Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Розстіляне відродження: Олекса Влизько. Легенда з легенд

Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження Олекси Влизька. Легенди з легенд. Одного з наймолодших поетів українського розстріляного відродження.

Глухонімий юнак, що прожив усього 26 років, встиг стати надзвичайно відомим поетом. Тож, відзначаючи сьогодні 110 річницю від його народження, треба розуміти, який величезний проміжок часу на його життєвому шляху було втрачено. І можна лише уявити, якими чудовими творами він міг наповнити українську літературу, якби його не змолола безжальна імперська енкаведистська машина.

Коли в грудні 1934-го Влизька розстріляли, всі його книжки, всі журнальні публікації були вилучені. Отже, деякі подробиці біографії поета ще й зараз залишаються невідомими та досліджуються його шанувальниками.

Олекса Влизько народився 4 лютого (ст. ст.) 1908 року на станції Боровьонка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломником. 1917 року родина переїхала на батьківщину діда — в село Сигнаївка Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Шполянський район Черкаської області).

Приблизно до 14 років Олекса був здоровим хлопчиком, навіть писав вірші. Відомо також, що після захворювання на скарлатину підліток втратив слух, а потім і мову. Але втрата одного не заважала знайти інше. Величезний талант і безсмертя.

Опинившись у безодні глухонімоти, Влизько став писати вірші тільки українською мовою, яку пам’ятав з раннього дитинства.

Приблизно в той же період Олекса переїхав до Києва і почав співробітничати з не дуже відомим профспілковим журналом.Результат пошуку зображень за запитом "олекса влизько"

Може, так би і залишився Влизько на все життя «співцем профспілок», якби не помітив талановитого юнака Борис Антоненко-Давидович, який надрукував у популярному журналі «Глобус» вірш глухонімого поета з романтичною назвою «Серце на норд». Це був справжній поетичний дебют Влизька, причому дебют блискучий, бо після цієї публікації його стали щедро друкувати майже всі журнали та ще й газети Радянської України. Хто б міг подумати, що цьому 17-річному хлопцеві відпущено всього дев’ять років літературного життя.

Дуже швидко Влизько стає справжнім улюбленцем тогочасної критики. Його талант отримує належне визнання. Ось, наприклад, як характеризували його творчість: «Цілковито сучасний поет», «Новий поет», «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття…» Один із критиків навіть ризикнув використати біблійний образ, порівнявши Влизька з Веніаміном, наймолодшим і найбільш коханим сином Іакова і Рахілі.

В 1927 році поширилися чутки, нібито Олекса потонув у Дніпрі. На щастя, це були лише чутки, але багато видань встигли надрукувати некрологи, і всі були вражені цими повідомленнями. Журнал «Комуніст», наприклад, оплакував загибель «українського Пушкіна». Хоча за своїм стилем поезія Влизька була переважно футуристичною, та й найбільше ним опікувався вождь українських футуристів Михайль Семенко, і найбільше публікацій у Влизька було саме у футуристичній «Новій генерації».

Того ж 1927 року виходить у світ перша збірка Олекси Влизька із досить символічною для глухонімого автора назвою «За всіх скажу». І знову сталося диво: за три роки книжка була перевидана тричі, а її загальний наклад досяг фантастичної як для поетичних творів у той час цифри — 33 тисячі примірники. Його творча енергія та прониклива лірика були приголомшливими.

Одлетіла
конвалійна  Леда
на  далекі  сніжні  гаї,
і  не  пахнуть  вже
липовим  медом
поцілунки  холодні
твої.
Це  початок  кінця,
о,  кохана,
о,  до  лютого  болю  чужа!
Це  навіки
найкраща  рана
і  до  споминів
літ  іржа.

(«Одлетіла…», збірка «Живу, працюю»)

 

На чутки про свою загибель Влизько відповів збіркою із заспокійливою назвою «Живу, працюю», яка також витримала кілька видань. Ось ще одна поезія з цієї збірки – «Туман»:

І  тут,  і  там  вітрила  волохаті,  –
Суцільний  дим  од  моря  до  небес,
і  тільки  іноді  прорвуться  з  плес
далеких  сонць  проміння  кострубаті,

і  зірвуть  млу,  де  піняться  прибої,
та  крутять  хвилі  виром  карусель,
а  десь  летить  сп’янілий  корабель
між  двох  морів,  –  і  під,  і  над  тобою…

…І  знову,  знову…  Сторогатим  чортом
охрестить  все  похмурий  капітан
і  вдарить  в  дим,  одчайно,  мов  таран,
сирени  тон  над  портом.

 

А ще він встиг випустити збірку балад, дві книги про поїздку до Німеччини — вірші та репортажі. Не цурався і популярних тоді революційних агіток на кшталт відомих «Окон Роста» Маяковського — з них у Влизька вийшла збірка — «Моє ударне».

Стильно й елегантно звучать у творчому доробку молодого поета мотиви зі світової культури, як, наприклад, у монолозі «Дев’ята симфонія», сама назва якого підкреслює близькість з Бетховеном не тільки через спільну хворобу, але й завдяки духовній спорідненості.

Свою останню прижиттєву збірку Влизько назвав «П’яний корабель», де на фоні відчайдушної морської романтики простежуються фатальні мотиви неминучої катастрофи. Адже за вікном, згадаємо, стояв страшний 1933 рік. Результат пошуку зображень за запитом "олекса влизько"

І Олекса потрапив до першої хвилі арештів, що прокотилися величезною країною відразу після вбивства Кірова.

У грудні 1934 року його було страчено разом з багатьма діячами української культури, серед яких: Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Тарас та Іван Крушельницькі, Михайло Лебединець, Роман Шевченко, Михайло Оксамит та інші. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні, що розпочалося 14 грудня 1934року в Києві, офіційно винесла Олексі Влизьку смертний вирок за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації. Реабілітований посмертно 1958 року.

Кати, мабуть, сподівалися, що цей надзвичайно популярний глухонімий поет нарешті замовкне назавжди. Але насправді замовкли вони. І пішли в небуття.

А голос Олекси, його полум’яне слово озвалося крізь роки до рідної України, яку він до щему у серці любив.

Гей,  ти,  серце,  –  сонячно  гаряче,
Гей,  ти,  серце,  –  сонцем  золоте!
Від  колиски  невгамовна  вдача
Оселилась  з  нами  і  росте!

Понесем  же,  серце,  голі  й  босі.
На  одчай  голівоньку  свою!..
(…Скоро,  скоро  прийде  злота  осінь
І  повисне  тишею  в  гаю…)

Мабуть,  так  накреслено  дороги
Та  стежки  зазорені  мої,  –
Щоб  лягали  вічно  попід  ноги
З  голубого  міста  на  гаї!

(«За всіх скажу!»)

 

Куди  ти  підеш,
Україно?
Кого  питати?
Ясно  й  так!
Уся  в  знаменах,  як  в  жоржинах,
ти  пружиш  нерви,
мов  Спартак!
І,  щасна  сонцем,
на  чорнозем
виходиш  юнню  поколінь
зросити  лірикою
прозу
перебороти
сон  і  лінь!

(«Гесіод»)

 

Катерина Веселова,

студентка 3 курсу Інституту журналістики КУБГ