Алла Лазарєва: «Україна легковажно мало уваги приділяє іномовленню»

Алла Лазарєва – відома українська журналістка, яка тривалий час працює на Україну з-за кордону. Живе у Франції, Парижі. Вона – оглядач видання Український Тиждень та частий гість відомих французьких телеканалів у прайм-тайм, де розповідає про Україну та війну в Україні. Західний глядач часто від неї дізнається, що ж насправді відбувається в Україні. російська пропаганда не дрімає і вбила в голови західних споживачів інформації заскорузлі й вигідні для себе штампи. Тож достукатись до західного суспільства, від думки якого залежить допомога й підтримка України – місія, яку реалізує Алла максимальними зусиллями у свій власний час, не шкодуючи сил і наснаги. Друзі жартують, що вона одна виконує роботу десяти дипломатичних українських місій.
Серед її недавніх успішних проєктів – просування українського медіа Український Тиждень на франкомовний та англомовний ринок. Це абсолютно новий напрям для українських медіа, і Алла знову ж тут виступає першопрохідцем.
Також вона знаний волонтер у Франції: з 2014 року активно допомагає родинам загиблих воїнів в російсько-українській війні. Часто бере участь в акціях підтримки та протесту, які організовує українська спільнота у Франції.
В її кар’єрному портфоліо – робота колись на старті в популярній газеті «Молодь України», керівництво міжнародною редакцією УНІАН, представництво інтересів України в Міжнародній організації «Репортери без кордонів» та створення й просування впливової медійної структури Інститут масової інформації. Також у її доробку – робота на українську службу ВВС.
Впливова, знана, талановита, патріотична.

Війна стала величезним викликом для українських медіа, які змушені освоювати в тому числі й іноземні інформаційні ринки, щоб донести інформацію про Україну безпосередньо з перших вуст та протидіяти російській пропаганді, яка, ніби спрут, пустила скрізь свої пазурі. Яскравою й поки що унікальною подією для вітчизняних медіа став твій проєкт – Український тиждень французькою, який віднедавна почав виходити ще й англійською.
Розкажи, будь ласка, як народилася і як втілювалась ця ідея.

Ця ідея визрівала довго: весь цей час, що я працюю в Тижні. Загалом, Україна легковажно мало уваги приділяє іномовленню. Є іншомовні сторінки в Укрінформу, у проєкту “Могилянки” Стопфейк, в Українського медіа-центру… Але цього незрівнянно мало, якщо порівнювати з кількістю сторінок англійською, французькою, іспанською, німецькою та іншими мовами, що їх продукує ворог. Тільки французькою можна нарахувати з десяток прокси-сайтів, що “вийшли з шинелі” забороненої RT. Україна ж мовить переважно в бік окупованих територій російською, сподіваючись у такий спосіб не втратити там своїх людей. Проте цього не достатньо. Щойно розпочався повномасштабний наступ, ми зрозуміли, що час діяти негайно. Французи продемонстрували велику спонтанну підтримку Україні, з”явився попит на те, щоб зрозуміти, чому українці так відчайдушно борються за себе, за свою мову, культуру, ідентичність. Щоб допомогти їм знайти відповіді, найкраще пропонувати пояснення французькою.

На Заході десятиліттями активно працюють російські пропагандисти, навіть пропагандистські ботоферми, і це не секрет. Працюють «воінтсвєнно» і, так би мовити, «лагідно». Що найбільше продукують в оцих свої двох головних напрямках?

Я б розрізнила кілька напрямків. Перший – це виробництво відвертних фейків, скажімо, про Бучу або інші масові вбивства цивільних на окупованих територіях. Підробні фото, “свідчення” тих, хто насправді нічого не бачив, відео-контент від анонімних телеграм-каналів, що пропонує спотворену або вигадану дійсність. Другий напрямок — таке собі підштовхування до “миру” на умовах кремля. Це значно тонкіша робота, її просувають з телеекранів впізнавані політики, такі, як колишній міністр транспорту Тьєррі Маріані, лідерка крайніх правих Марін Ле Пен, колишній президент Ніколя Саркозі. Вони ніби й співчувають “героїчному українському народові”, наче й засудили російський повномасштабний наступ, але висловлюються проти надання Україні летальної зброї, не підтримують санкції проти російського енергетичного сектору, готові визнати Крим російським…Третій напрямок — залякування пересічного француза “неминучою” ядерною загрозою, перекладання відповідальності за війну з агресора на жертву, яка “навіщось” чинить опір, замість підкоритися нападнику. Речник цього меседжу — лідер крайніх лівих Жан-Люк Меланшон, але не він один. Подібного контенту, якісною французькою, на жаль, не бракує.

росія загарбує не лише чужі території, але й атакує в тому числі й свідомість західної людини. Наскільки західне суспільство готове цьому протистояти?

Частково готове, частково — ні. Медіаграмотність ще не стала автоматизмом, що мусив би захищати свідомість від маніпулятивних впливів. Мені часто знайомі надсилають якісь публікації чи відео з отих російських пропагандистських сайтів, перепитуючи: “А це правда?” Завжди раджу спочатку подивитися джерело інформації, і лише потім робити висновки. Але не всі це чують, на жаль.

Як змінюється і чи загалом змінюється ставлення до України на Заході?

Ставлення радикально змінилось від лютого 2022 року, принаймні у Франції. Якщо до повномасштабного нападу Україну погано знали й мало розуміли, чим вона відрізняється від росії, то сьогодні українські прапори майорять над більшістю французьких мерій. Багато хто допомагає українцям в той чи інший спосіб, згідно з соціологічними даними підтримка України тримається десь на рівні 60 відсотків. Проте французи почали звикати до чужої війни, цікавість до подій на українсько-російському фронті падає… З політичним класом — інша історія. Крайні праві та крайні ліві Франції традиційно мають промосковську орієнтацію, за невеликими винятками. Натомість центристські та помірковані сили, принаймні останні два роки, підтримують Київ.

Які соцмережеві майданчики найефективніші для донесення інформації з України, наприклад, серед французів?

До недавнього часу це був Твітер, допоки його не купив Ілон Маск. Проте і сьогодні присутність представників експертних кіл у цій мережі залишається високою. Багато хто спробував створити сторінки на Блускай, але поки що справжньої альтернативи Х (колишній Твітер) ця нова мережа не створила. Другим впливовим майданчиком є Інстаграм. Французи не надто полюбляють ФБ та майже не використовують Телеграм інакше як для спілкування.

Ти частий гість на провідних французьких каналах і робиш роботу, ніби чисельний дипломатичний корпус. Які стереотипи присутні в західних медіа, коли вони говорять про Україну?

Найбільш прикро, це коли тебе запросять як експерта з української тематики, але натомість розпитують : “На Вашу думку, що хотів сказати путін? Що він зробить? Які його плани?” Так, ніби я — якийсь екстрасенс або психоаналітик цього прикрого створіння. Брак знань про Україну створює цей вакуум, який заповнюється в ТБ ефірах отаким “ворожінням на кавовій гущі” на путніські теми.

Які нові напрямки шукає й освоює зараз російська пропаганда на західних ринках і що потрібно, аби цьому протистояти?

Потрібно створювати франкомовні майданчики від якісних українських медіа. Це — насамперед. Важливо також організовувати наукові конференції та мистецькі імпрези, покази українських фільмів, спектаклів… Російська пропаганда заповнює собою всі ті порожнечі, які лише знаходить. Ця їхня політика з”явилась не вчора, їй не менше ста років, якщо судити за результатами Паризької мирної конференції 1919 року. Ота “м”яка сила” культурної дипломатії, що найбільше впливає на опінію — вона гостро стоїть на українському порядку денному.

Що конче потрібно зараз робити Україні, аби не програти на зовнішньому інформаційному фронті, адже для України дуже важлива допомога Заходу.

Активізувати комунікацію. Виготовляти якісний інформаційний продукт англійською, французькою, німецькою, італійською, іспанською, та ефективно його просувати.

Наскільки важливо зараз українським медіа відкривати такі проєкти, які б розповідали про Україну, і стосувалися б іншомовного сегменту? Що для цього потрібно?

Важливо, і насамперед для цього потрібна воля. Бажання пояснити себе світові. А де є воля, буде шлях.

Багато українців живуть зараз на Заході й чекають на перемогу України. Вони навчаються, працюють, отримують нові досвід та знання. Багато хто з експертів позитивно оцінює цей факт, який дасть в майбутньому можливість Україні модернізуватись та зробити стрімкий поштовх вперед. Що ти думаєш із цього приводу?

Думаю, що частина українців повернеться з новими знаннями, а частина — залишиться жити за кордоном. Це життя. Проте українці історично є нацією з численною діаспорою. Тому за кордоном також є багато української роботи, яку хтось має професійно здійснювати. У перші дні повномасштабного наступу багато говорилося про те, що українці не мусять втрачати зв”язок із батьківщиною. За моїми спостереженнями, якась частина людей зв”язок той не втрачає і без офіційних заохочень, а хтось — відразу ж проводить риску над минулим й поринає у нове життя. Дуже багато залежить від індивідуального вибору.

Скажи, тільки відверто – як ти все встигаєш? Волонтерство, робота, представлення позиції України, безліч всього іншого… Де ти береш натхнення?

Дуже відверто — не встигаю й половини з запланованого. Тішу себе ілюзією, що не я одна така: всі ми робимо водночас забагато і недостатньо…

Київ – твоє рідне місто. Як би ти його охарактеризувала, яким він є для тебе, де саме тут ти черпаєш наснагу?

Це моє місце сили та точка відліку. Місто потужної енергетики та неймовірних людей, символ гідності та спротиву. Тут — рідні могили та рідні душі, живі та безсмертні. Київ — це там, де почуваєшся вдома. Це — той дім, який ніколи і нікому не віддамо.

Розмовляла Тамара Куцай

(Уривок з інтерв’ю, опублікованого в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)