ЧОТИРИ ПОРИ ДОБИ У ВЕНЕЦІЇ: ПРОЗРІТИ, ЗМОКНУТИ, ЗРАДІТИ

Надвечірнє зимове сіре небо й сіра вода Адріатичного моря зливаються. Лише деінде дерев’яні та металеві опори виокремлюють ці дві глибинні безкінечності. А ще – потяг, який одночасно ніби й корабель, бо прямує водним шляхом.

Це – Венеція. Потяг прибуває до станції Санта Лючія.

Вокзал тут так назвали на честь святої Лючії Сіракузької – покровительниці сліпих. І тепер будь-хто, прибуваючи сюди – в одне з найунікальніших місць на планеті – має змогу прозріти: побачити досі небачене.

На площі навпроти вокзалу багато людей з різних місць земної кулі. Різні мови, поведінка, стиль одягу, колір шкіри. І – багато голубів. Але жодного таксі чи будь-якого транспорту на колесах. На колесах тут їздять хіба що валізи. Туристи переважно їздять на вапоретто (катерах) та ходять пішки: вуличками, мостиками, обабіч каналів. Відчуття чогось казкового й нереального, куди ти потрапляєш із валізою, ніби зі своїм життєвим багажем.

Вода в каналах дивовижного смарагдового кольору. А кожен будинок – неповторний, схожий на прожитий у житті день. Деякі вулички настільки вузькі, що дають ще один привід зрадіти власній стрункості.

• У нашій тратторії найсмачніша їжа! І найсмачніший белліні! – закликає на вході власник закладу – усміхнений огрядний італієць, показуючи усім, чим може (виразом обличчя, рухами, силуетом), що нам саме сюди.

Белліні – це 11% просекко з персиковим соком, один із найпопулярніших венеційських коктейлів. Чи найкращий він саме тут  – важко сказати: я лише починаю пробувати на смак Венецію.

За сусіднім столиком раптово починає співати  красивий молодий хлопець. Голос дзвінкий і гучний, схожий на мою радість від приїзду у Венецію. «Скузі, сеньйоро, я завжди співаю, коли мені добре. А ще я співаю у ванні і на кухні. І на роботі. Я гондольєро», – пояснює він італійською.

Власник тратторії власноруч приносить нам їсти (це звична справа для Венеції), наприкінці розраховує і супроводжує до дверей, притримуючи їх, поки ми вивозимо свої валізи. Донька радісно дякує йому за відсутність у тратторії  вайфаю, і я для годиться теж. Загалом у Венеції не завжди пропонують інтернет, і туристи цим фактом не дуже засмучуються, бо й без нього тут добре.

Тим часом Венецію обіймає вечір, дивуючи неймовірним поєднанням кольорів неба, води й суші. При цьому хмари в небі чимось схожі на човники, а відблиски води в каналах – на хмари. Такий собі взаємообмін. Це Венеція. І вона снитиметься навіть вночі.

Ранок. Сніданок у готелі обслуговують жінки за 60: розливають каву в чашки туристам, доливають молоко, докладають солодощі (dolci). І це трохи незвично, бо зазвичай скрізь це роблять молоді. Але від цього таке відчуття, ніби потрапляєш в гості до бабусі. До Бабусі Венеції. Чи до прабабусі, бо років їй і справді чималенько: перші поселення з’явились тут на початку 400-го року. А далі вона завжди була відомою: як центр торгівлі, розквіту, відродження та елегантності.

За столиком навпроти – жінка, якій років 100. Говорить французькою, ходить тремтячою ходою. Але – на каблуках, і з вишуканою зачіскою та блузою без рукавів. Її притримує доглядальниця. У мадам – неймовірна усмішка. Ніби таїть щось таке дивовижне.  Схоже, їй, як і Венеції, є що згадати у своїй життєвій історії.  І є що забути й рішуче викинути подумки в канал, адже він все одно туристам намалює небо.

Прямуємо на вихід і тут – упс… Східці готелю, і, власне, всю вулицю заповнено водою. Вона холодно виблискує сірістю й ніби нагадує про безліч неконтрольованих речей у нашому житті. Води так багато, що навіть важко уявити, куди це все швидко може зникнути. У Венеції – чергова повінь. «Так зазвичай у нас буває взимку», – кажуть на ресепшені тоном, яким годину тому  нам сказали «добрий день».

Уже за півгодини, купивши чоботи в азійських емігрантів, які цупко тримають на них високу ціну, ніби венеційські міцні фундаменти воду, я чомусь згадала про стару француженку. Як вона з цього вибиратиметься? Взує гумові чоботи на каблуки, обжене доглядальницю, вибереться на сухе й кричатиме: «Ну ж бо, ходіть швидше сюди! Годі вам там швендяти, не відставайте!» Так цілком може бути при столітніх амбіціях у місті, заснованому на понад 100 невеличких островах…

На людних вулицях лежать високі дерев’яні та металеві настили. Але багато хто їх ігнорує, озброївшись чоботями чи бахілами, та діставши із шухляд пам’яті свої яскраві дитячі емоції від пізнання калюж. Власне, саме так роблю і я.

Площа Сан Марко – найголовніша площа Венеції.

До знаменитого Венеційського карнавалу лишається зовсім недовго, а поки що тут інший карнавал – води. Велика кількість порожніх стільців від прилеглих ресторанів посеред дня чимось схожа на імпровізовані місця для оркестру, які, здається, ос-ось хтось заповнить. І прозвучать уславлені «Пори року» знаменитого венеційця Антоніо Вівальді, але навряд чи це буде його «L’inverno» («Зима»). Хоча насправді тут зима.

Унікальний в усіх сенсах Палац Дожів (Palazzo Ducale) зовні схожий на перевернутий корабель.

І в цьому є певна логіка – не хочеться, аби такий неймовірний шедевр кудись відплив. У цій резиденції правителів Венеційської Республіки (дожів) вирувало колись життя, а зараз вирують натовпи туристів. Він тепер чимось нагадує велетенську фабрику з виробництва фото і селфі на фоні Золотих сходів, дивовижних архітектурних композицій, різних залів, їхнього унікального оформлення та навіть  шедеврів світового мистецтва, які тут експонуються.

Навіть на фоні в’язниці, де сидів колись Казанова і зміг якимось дивовижним чином звідти втекти при всій неможливості такого варіанту. Зрештою, цей ще один знаменитий усьому світові венецієць багато чого вмів такого, чого інші не могли.

Надвечір’я.

Пристань човнів. Чайки, які нібито й позують, а ніби й просто завмерли, щоб насолодитися миттєвістю – однією з тих, яка за будь-яких обставин буде ексклюзивною у цій унікальній світовій майстерні ексклюзиву.

Людське багатоголосся перетинає знамениті венеційські мостики, які асоціюються з життєвим шляхом від пункту А до пункту Б, на якому Венеція дивовижним чином вміє дарувати шалене бажання затриматись.

1. PS. Уже за кілька тижнів по приїзді з Венеції новини рясніли повідомленнями про те, що канали, які були заповнені вщерть, раптово пересохли. Що ж, Венеція і справді вміє дивувати… Хоча тут вона й не дуже ексклюзивна при тих глобальних змінах клімату, які ми всі переживаємо.

Тамара Куцай