ЯК ВБИВАЛИ УКРАЇНСЬКУ КНИГУ
1626 р. — наказ Синоду митрополитові України зібрати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них впровадити нові московські видання.
1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича і патріарха Філарета було наказано книги українського друку зібрати і спалити. У Москві серед їх числа було “Учительноє євангеліє” Транквіліона Ставровецького та “Катехизис” Лаврентія Зизанія Пустаковського.
1672 р. — указ про заборону в усіх містах та на території Польщі людям усіх чинів тримати вдома книги українською мовою.
1677 р. — патріарх Московський Іоаким наказав в українських церковних книгах вирвати сторінки, які мають відмінності від московських видань.
1689 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати “Четьї-мінеї” (I том) Димитрія Ростовського.
1690 р. — московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а “Четьї-мінеї” (I том) Данила Заточника звелів спалити.
1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону друкування будь-яких книг українською мовою.
1709 р. — указ Петра I про заборону друку книг українською мовою. Видання, друковані церковнослов’янською мовою, слід було звіряти з російськими.
1720 р. — указ російського царя Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням видавати книги українською мовою.
1720 р. — ще один указ Петра I про заборону друкування в Україні будь-яких книг, крім церковних попередніх видань. Старі книги потрібно було звіряти з книгами великоросійського друку, щоб не було ніякої різниці та особливого наріччя.
1720 р. — Петро I видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб “во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.
1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у “синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора”.
1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на 1000 карбованців за друкування книг не в усьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж “провину” оштрафовано і Чернігівську друкарню.
1766 р. — Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які друкуються в московських друкарнях та апробовані Синодом.
1769 р. — указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.
1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб не було різниці з московськими виданнями.
1789 р. — у Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова зазначається як російська, спотворена польською.
1859 р. — Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку у Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.
1863 р. — циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.
1876 р. — Емський указ царя Олександра II про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.
1881 р. — закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.
1887 р. — рукопис української граматики було повернуто цензурою з написом “Нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, що приречена на небуття”.
1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
1894 р. — указ про заборону ввезення українських книг із-за кордону.
1895 р. — заборона друкування українських книг для дітей.
1914 р. — указ Миколи I про заборону української преси.
1946 р. — Рада Міністрів УРСР затвердила новий (наближений до “общепонятного” російського) український правопис.
1958 р. — ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, яка завдала важкого удару українській мові і книзі.
1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, внаслідок якого у Києві загинули тисячі рідкісних видань.
1978 р. — Колегія Міністерства освіти УРСР схвалила директиву “Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”.
1983 р. — ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, яка стала черговим етапом на шляху зросійщення української освіти і нищення української книги.
Підготувала Юлія Мельник
