Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

ВАПЛІТЕ: як усе починалось і як завершилось

Література сьогодні: свобода думок, відкритість українського суспільства,  використання нових стилістичних прийомів, своєрідна епатажність, а також безперешкодне осмислення соціальних проблем та історичної пам’яті.

Виникає питання: чи завжди було вільним авторське перо?

Та через що довелося пройти на шляху до волі?

Історія нашої літератури надзвичайно багата. Є безліч організацій та людей, які її творили. Особливе місце в цій історії належить літературному об’єднанню ВАПЛІТЕ.

У січні 1921 року Вільна академія пролетарської літератури увірвалася в життя української культури. Лідером організації виступив один із основоположників постреволюційної української прози Микола Хвильовий. А гасло «Геть від Москви!», висунуте публіцистом гучно, визначило напрямок їх діяльності.

Ряди об’єднання одразу поповнили культурні діячі Михайло Яловий, Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій Яновський, Володимир Сосюра та інші.

У цьому ж році виходять друком два збірники. «ВАПЛІТЕ, зошит перший» зі статтями та заявами і «ВАПЛІТЕ, альманах перший» із художніми творами. Вдалий старт стає рушієм працювати далі. Саме так у 1927 виходить шість номерів двомісячного журналу «ВАПЛІТЕ». Цього разу історія менш приємна. Журнал опиняється під пильним наглядом правлячих кіл.

Тим часом Хвильовий продовжує впевнено крокувати. Він утворює об’єднання «Молодняк», що оголошує себе «бойовим загоном пролетарського фронту». А згодом береться за створення Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

Та це лише погіршує становище як ВАПЛІТЕ, так і самого Миколи Хвильового. На сторінках журналу організації продовжує точитися літературна дискусія. Зрештою, Хвильовий робить фінальний постріл – публікує роман «Вальдшнепи», де сміливо осмислює наслідки революційних перетворень в Україні. І якщо перша його частина залишається майже непоміченою, то другу негайно конфіскують та знищують. І для ВАПЛІТЕ не залишається більше нічого, як самоліквідуватися.

Не виключено, що фінал міг би бути зовсім іншим, якби не занадто різкі дії учасників організації.

Але, напевно, такий розвиток подій теж був би приречений на невдачу.

Зрештою, важливим є те, що ВАПЛІТЕ стала тією організацією, яка лишила непроминущий слід в історії української літератури.

І, за іронією долі, частина текстів журналу залишаються актуальними й донині.

Валерія Цуба,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка