими, але Кандиба не зламався.

У 1969 році разом із Лук’яненком та Горинем він передав за кордон звернення до Комісії з прав людини при ООН — у якому йшлося про фактичний геноцид політичних в’язнів у радянських таборах.

Після звільнення в 1976 році Кандибі відмовили в прописці у Львові, тому він оселився в Пустомитах. Працював скромно — кочегаром, ремонтував електроприлади, жив під постійним наглядом КДБ. Йому було заборонено залишати дім після 21:00, а згодом — і після 20:00. За обіцянку публічного
каяття пропонували повернутися до професії юриста й отримати прописку у Львові, але Кандиба категорично відмовився.

У тому ж році став одним із засновників Української Гельсінської групи — об’єднання, яке відкрито вимагало від СРСР дотримання прав людини, згідно з Гельсінськими угодами.

У 1981 році його заарештували вдруге — за розповсюдження інформації про порушення прав людини та участь у діяльності Гельсінської групи. Його засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Загалом Кандиба провів за ґратами, в таборах і на засланнях понад 22 роки.

У вересні 1988 року його формально «помилували», але звільнили лише після того, як він оголосив голодування, а президент США Рональд Рейган особисто поставив питання про його звільнення.

Після розпаду СРСР Кандиба брав активну участь у відновленні національного політичного життя. Очолював партії, писав статті, редагував журнал «Нескорена нація».

Іван Кандиба відійшов у вічність 8 листопада 2002 року. Похований у Львові, на Личаківському кладовищі — поруч із іншими борцями за Україну.

Авторка Ірина Чух,

студентка факультету журналістики Університету Грінченка

ДВАДЦЯТЬ ВЕРСІЙ МЕЛОДІЇ СКОРИКА + ОДНА

Як музичним ключем можна відкрити душу українця? Чому, коли ми говоримо Скорик, продовжуємо – Мелодія… В чому прихована додаткова емоційна вартість шедевра. В дні пам‘яті геніального українця композитора Мирослава Скорика розмовляємо про секрет уславленого твору з відомим віолончелістом, науковцем та продюсером, багаторічним імпресаріо композитора Олександром Пірієвим.

КОР. Здається, ви сотні разів виконували цей твір. Вам це допомогло розгадати секрет Мелодії?

– Мелодія Мирослава Скорика має декілька офіційних назв, які зафіксовані у автографах композитора, на сайті композитора та можна зустріти у численних наукових працях. Сьогодні нам вже відомо, що Мирослав Михайлович створив понад 20 авторських версій.

Премʼєрною версією Мелодії, яка стала однією з головних тем кінострічки «Високий перевал» став варіант флейти соло у супроводі струнного оркестру. Також у фільмі звучить найвідоміша сьогодні з версій – для скрипки соло зі струнним оркестром. Саме ця версія набула найбільшої популярності, зокрема  з появою в історії цього твору імені Богодара Которовича, нашого видатного українського скрипаля та педагога. Саме в реалізації цього твору відбувся ключовий діалог «митець-композитор і митець-виконавець», утворюючи неймовірну, потужну суміш, яка дала подальше, надпотужне позаекранне життя цьому Твору. Тому що життя Твору, як наголошував сам Мирослав Михайлович, залежить лише від Виконавця. Композитор-Митець народжує, а життя твору залежить від Виконавців-Митців.

КОР. Ви маєте статистику, скільки звучала “Мелодія” Скорика, хоча б приблизно в кількісному виразі?

– Сьогодні статистика має такий вигляд, що “Мелодія” Мирослава Скорика звучить офіційно щонайменше 100 раз на рік. Тобто кожний третій день десь на Планеті звучить цей незабутній трихвилинний твір – і це лише офіційна статистика. Але по факту, звичайно, що набагато більше.

Тож, повертаючись до назви, нині загальноприйнята назва «Мелодія». Але поділюся одним нашим професійний жартом. «Мелодія ля-мінор» – так теж часто називають цей відомий твір, позначаючи її тональність. Але в деяких версіях Мирослава Михайловича для її виконання солістами-вокалістами, з певних причин фізіології голосів, тональність була змінена на один тон нижче. Відповідно – твір почав звучати у соль-мінорі. З цієї причини ми з Мирославом Михайловичем жартували, що “Мелодія ля-мінор” дуже пристойно звучить і в соль-мінорі.

В останні десятиліття сформувався такий вислів – “Мелодія Скорика”. Два слова, які сьогодні об’єднують в Україні розуміння української музики з точки зору нашого музичного коду, геному і самі по собі є об’єднаними: коли ти кажеш прізвище «Скорик», відразу продовжуєш  –  «Мелодія». Коли кажеш «Мелодія», якщо вона «чиясь», то значить «Мелодія Скорика». Оці два слова утворили стале словосполучення. Так само, і канонічне виконання твору, яке стало результатом співпраці Мирослава Скорика, композитора і одного з перших виконавців – Богодара Которовича. Важливим фактом, що у 80-х роках вдалося зробити перший студійний запис, який сьогодні зберігається у Фонді Українського радіо. І це дійсно унікальне відчуття – почути Твір у тому складі тими виконавцями. Можливо тому сьогодні казати: “Мелодія з кінострічки Високий Перевал” – не дуже точно і влучно, бо твір набув іншого змісту та значення не тільки для композитора Мирослава Скорика, а й для всієї Музичної України. Тим самим став просто “Мелодією”.

КОР. Дійсно, в цій метафоричності є відображення української народної традиції. Мелодія стала брендом,  з власної назви вона перетворилася на загальну? Як це трапилося? Секрет – в студію!

Якщо говорити про Мелодію, зразу згадуються слова самого Мирослава Михайловича: “Не питайте, я й сам не знаю, як так склалося”. Тому що це дійсно правда. Твір, який був народжений для кіно, насправді, не мав на меті стати в подальшому окремим. Це сталося шляхом певних доленосних збігів. Поява зв’язки Композитор – Виконавець дозволило зробити неймовірних поштовх для Мелодії абсолютно в інший вимір. Єдина деталь, що, звичайно, цей виконавець мав бути світового рівня, ким і був прославлений скрипаль Богодар Которович.

Цікава деталь: цей твір дуже короткий і триває близько 3 хвилин. Але він увібрав в себе всі основні етапи творчості самого Скорика. А я відзначу, що Мирослав Скорик один з небагатьох митців сучасності, хто створив шедеври практично в кожному з існуючих музичних жанрах – від опери до кіномузики. Ці різноманітні елементи виражені у його власному авторському стилі, а в “Мелодії” всі вони поєднанні з українським мелосом, з ритмічними фігураціями та з класичним письмом Автора… Все це «обʼєднано» в цих трьох хвилинах.

У виконанні музиканта на сцені це поєднання народжує унікальні відчуття всередині самого людського серця, створює особливу індивідуальну емоцію сприйняття. Мирослав Михайлович – геній, адже розгадав секрет цієї Простоти, коли слухацьке серце відкривається миттєво, ніби чарівним ключем. Саме в цей момент у слухача і закладається зерно Твору – своєрідного музичного геному українства.

КОР. Наскільки я розумію, Мелодія стала ключем до всієї величезної творчості спадщини композитора, яку сьогодні, в день його спочинку 1 червня 2020 року ми згадуємо.

-Певна річ, “Мелодія” – одна з… Мирослав Михайлович, як людина величезного таланту створював умови для власного розширення горизонтів в творчості, не обмежучи себе лише в одному напрямі музики. Тому “Мелодія”, для мене особисто, лише один з прикладів цих шедеврів. Серед них три симфонічні стовпи: «Карпатський концерт». «Гуцульський триптих» в основі якого хрестоматійна кінострічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» через і, безумовно, Перший віолончельний концерт за який автор отримав найвищу мистецьку нагороду у 1980-х: Премію імені Тараса Шевченка. З іншої сторони джазові парафрази на твори композиторів Минулого відкривають абсолютно інші грані постаті Скорика. Так само, як і Опера «Мойсей», яка на межі тисячоліть отримала Благословення Папи Римського Іоанна-Павла ІІ, демонструє всю глибину та масштаб творчості Мирослава Скорика. Але, мабуть, саме після прослуховування “Мелодії” в мене складається відчуття, що ця магія музики Мирослава Скорика починає працювати далі у поєднанні з українським геном автоматично. Неначе ключем відкрили серце і там ген Добра, і це відкриття залишається зі слухачем на все життя!

КОР. Дуже цікаво, що це наче просте рішення для складної духовної роботи – сприйняття вже набагато складнішої музики, долучення до музичної мови. Мелодію навіть можна проспівати, адже існують серед іншого і вокальні версії Автор

– Секрет доволі очевидний, адже на поверхні є проста мелодія, що запам’ятовується. Навіть проспівати перші ноти ні в кого не буде складнощів, але лише перші ноти… Твір в оригіналі написаний для соло інструменту. Тому у реалізації авторських варіантів для хору, і вокальних версій загалом, виникали певні складнощі. Звичайно, що професіонал це заспіває. Просто ці складнощі пов’язані зі структурою, яка потребує набагато глибшого осмислення. Але слухачу це здається легким, доступним. Це його залучає до прослуховування. Заспівати  ви можете завжди перші декілька тактів. Крок за кроком далі буде складніше і складніше. Далі є кульмінація, яку заспівати може лише професійний вокаліст.

Але саме ці перші ноти “Мелодії” дають можливість кожному зі слухачів, фактично, наодинці проспівати ці такти, бути залученим до співтворчості. Тому для нас виконавців почути оплески в перші секунди звучання “Мелодії” було і залишається абсолютно нормальним явищем. Глядач відчуває моментально в серці цей фідбек, це відтворення свого «голосу». А далі вже насолоджується глибинами, які закладені в цьому зовні дуже простому, як може здатися на перший погляд, творі. А Мелодія, між тим, має дуже багато композиційних деталей: різні темпи всередині, різноманітні ритмічні фігурації, динаміка… Там багато закладено нюансів, які пов’язані були у композитора самим формуванням цього трихвилинного твору. Мелодія, без сумніву, є ознакою геніальної концептуальності, адже поняття концепція для Мирослава Скорика мала визначне значення, коли він народжував черговий музичний твір.

КОР. Отже, простота і концептуальність = шедевр?

– Сам Автор не міг говорити про свій твір, як шедевр. Це було б дуже дивно. Шедевр з’являється після виконання, і ніхто не може бути гарантом, що Твір стане шедевром.

В посиланні пропонуємо унікальний запис Мелодії у виконанні хору Національного радіо під орудою автора Мирослава Скорика, соло на віолончелі – Олександр Пірієв.

Фото: УНІАН

27 травня 1859 року народився Панас Саксаганський. І з того моменту у світі набагато більше стало таланту.

Панас Саксаганський (справжнє ім’я — Панас Карпович Тобілевич) — видатний український актор, режисер, драматург, театральний діяч, один із корифеїв українського професійного театру. Його ім’я вписане золотими літерами в історію української культури як символ відданості рідному мистецтву, мові та національній ідеї.

Дитинство і юність
Він народився в селі Кам’яне-Костувате на Херсонщині (нині Миколаївська область) у сім’ї дрібного дворянина Карпа Тобілевича. Його родина була відома своєю освіченістю та любов’ю до культури. Батько працював управителем маєтків, а мати виховувала дітей у дусі поваги до праці й знань.

У їхній родині було четверо дітей, і всі вони стали видатними діячами українського театру: Іван Карпенко-Карий — драматург і актор, Микола Садовський — актор і режисер, Марія Садовська-Барілотті — актриса і співачка. Ця унікальна театральна династія відіграла величезну роль у становленні української сцени.
З дитячих років Панас цікавився мистецтвом. Навчався в Єлисаветградському реальному училищі, але через матеріальні труднощі не закінчив його. Він працював у суді, займався бухгалтерією, проте жодна з цих професій не приносила йому справжнього задоволення. Його серце належало театру.

Початок театральної кар’єри
Перші кроки на сцені Панас зробив у аматорських гуртках, де здобував акторський досвід. У 1879 році він приєднався до професійної театральної трупи Марка Кропивницького — засновника українського професійного театру. Саме під керівництвом Кропивницького Панас здобув безцінні знання й навички, що згодом допомогли йому стати провідним актором і режисером.
Псевдонім Саксаганський він узяв на честь річки Саксагань, яка протікала неподалік від його рідного краю. Це ім’я стало символом його сценічної діяльності.

Творчий шлях
Панас Саксаганський швидко завоював популярність серед глядачів завдяки своєму таланту, артистизму та глибині виконання ролей. Він мав великий діапазон амплуа: від комічних і характерних до драматичних і трагічних.
Його найкращі ролі — Гнат Голий («Хазяїн»), Мартин Боруля («Мартин Боруля»), Калитка («Сто тисяч»), Шельменко («Шельменко-денщик»), Чалий («Чалий»). Кожен образ, створений ним, вирізнявся неповторністю, яскравістю, глибоким психологічним змістом.
Окрім акторської діяльності, Панас займався режисурою. Він поставив чимало вистав, що мали величезний успіх. Як режисер, він дбав про цілісність спектаклю, гармонію гри акторів, сценографію та музичне оформлення. Його постановки відзначалися високим художнім рівнем і новаторським підходом.
У 1905 році Саксаганський організував власну театральну трупу, яка гастролювала багатьма містами України, росії та за кордоном. Його театр став осередком української культури, національної драматургії, осередком патріотичного виховання.

Діяльність у радянський період
Після революційних подій 1917 року Панас Саксаганський продовжував працювати на благо українського мистецтва. У 1918 році його призначили директором Державного народного театру України. Попри складні часи, він намагався зберегти український репертуар, виховати нових акторів, піднімати мистецький рівень театру.

Останні роки життя та спадщина
Панас Саксаганський пішов із життя 17 вересня 1940 року в Києві. Його поховали на Байковому кладовищі.
Пам’ять про нього зберігається в назвах театрів, вулиць, установ культури. У Кропивницькому діє музей-квартира Панаса Саксаганського, де зібрано матеріали про його життя та творчість.

Його творчість — це зразок високого мистецтва, відданості ідеї, любові до українського слова й сцени. Він довів, що український театр здатний бути професійним, сучасним і глибоким. Його внесок надихає покоління акторів і режисерів продовжувати традиції української театральної школи.

Автор Дмитро Дем’яненко

Той, хто створював природу: шлях Миколи Кащенка

7 травня 1855 року народився Микола Фефанович Кащенко — український зоолог, ембріолог і ботанік, без перебільшення: людина-сад.

Він – один із перших членів Української академії наук, зарекомендував себе як обдарований дослідник і активний громадський діяч.
Його внесок у розвиток зоології, ембріології та ботаніки в Україні справді безцінний, але ім’я, на жаль, призабуте.
Народився Микола Кащенко в селі Веселе (нині територія Запорізької області) в родині дрібного поміщика, яка мала козацьке коріння. Як восьма дитина в сім’ї, він змалечку допомагав доглядати за молодшим братом
Андріаном, який згодом став видатним українським письменником.

Свою освіту Микола здобував у Катеринославській гімназії, яку закінчив у 1875 році зі срібною медаллю. Спершу він вступив до медичного факультету московського університету, однак через фінансові труднощі змушений був перевестись до Харківського університету. Там здобув фах повітового лікаря і паралельно почав займатись ембріологічними дослідженнями під керівництвом професора Зосима Стрельцова.

Після завершення навчання працював асистентом у лабораторії Стрельцова, а згодом отримав стипендію і розпочав підготовку наукової роботи для здобуття звання професора в галузі ембріології та порівняльної анатомії.
Микола Кащенко був людиною принциповою: коли йому запропонували роботу домашнього лікаря в жіночому пансіоні, він відмовився, оскільки не погоджувався з неетичним ставленням до вихованок з боку власниці закладу.

У 1888 році  одружився з вісімнадцятирічною Ольгою Миколаївною, і того ж року подружжя переїхало до Томська. Саме там Кащенко обіймав посаду ректора Томського університету, займався викладацькою діяльністю та організовував українську громаду. Проте суворий сибірський клімат негативно позначився на його здоров’ї, тож він був змушений переїхати до Києва.

З 1912 року викладав зоологію у Київському політехнічному інституті. Уже в 1913 році Кащенко заклав перший акліматизаційний сад, де розпочав досліди з вирощування південних культур: персика, абрикоса, айви, винограду та інших. У роки Першої світової війни, коли через припинення імпорту з Німеччини бракувало медикаментів, учений переключився на вирощування лікарських рослин. До 1916 року в саду вже зростало понад 150 видів таких рослин. Завдяки його дослідженням з’явилися нові сорти опійного маку,
морозостійкі форми валеріани, женьшеню, шавлії, лаванди та інших культур.

Під час громадянської війни Микола Феофанович надавав безкоштовну допомогу киянам, використовуючи лікарські трави з власного саду. Попри щире бажання допомогти людям, його діяльність викликала підозру — вченого звинуватили в знахарстві. У 1921 році більшовицька влада звільнила його з посади та відібрала сад, заснований при КПІ.

Однак Кащенко не здався. У столичному районі Лук’янівки він знайшов заболочену ділянку землі, осушив її, облаштував ставок, створив тераси — і знову заклав акліматизаційний сад, у якому зібрав понад 500 видів рослин з різних куточків світу.

У 1933 році здоров’я вченого різко погіршилося — в нього стався крововилив у мозок, що призвів до серйозних ускладнень і ураження внутрішніх органів.

Микола Кащенко помер 29 березня 1935 року у Києві у віці 80 років. Як він і заповідав, його поховали на Лук’янівському кладовищі — поруч із його улюбленим дітищем, Акліматизаційним садом, де він працював
до останніх днів свого життя, невпинно збагачуючи українську флору новими видами рослин.

Авторка Ірина Чух,

студентка факультету журналістики Університету Грінченка

Про війну, кохання, втрати і пам’ять

Найменше, мабуть, цю елегантну, спокійну й задумливу дівчину, якою я пам’ятаю Анастасію з її студентських років, можна було б уявити на війні. Але вона з перших днів пішла до війська захищати Україну.
Її фото з гвинтівкою в руках на першій шпальті американського журналу «New York Magazine» облетіло весь світ. Це було на початку повномасштабного вторгнення 17 березня 2022 року.
Не минуло й місяця, як її фото знову облетіли світові медіа, разом із коханим: на Київських горах, в одноденній відпустці, у військовій формі, коли брали шлюб. Торкаючись ніжно свого віночка з білих троянд, щаслива дівчина ділилася мріями з журналістами про весільну подорож, вже після української Перемоги.
Трохи більше ніж за рік – 22 квітня 2023 року – Анастасія напише у фейсбуці: «Оніміла від болю»…
Найжахливіше, що приносить війна, – це втрати. Втрати коханих. Глибокі душевні рани, з якими ти маєш жити й карабкатись далі.
Ми говоримо з Анастасією майже через два роки після цієї трагічної події. Вона розповідає про війну, коханого, надії, жорстоку реальність, боротьбу, розуміння/нерозуміння людей і сили, які шукає в собі, у нашій вечірній розмові.
Її історія – це історія цілого покоління молодих українців до 30-ти, сповнена надскладних випробувань.

Анастасіє, розкажи, будь ласка, про свій шлях на війну.
Я народилася в Маріуполі. На момент 2014 року одна бабуся жила в Маріуполі, інша – в Донецьку. Мій батько в 2014 році почав служити, тренував добровольчі батальйони, і я тоді майже все літо провела з ним на тренувальній базі, бо мені було цікаво. Власне, тоді мене навчили збирати-розбирати автомат, стріляти, і ще якихось базових банальних речей. А далі було спокійне університетське життя. Батько повернувся до мирного життя у 2018 році, сказав: ну все, я навоювався, йду на пенсію.
На другому курсі я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком – Славою. Після закінчення Університету Грінченка пішла працювати контент-менеджером, далі – в маркетинг, згодом – у сферу IT, там платили більше. Слава також був айтішником і багатьом речам мене навчав. Потім теж усе, як у людей: почали жити разом у Києві.
Ми готувалися до війни. Почали збирати рюкзаки ще всередині грудня 2021 року. У нас були родинні зустрічі, де ми обговорювали, хто, що й куди. Але одна справа робити це теоретично, коли ти живеш своє нормальне цивільне життя, і в тебе все круто…
І тут Слава робить мені пропозицію, не дочекавшись 14 лютого, купив обручку і зробив 12-го. Я обираю білу сукню, отримую класну пропозицію по роботі з божевільним кар’єрним ростом, пишу заяву на звільнення, готуюсь переходити на іншу роботу – у сферу мобільних застосунків, де зарплатня злітає в рази. Я хочу все змінити і 1 березня мала вийти на нову роботу.
А 24 лютого 2022 року ми прокидаємось о 5-й ранку, телефонує брат, війна.
Ми встали й думали: що робити? Таке нерозуміння, ніби й готувалися, але все одно до такого підготуватися неможливо, правда.
Я пам’ятаю, перше, що ми зробили, ми чогось обрізали нігті. Я сиділа й обрізала собі нігті під корінь, бо в цей момент розуміла, що вони мені вже не знадобляться. Далі ми засунули свою єдину домашню тваринку – равлика – в судочок і повезли його до моїх рідних.
Мій батько був уже у військоматі. Ми вирішили разом із коханим теж іти у військомат, і вже о 10-й ранку були там. Я побачила величезну чергу людей, купу своїх сусідів, які пам’ятали мене ще малою. Усіх жінок відправляли додому: мовляв, ви ще тут не потрібні, дофігіще чоловіків, ідіть варіть борщі. Але мене взяли, їх умовив батько, бо розумів, що я все одно піду.
Ми пішли в територіальну оборону, бо мене взагалі на військовому обліку ніколи не було. Вдень прибули на перше місце дислокації батальйону, на мене подивився начальник штабу, каже: ти автомат розібрати можеш? Я кажу: так, а він – «ну, принаймні, ти можеш більше, ніж дехто з тих, хто тут зібрався».
Я віддала свої штани якійсь дівчині, а якомусь хлопцю – свій камуфляж (його ще в 2014 році купив батько). Дякуючи комбату, я мала бушлат, який одягала поверх куртки, бо перші дні було дуже холодно, важко, незвично, плюс до того ж не було де спати.
Шкіра на руках розлізлася до ран, бо я ж до того працювала в офісі дистанційно, а тут холод, робота руками. Коли медики потім їх побачили, сказали все, що про це думають. Але в мене не було ні сил, ні часу на те, щоб просто сходити забинтувати руки, аби туди нічого не потрапило.
Проте насправді це був найкращий час за всю війну! Тоді всі були заряджені, мотивовані, об’єднані.

Було піднесення?
Так, було величезне піднесення. Дуже дивно, ми щодня готувалися померти, не знаю, чому, ми ж не суїцидального нахилу. Ніхто не розумів, що відбувається, інформації було дуже мало, ми знали тільки про те, що десь є прильоти тощо.
Згодом перевелися в інший батальйон тероборони, там було, до речі, теж класно, люди були сповнені ентузіазму, дуже виручала допомога саме цивільних, бо в перші тижні і Слава, і хлопці спали в під’їзді на трубах, ти ж не можеш спати в снігу, і тоді люди приносили їм чайники, подовжувачі, їжу, шкарпетки, підтримували.
Наші тоді були на Столичному шосе, що в бік гостомильської траси. Але ці загрози інакше сприймалися, ти не думав про багато речей, у тебе немає на це часу, у тебе немає на це сил, ти мотивований, тобі кажуть: туди, значить, туди, так треба, бо війна.
Пам’ятаю таку історію: ми якось зупинили мопед, хлопець дивиться на мене й каже: «А ви ж дівчина!». Це було 8 березня, він далі поїхав і привозить нам із хлопцями здоровезний сет суші з місцевої кафешки, де працював…
У той період ми з коханим вирішили, що, якщо вже війна зламала нам цивільне життя, ми все одно одружимося. Було дуже важко знайти обручки, бо не працювала жодна ювелірна крамниця, тоді взагалі нічого не працювало.
Зрештою ми знайшли навіть на золоті, а срібні обручки, нам пообіцяли зробити гравіювання. Тоді комбати мали можливість розписувати. Усі наші поїхали в Київську область, ми лишилися охороняти донорську кров. Було дуже образливо, я вперше розплакалася в армії, коли в тебе одну тицяють пальцями і кажуть: ти не їдеш. Потім так вийшло, що Славу теж лишили, і в нас буквально був один вільний день на планування весілля. У цей момент включилося побратимство: наш друг, капелан (який потім загинув, на жаль), знайшов і домовився про кафе, торт, мама з братом передали весільний букет і віночок. Ми десь добули навіть пляшку ігристого вина. От, власне, і все. Ще був момент, у військовій частині нас спитали, чи ми не проти, якщо будуть присутні журналісти.
У день весілля була біла машина, білий пікап, це єдиний, мабуть, такий весільний атрибут. Ще в мене був бальзам для губ трошки з фарбуючим ефектом і праска для волосся, якою я трохи випрямила волосся.
Ми йдемо з побратимами, сміємося, і бачимо попереду натовп журналістів, і нам так ніяково стало, були неготові до такої публічності, навіть хотіли втекти…
Деякі питання журналістів були відверто дивні. Ми багато думали про події в Бучі, Ірпені, зранку перед весіллям навіть встигли поплакати. Також обговорювали, що будемо робити у випадку загрози полону. А нас запитують: як ви проведете першу шлюбну ніч? Ми ж відпросилися лише на весілля, і ці запитання були далекі від реальності. Слава тоді запитав: а ви не хочете поговорити про Бучу, Ірпінь, про те, що відбувається, серйозно, вас цікавить лише наша перша шлюбна ніч?
Ну і, власне, 7 квітня ми одружилися, а 21 квітня отримали свідоцтво про шлюб, реєстраторка пожартувала, каже, тепер ви двічі святкуватимете…

Що було далі?
Потім ми їздили, були у спецпризначенні в сухопутці, на Харківщині. Там просто неймовірні люди, запам’ятались своїм дуже приязним ставленням. Коли перевелися в штурмову бригаду, ми з батьком пішли різними шляхами.
Згодом я потрапила у зв’язок, і зрозуміла, що нарешті на своєму місці.
Далі був штурмовий батальйон, Торецьк, але буквально кілька діб, бо це вже був час Бахмута, нас відправили на Бахмутський напрямок.
Там було важко, пам’ятаю випадок: нам сказали, що наш друг «200-й», а нам нема коли й погорювати, зараз не можна, а дуже хочеться. І через 5 годин він вийшов з позиції контужений, але живий. Я йому кажу: «Ми тебе поховали, але ти воскрес, будеш довго жити».
Потім я перевелася в інший підрозділ, де в нас була класна команда.
У першу річницю весілля я прокинулася зранку з кон’юктивітом, було сумно й смішно. Взагалі там, якщо ти помився, вже чудово. Коли я приїхала в Краматорськ у батальйон зв’язку, у кімнаті побачила умивальничок, відкрила кран, тече вода гаряча, я в шоці. Мені кажуть, тут ще й душ є… Там планка настільки занижена до умов, у яких ти живеш, що речі комфорту здаються неймовірними.
Тож на річницю весілля, було своєрідне святкування, ми поїхали їсти бургери…
Ну і, власне, все з того, що я можу розповісти. 21 квітня Слава загинув. І все…

Анастасіє, на початку розмови ти казала про побратимство. Це дуже підтримує на фронті?
Мабуть, це тому, що ці люди проходять жахіття разом із тобою, ти розумієш, що немає смислу усміхатися людям, які не подобаються. Ти їх відразу відсіюєш. З тобою завжди лишаються твої люди. Це все переростає в дружбу, десь ти допомагаєш, десь тебе підтримують.
Наш друг, який вижив тоді, в лютому, пройшов зі мною день поховання, починаючи від моргу, закінчуючи сидінням вночі на кухні, бо ніхто не спав…
Слава загинув у той день, коли ми отримали свідоцтво про шлюб. Якби не перевелася, там могла б бути і я. Це додатково тригерить.
Далі я повернулася в Київ.

Розкажи про це.
Київ – жахливе місто для повернення з війни. Це місто, яке ніби забуло про війну взагалі…
Люди переважно відірвані від реальності, більшість не розуміє, що відбувається на фронті, і навіть не цікавиться цим. Це нагадує часи АТО, коли війна була в окремих родинах, у окремих людей, а для інших її не існувало.
Чуючи розмови людей, відчуваєш дискомфорт, ніби не вписуєшся в цей формат, у тебе інші проблеми. Ти думаєш про інше взагалі, не про те, що думають люди навколо.
Київ – місто, яке живе своїм життям, ти їдеш увечері, дивишся на ресторани, кафе, натовпи людей, у яких все чудово. Я б залюбки переїхала кудись за місто, і жила б подалі, в тиші і спокої.
Тому я люблю самотність, і в мене є кіт.

Твої рідні зараз теж у Києві?
Так, вони повернулися ще наприкінці весни 2022-го.
Мій брат із дівчиною, мама, друзі запустили проєкт «Землячки».
Усе почалось із того, що в мене на фронті була велика проблема з формою, одягом, берцями. Я ходила в кросівках, мерзла, допоки мені якимись складними шляхами не дістали потрібне взуття.
Тоді з’явився проєкт «Землячки», я ним безмежно пишаюся насправді, бо в ньому всі задіяні. «Землячки» одягнули тисячі жінок військових, орієнтовані саме на жінок, і я була, мабуть, першою. Потім вони це розвивали, масштабували, з’явилася громадська організація, продовжують успішно працювати.

Це надважливо, адже, згідно зі статистикою, у нас наразі 67 000 жінок-війсковослужбовиць…
Потрібні і берці, і бронежилети з полегшеними плитами, бо хребет не залізний, і білизна, і каски, і рукавички, і багато чого.
І оці стандартні штуки: сухі шампуні, бальзами для губ, засоби для душу і тому подібне.
Коли я скаржилася, стало зрозуміло, що це не лише моя поодинока, а насправді більш глобальна проблема. Жінки до армії доєднуються дуже активно, і зараз продовжують, і готуються, і обирають спеціальності, йдуть через рекрутинг.
От тому це дуже корисні речі.

Дехто каже, що у війни не жіноче обличчя…
Це неправильне твердження. Бо в неї і не чоловіче обличчя. Точно можу сказати одне, війна неприємно пахне…

Після того, як ти була на обкладинці журналу «New York Magazine», тебе впізнають на вулиці?
Зараз мене ніхто не впізнає, відношу це скоріше до плюсів.
Класно те, що «Землячки» організовують поїздки в Карпати, збирають дівчат військових, здебільшого всі бойові, це сестринство. Я знайшла там хороших подруг, яким не треба нічого пояснювати. Тільки та людина, яка пережила те саме, може тебе зрозуміти насправді.
Я здружилась останнім часом з дружиною свого побратима, якого було поранено наприкінці 2023 року, йому вберегли ногу, але він досі лежить у госпіталі.
Також я інколи їжджу до своїх на фронт. Мені там стає спокійніше, там я серед своїх.

Мабуть, розмірковуєш зараз, що робити далі?
Перший час я взагалі не вивозила. Потім я перестала спати. А коли ти не спиш, а були жахливі часи, коли не спиш по чотири доби, у тебе вже трапляються істерики від цього. Зараз усе більш-менш нормалізувалося.
Можливо, піду інструкторкою на полігон, туди, де тренують молоде покоління зв’язківців, бо всі, і я в тому числі, проходили через навчальний полігон, це класні навички, які відпрацьовуєш у схожих умовах.
Я можу повернутися й на фронт, але розумію, що зв’язок – це та штука, де потрібна максимальна концентрація, ти взагалі відключаєшся від усього світу, тому що має бути циферка до циферки. Наразі такої концентрації не маю, боюсь через це підставити людей.
Потрібен час, адже це може зіграти злий жарт у тому плані, що, прийшовши на заряді бадьорості й енергії, через місяць знову втратиш сили вставати з ліжка й все.
Я не читаю зараз новини. У якийсь момент я майже перестала читати соцмережі, залишила Netflix, щоб хоч щось дивитися. Маю побратимів на різних ділянках фронту, плюс є ресурси Deep State – чудова річ замість новин.

Твоя думка про подальшу долю українських жінок, до чого їм готуватися?
Щоб відповісти на це запитання, треба поставити насамперед запитання про долю нашої країни, бо все залежить від цього.
Люди часто не розуміють. Люди, які не були в окупації, не розуміють.
В інтернеті поширені думки на зразок: буде окупація, я через рф зможу виїхати за кордон; у мене є родичі в окупації, і ніхто їх не вбив.
І ти розповідаєш деталі й нюанси про людей, які зникли, про те, що у тих, хто виїхав, можуть відібрати житло. Ти виїхав, і тобі заборонений в’їзд. Багато людей з Маріуполя не можуть повернутися в рідне місто, бо в шереметьєво стоїть пункт фільтрації, байдуже, що в тебе квартира, бізнес, у тебе заборона на в’їзд. Щоб виїхати за кордон, потрібно пройти фільтрацію, і невідомо пройдеш ти її чи ні, там стільки нюансів, а скільки цивільних сидить в полоні, звичайних цивільних.
Люди не розуміють реалій війни і що відбувається на фронті. Вони не розуміють банальних речей: що таке окупація, що таке полон, що таке фільтрація, і тому подібне. Вони думають, що гірше не буде. Проте ще скільки нового може чекати нас попереду.

Як цивільним правильно спілкуватися з тими, хто повернувся з війни?
Вони повинні просто інколи промовчати. От просто промовчати.
Людям треба розуміти, про що краще не говорити.
Це нас у будь-якому випадку чекатиме, і нікуди від цього не подінемося, будуть хлопці, які будуть пити, глушити всіма можливими способами те, що є всередині, і це факт, і не підуть вони до психотерапевта. Бо їх не розумітимуть. Я теж спілкувалася з однією фахівчинею, онлайн, вона дивилася на мене годину з очима, повними жалю. Я тоді подумала, у мене для цього є мама, навіщо мені її жалість? Жалість – це паршива штука, яка нічим не допомагає. Це була наше перша й остання розмова. Хтось знаходить вихід від пережитих травм в екстремальних видах спорту, хтось поринає з головою в спорт, творчість.

Я от розмовляю з тобою, Анастасіє, й побачила десь в уяві твою майбутню книжку, з твоєю історією…
Я любила писати, для себе, але коли ти пишеш, ти маєш колупатись, згадувати, проживати. Зараз я до цього не готова, можливо, пізніше.
Як вихід, певним чином, творчість може бути. Життя якось підказуватиме.
О, ще згадала, дуже важливе.
Щодо наших журналістів… Ти кажеш ні, а вони: ми вас завтра ще наберемо, спитаємо, через тиждень ще спитаємо. А потім, вже не пам’ятаю, у яких медіа, повиходили «класні» оці статті із заголовками типу «Вчора молода дружина, сьогодні вдова», і моє найулюбленіше – «Счастьє било нєдолгим».
Я це читаю і в шоці. Просили змінити заголовки, – вони навіть не відповідають. Тож наразі я майже взагалі не спілкуюся з журналістами.

Які поради можеш дати журналістам? Як правильно себе поводити?
Вони повинні себе поводити не як паскуди.
Я дивилася на ті заголовки й думала: є ж зрозумілі загальнолюдські речі. Якщо ви хочете зробити танці на кістках, то це паршива ідея, бо ви ніколи не знаєте, як на це зреагують. Наприклад, ті ж побратими.
Тут немає якихось порад, просто треба бути людьми, враховувати, можливо, поставити себе на місце, уявити, як це.
Під час навчання нам роз’яснювали, що не треба запитувати жертву зґвалтування: що ви відчували в той момент? І я це добре пам’ятаю.
Не робити на цьому контент і не заробляти на цьому додаткових підписників, але, на жаль, є таке.

Інтерв’ю записала Тамара Куцай

Фото Михайла Палінчака та з особистого архіву Анастасії Мохіної

(Матеріал було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)