З ВИСОТИ УКРАЇНСЬКОГО «СТОУНХЕНДЖУ»

«Людина, яка багато подорожує, схожа на камінь, пронесений водою багато сотень верст: його шорсткості згладжуються, і все в ньому набуває м’яких, заокруглених форм», – сказав колись французький мандрівник та географ Жан Жак Елізе Реклю, відомий знавець подорожей, який аж 20 років писав свою 19-томну роботу про мандри. Подорожував і писав.

Їду на Буцький каньйон. Шукати заокруглені форми. Каньйон самостворився з величезної кількості кам’яних брил, і сталося це мільярди років тому. Він має бути схожим на рідкісну раритетну книгу, яку хочеться розгорнути, але чи вдастся?

По дорозі до каньйону  – заїзд на козину ферму. Як це все можна поєднати  – каньйон і кіз? Турфірма поєднала.

• Коза з’явилася ще в льодовиковий період, – гордовито заявляє гід в автобусний мікрофон. – Колись слов’янський бог Сварог попросив богиню Коляду народити дитину, і от вона, ховаючись від богині Мари, перетворилась на козу і таки народила дитинку. А взагалі першою прирученою твариною була коза. А другою – кішка.

І далі – розповіді про котів. Довгі-предовгі. Очевидно, що в уяві екскурсовода першою в льодовиковий період з’явилася кішка. Але люди чомусь побачили козу.

У голові тим часом стривожено рояться питання: чому, їдучи на каньйон, раптово заїжджаємо до кіз, а тут ще й коти? Тобто якось змішано все і сумбурно.

Як не дивно, але біля воріт козиної ферми нас зустрічає кішка.

І – господар, який викупив приміщення колишньої колгоспної ферми, яке вочевидь не встигли, як скрізь, розвалити селяни чи якісь недобрі люди. Може, їх тут приспали коти?

Далі господар з виглядом вкрай обізнаної людини розповідає про те, як відрізнити стару козу від молодої, презентує (на словах) знаменитість ферми – козла, який десь на даний момент відсипається, бо при нормі 40 кізочок змушений обслуговувати аж 140.

При цьому неясно, співчувати йому чи радіти за нього, бо взагалі-то ми їхали на Буцький каньйон.

Смачні сири з вином та фотозона з тюками соломи відсунули ці набридливі питання на задній план. Тож вирушаємо з ферми в напрямку каньйону.

Але, прослухавши по дорозі багато всього захопливого ще й про павуків, заїжджаємо на кінний завод.

А далі довгенько слухаємо дуже багато цікавих розповідей про коней. Сплять стоячи, бачать кольорові сни, розрізняють кольори (виняток – червоний та синій). Мають панорамне бачення. Живуть до 40 років, дуже чутливі: можуть розрізнити навіть нервозність господаря, люблять класичну музику, і загалом споріднені з зебрами. Конкур, породи, навіть місце для масажу – все це детально показують нам, туристам, які взагалі-то їхали на каньйон, але чомусь опинилися тут, де биття копитом в металеві двері одного з породистих коней виглядає вже ні чим іншим, як якоюсь мажорною витребенькою.

А ось нарешті й він – каньйон. Обрамлений синіми кольорами води з річки Гірський Тікич. Дісталися сюди, виписуючи круті віражі розбитими «славнозвісними» черкаськими дорогами.

Дісталися у присмерк. Тож час для фотографування краєвидів та селфі обмежений.

• А далі ви вже самі. Можете пройти, можете тут зупинитись, можете робити що завгодно. Зустрічаємось через 1,5 години, – якось поспішно вигукує гід турфірми, і хутко кудись зникає.

Стає зрозуміло, що, дізнавшись дуже багато всього про кіз, котів, павуків та коней по дорозі до каньйону, ми зовсім нічого про каньйон не почуємо.

Щось неочікувано-дивовижне, – ось так коротко можна охарактеризувати цю незвідану кам’яну красу з Маньківського району на Черкащині.

Водоспад «Вир», Радіонова скеля, закинута колишня гідроелектростанція. Тут час ніби зупинився й ніби навіть трансформувався у щось, що й не потребує часу. І це довели мільярди років невимушено-величавого панування цих скель у фокусі здивованих людських очей.

А стежка веде й веде далі, між кам’яними серпантинами. І приходить розуміння, що тут слухати не треба, а треба дивитись, відчувати, милуватись, насолоджуватись, ловити в об’єктиви смартфонів неймовірні кадри.

Дивовижна здатність каміння мовчати й одночасно говорити. І говорити так, що відсутність гіда не стає чимось аж надто суттєвим.

Тамара Куцай