Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

Микола Зеров – український супергерой

Як би виглядав український супергерой ХХ століття? Чи мав би він геройський костюм? Та яким чином рятував би світ, або країну? Знаєте такого, ні? Зараз вам розкажу.

Далекий 1890 рік, 26 квітня, в місті Зінкові на Полтавщині народився майбутній герой, супернеокласик Микола Зеров. Батько Миколи – Кость – був розумною та освіченою людиною, працював учителем, займав посади в сфері освіти. Частину таланту Микола перейняв у свого батька, а частину, скоріш за все, у матері, жінки волелюбної, бо козацького роду.

1903 року Микола вступив до першої Київської гімназії, яку закінчив у 1908 році. А згодом почав навчатися в Київському університеті Святого Володимира. Саме на історико-філологічному факультеті Зеров почав удосконалювати свої суперздібності. Гострий розум та вроджена естетичність допомогли швидко здобути знання античних та європейських мов і літератур. Це також вплинуло на його поетичний дар.

Вперше світ побачив здібності Зерова в 1912 році, коли в журналі «Світло» та «Рада» з’явилися друком його рецензії та статті.

З 1917 року Зеров вирішує ділитися набутими знаннями. Він починає учителювати та викладати латину в Другій київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У 1918-1920 роках викладає українознавство в Архітектур­ному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти. У цей час Микола Зеров увій­шов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута. Тут обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки.

Та Зеров був не лише талановитим, він, як і будь-який супергерой, користувався популярністю в жінок. Серед студенток ходили легенди про його магнетичний вплив.

У 1920 році його серце полонила красуня Софія Лобода. Одна з трьох доньок професора Федора Лободи. Супергерой та пані Софія зустрічалися 8 років і обвінчалися в Києві на бульварі Шевченка, в Борисоглібській церкві, що була тоді тюремною.

Постає питання: невже можна називати Зерова супергероєм лише за його розум та бажання ділитися власними знаннями? Ні, не знаннями єдиними. Боротьба за літературу в Україні – ось причина геройства. Герої – це люди, які чимось жертвують, саме таким і був Зеров. Події, що трапилися далі, вщент змінили його історію та історію літератури.

1923 року голосно заявили про себе “неокласики”. Саме тоді вони з’їхалися до Києва й об’єднались у рамках київського літературного угрупування АСПИСу. У грудні 1923 р. відбулася перша зустріч Зерова з М. Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації “Гарту”.

Миколу Зерова справедливо вважають лідером «неокласиків» — групи поетів, перекладачів, літературознавців і критиків, до якої зараховують також О. Бургардта, М. Драй-Хмару, М. Рильсь­кого і П. Филиповича. Хоча вони формально не утворювали окремої літературної організації, їхня спільність — у високих естетичних критеріях, що полягали в пріоритеті загальнолюдських ціннос­тей у мистецтві.

Неокласики розгорнули бурхливу літературну діяльність. Вони влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується як замах на ідеологію панфутуристiв та гартованцiв, що викликає різкий спротив.

У своїй оригінальній поетичній творчості М. Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникнен­ням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації античної спадщини, а також творів багатьох інших класичних поетів.

З кінця 1920-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допи­тували на суді як свідка у так званому «процесі СВУ».

Утративши роботу, розбитий особистим горем (зрадою дружини і смертю сина), неокласик у пошуках роботи виїхав до Москви, де його в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року заарештували на станції Пушкіне. М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналіс­тичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал ви­значив йому покарання — десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіска­цією майна.

На першому допиті він заявив однозначно: «До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучили книжки «Політика» з дарчим написом розстріляного у «справі 28» «терориста» Григорія Косинки та роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це і були докази тероризму з боку Зерова. Коли Миколу Зерова відправили відбувати «покарання» на Соловки, він тривалий час намагався морально не зламатися й бодай якось зберігати звички позатюремного життя. Так, у таборі він продовжив свою працю над перекладом «Енеїди» Вергілія, але цей переклад не зберігся.

У 1935 році його засудили до 10 років заслання, але в 1937 вирок був змінений — Зерова 3 листопада розстріляли. Батько Зерова щотижня писав Сталіну: «Де мій син Микола?». Нарешті йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го. Дружині після війни відповіли, що помер 1942 року. Ні вона, ні батько не дізналися справжньої дати смерті.

Чи був Зеров героєм? Однозначно. Він не боявся робити те, що любив, та те, що приносило користь суспільству і навіть у тюрмі він не забував робити суспільно-важливі справи – перекладати та писати.

 

Галина Капустинська, студентка 4 курсу Інституту журналістики КУБГ