Іван Антипенко: Добродій Оса

Анатоль Гак, Антоша Ко, Мартин Задека, Оса – це все один і той самий талановитий чоловік – Іван Якович Антипенко. Український драматург, прозаїк, , журналіст, член літературної організації «Плуг» та (ОУП «Слово») мав цікаве довге життя.

Народився 20 червня 1893 року у селянській сім’ї на хуторі Запарчів поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. Його дитинство промайнуло в історичному місці, сповненому пригод та сільських розваг. Коли досягнув шкільного віку – навчався у 1-ій гуляйпільскій міністерській народній школі. Звідти у нього з’явилася невимовна любов до літератури. Всілякими способами він оточував себе людьми, які люблять і живуть українською літературою та культурою. Приміром, українські книжки брав у поета Грицька Кернеренка , пізніше дістав адресу книгарні «Украинская старина», звідки потім виписував собі нову українську літературу.
У той час і народився перший вірш Івана Яковича «Про правду і кривду», який був надрукований у 1909 р. в газеті «Рада». Його юне серце бажало говорити правду через слово… Продовжив освіту у Кам’янській середній хліборобській школі на Дону, яку закінчив у 1913 році.

У юності почав контактувати із революційним підпіллям. У 1913 році в його будинку на рідному хуторі відбувся обшук, в результаті якого він був заарештований. Покарання відбував у в’язниці в Катеринославі (тепер — Дніпро). Був звільнений через 10 місяців. Але зовсім скоро прийшла інша біда – Перша світова війна, він був мобілізований, приписаний до школи офіцерів воєного часу (прапорщиків). А потім Лютнева революція і його невтомний ентузіазм нагадує про себе. Влітку 1917 року бере участь на фронтовому з’їзді українців в Яссах. В Болграді знайомиться з Миколою Міхновським, який там читав лекції з українознавства та організував український ярмарок. В Болграді Антипенко виступає з промовами на численних мітингах. Разом із Дмитром Івашиною працював у газеті «Воин-гражданин».

У квітні 1918 року виїхав з Болграду. Разом із Дмитром Івашиною прибув до Одеси, де дізнався, що в Києві обрали Павла Скоропадського гетьманом. В Одесі вони видали кілька номерів гумористичної «Газети-ракети», в якій Антипенко публікував свої фейлетони під псевдонімам Добродій Оса. Писав також фейлетони до журналу «Наше село», що видавалось Одеським відділом Селянської Спілки. В одеський період життя знайомиться із письменником і поетом Дмитром Бузьком, якого було розстріляно в 1937 році. Також, на літературній вечірці знайомиться із українським письменником та громадським діячем Юрієм Липою. Його життя почало бурлити новими українськими барвами, він був потрібний Україні з новими ідеями. До Києва потрапив під час повстання проти гетьмана Скоропадського. В Києві писав фейлетони до газети «Трибуна», літературним відділом якої завідував Олександр Олесь, а театральним — Микола Вороний. Пропрацював у «Трибуні» до лютого 1919 року, а потім працював та проживав у Харкові, Полтаві, емігрував до Німеччини. У повоєнний час емігрував до США (1949), працював робітником у Філадельфії. Помер 4 грудня 1980 р. у Філадельфії (штат Пенсільванія, США).

Якщо ви ще малознайомі з творчістю Івана Антипенка, @СловОпис ділиться переліком прекрасних творів цього автора: гумористичні оповідки «Лопанські раки» (1926), «Радіоінваліди» (1927), «Свиняче сальдо» (1927), «Головбухова борода» (1927), «Роман з партійкою» (1928), «Полотняні дзвони» (1929), «Тридцять гуморесок» (1930); оповідання і фейлетони «На двох трибунах» (1966); романи «Молода напруга» та «Золоті Ворота» (1941); п’єси «Студенти» (1924), «Родина Пацюків» (1927), «Людина в окулярах» (1922); спогади «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку» (1973); драми «Тіль Уленшпіґель» (1925) та інших творів.

Ця творча спадщина цікава передовсім тим, що поповнила гумористичний пласт української культури, але про це, на жаль, мало хто знає.

Авторка Оксана Несененко