Українська культурна дипломатія в Нідерландах: від «Щедрика» до Параджанова

Місія мистецтва вкрай важлива в сучасному світі. Замість кілометрів новинних стрічок, мистецтво особливим чином привертає увагу до гострих проблем і резонансних подій.
Коли люди стомлюються чути тривожні повідомлення і психіка ставить «блок», — починає «говорити» мистецтво.
Українська співачка Мар’яна Головченко — одна з тих музиканток, які творять інноваційне на основі української народної пісні. Вона народилась і пройшла шлях становлення в Києві, проте успіх судилося реалізувати в Нідерландах. Мешкає в столиці Амстердамі, і один  із унікальних музичних проєктів за її участі присвячений творчості українського кінорежисера та композитора Сергія Параджанова, завдяки якому європейці краще пізнають Україну. А благодійна концертна діяльність співачки
з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вражає своєю самовідданістю і креативним підходом.

Мар’яно, Ви переїхали до Європи раніше, тож яким чином змінилося ставлення європейців до української культури та мистецтва після повномасштабного вторгнення?

Європейці — дуже широке поняття. Наприклад, у Польщі, Чехії, Словаччині українську культуру знали, сприймали, а ось Нідерланди — далі від України, тому багато чого починалось із культури, мови і взагалі розуміння ситуації в Україні. Як на мене, нідерландці набагато менше були поінформовані, але за останні два роки інтересу стало більше: є бажання дізнатись про Україну, мову, зрозуміти.

Ще до початку повномас- штабного вторгнення росії у мене були різні проєкти. Я проводила майстер-класи з української народної музики, української поліфонії, працювала з хорами, вже тоді були нідерландці, які ці-
кавились. Я й досі шокована, що люди приходили і співали українською, вони робили транслітерацію нашої мови, яка різниться з нідерландською суттєво.
Звісно, війна спричинила зміни. Благодійні концерти почали відбуватись у великих залах, на великих сценах, це відчувалось особливо на початку вторгнення.
З часом їх стало менше, але був створений контекст і він продовжує існувати. Є зацікавленість, позитивне ставлення до всього українського. На жаль, російські боти є всюди, і це дуже сумно.
Наприклад, цієї весни я давала розширене інтерв’ю двом великим національним виданням, адже була артисткою фестивалю в місті Неймейхен. Потім у ФБ бачила коментарі: «ось ці нацики» і пішло-поїхало. Мені стало цікаво перевірити — а що це за профайли такі? Потім заходжу, а вони створені, наприклад, два місяці тому.

І це не поодинокі випадки.

А як Ви прийшли до української пісні і використання її в незвичних музичних композиціях?

Я співала змалечку в Києві в знаменитому хорі «Щедрик». Потім, навчаючись грі на саксафоні тоді ще в училищі ім. Р. М. Глієра, продовжувала цікавитись українською піснею. Слухала різні майстер-класи, експедиційний матеріал. Для мене українська народна музика — велике джерело натхнення. Взагалі народна музика, адже я співаю і корсиканську, і грузинську, і болгарську пісню, проте українська все одно ближче до мене, я глибше розумію ці слова, пейзажі, ландшафти, це ж моя країна! З української пісні стільки всього зробити можна!

Можна виконувати так, як воно є, і це вже розкішно. А можна, якщо вже концепція така, поєднати і співпрацювати.
Співпраця дає цікаві приклади нового звучання. Пісня та інструментальна музика — різні речі, але в пісні є мова. Ми додаємо їй електроніки, щоб вона набула модернового звучання.

Тобто пісня набуває безлічі трансформацій та сенсів, а отже саме такий варіант української пісні Ви презентуєте?

Так, у різних напрямах. Я дуже ретельно ставлюсь до транскрипції. Для мене важливо знати — звідки воно йде, щоб повністю не зруйнувати автентику, щось має залишитись. З великою повагою ставлюсь до людей, які їздять в експедиції і збирають цей матеріал.

І якщо ми вже граємо, треба знати правила настільки досконало, щоб за ними грати. Я не припиняю збирати та вивчати джерела й оригінальні записи. Мені дуже прикро, коли я іноді бачу українські проєкти, в яких обробляється народна пісня і від її первісного варіанту мало що залишається. Я не хочу опинитися в цій категорії людей.

Навіть якщо я співпрацюю з іноземцями, які не мають уяви про наші пісні, я завжди намагаюся
пояснити їм, про що це.

А чому виникла потреба змінити саксофон на спів?

Не можу сказати, що я свідомо змінювала, бо я співаю довше, ніж граю. Я вступала в училище ім. Р. М. Глієра без згоди моїх батьків, вони були проти, щоб я стала професійним музикантом. Я просто не бачила якогось конкретного викладача (зі співу — прим. автор), до якого хотілося б прийти, принаймні на той час. Але був клас саксофона, стало цікаво. Мені подобався інструмент і я подумала, що навчусь гармонії, джазовій
інтерпретації, імпровізації.
Але так сталось, що я приїхала за освітньою програмою в Нідерланди і перші два роки були вкрай важкі: депресія, до саксофону взагалі не тягнуло, абсолютно.
Як поставила його в кут, так лише два-три рази спробувала трохи пограти. Мама відправила мене до своїх колег-психологів, вже й на антидепресанти посадили, склалася ситуація, що я не могла фізично говорити…
Але в найскладніші моменти я продовжувала співати. Навіть без слів, і це мене тримало. Я зрозуміла, що навіть у іншій країні можу бути тим, ким захочу. Треба було починати з чистого аркуша (усміхається). І з 2014 року я знову співала на сцені, а з часом це стало моєю основною музичною діяльністю в Нідерландах.

Направду Ваша історія — це готовий сюжет для фільму. А чому Ви поїхали в Нідерланди за програмою, яка пов’язана з менеджментом концертної діяльності?

Мене це і раніше цікавило, проте останнім поштовхом був випадок у ресторані Києва. Ще студенткою-саксофоністкою я багато працювала на різних корпоративах. Це були такі заходи для моєї кишеньки (усмі-
хається). Хоча мені ніколи не хотілося залишатися в цій сфері, адже завжди мріяла створювати
щось своє. Я пам’ятаю цей вечір, коли в нас був сет у шикарному ресторані, в якому салатик коштував близько 400 грн — великі гроші на той час. І нам за три сети заплатили по 400 грн кожному. Я подумала — щось тут неправильно. Потім я дізналась, що «букер» отримував 60 відсотків нашого доходу. Мені стало цікаво, як таке взагалі може бути з економічного боку? А головне, як можна отримувати гроші на власні проєкти. Ось так я опинилась у Нідерландах на навчанні.

А давайте про Київ! Ви давно виїхали, але чи вважаєте себе киянкою, українкою, яка
перебуває зараз у Нідерландах, чи все ж таки нідерландкою, яка має українське коріння?

Я українка, киянка! Хоча нідерландців, з якими я спілкуюсь, більше, ніж українців. Україна назавжди мій дім, я відчуваю себе українкою і зв’язок маю постійний.

Можливо, це пов’язано з тим, що мої батьки, багато моїх друзів залишилися в Україні. Я відчуваю, що багато можу зробити для України, перебуваючи за кордоном. І це не робить мене менше українкою.

Ви можете детальніше розповісти про проєкт до сторіччя Сергія Параджанова за мотивами фільму «Тіні забутих предків»?

Насправді ми його зробили ще за часів ковіду (усміхається). У мене було велике бажання зробити «щось» на матеріалах українського кінематографу. Я доволі поверхово знала українське кіно, отже, шукала фільм, який би мене надихнув. Спочатку то була «Земля» Довженка, музику на цей фільм ми все ж зробили, але пізніше, з моїм тріо «СонЦе». Я подумала, що вже багато є проєктів про «Землю», тоді й зупинилася на Параджанові. Він вірмен, який народився в Грузії, але до в’язниці потрапив за український націоналізм! Працювати було дуже цікаво! Хотілося зробити не просто саундтрек до фільму, адже наша специфіка — це інтерпретація. Це велика відповідальність: музичним директором цього фільму був Мирослав Скорик. Це не тільки йо-
го композиції — він назбирав дуже багато експедиційного матеріалу, записав трембіти — до нього записів було дуже мало. У фільмі багато таких маленьких згадок про пісні, буквально один-два куплети, мене
це дуже зацікавило. Наприклад, там використано весільну пісню — один куплет. Я стала шукати і знайшла ту саму пісню у виконанні гуцульскої бабці — 21 куплет!

Навіть вже не згадаю, як я знайшла це аутентичне виконання на типовому діалекті.

У чому сутність саме цього Вашого проєкту?

Ознайомити людей на Заході з цим кінематографічним шедевром! З автором, режисером, акторами. Ми показуємо фрагменти з фільму, але я завжди кажу, що це не повний фільм, це наша інтерпретація. Якщо ви хочете подивитися фільм, будь ласка, він є в доступі, можете подивитися його навіть на ютубі з англійським перекладом. Ми розповідаємо про Параджанова, про його історію життя, заборону на виїзд за кордон у СРСР, про нагороди на міжнародних фестивалях, його перебування у в’язниці, підтримку режисерів світу тощо.
Я розповідаю історію створення фільму, коротко сюжет, щоб люди, які нічого не знають про фільм, могли його зрозуміти. Далі ми ілюструємо Карпати звуками та картинками. Ми вже зробили серію концертів-вистав — на джазовому фестивалі, музичному фестивалі, кінофестивалі. Глядачі різних національностей дуже добре сприймають цей проєкт, гарні відгуки музичних критиків.
Не можна дозволити, щоб забували про Україну! Вважаю, що це і є моя місія: показувати світові, що в нас є своя культура, ми — народ зі своїми глибинними традиціями, історією, мовою.

Я знаю, що Ви влаштовували акції зі збору коштів для нашої територіальної самооборони,
парамедиків, армії… Робили закупівлю необхідного.

Моя подруга Настя, яка за освітою картограф і зараз в армії стала дроноводом, сказала: «А що ти можеш ще робити? Звісно, співай!» Першим був великий благодійний захід на початку березня 2022 року: аншлаг в Консертгебау — відомій класичній концертній залі в Амстердамі на 2000 місць. Для багатьох, хто був
там і брав участь у концерті, це стало історичною подією! У нас було єдине бажання — не зірватись у сльози і дограти до кінця.

Я пам’ятаю, що ми тоді зібрали близько 140 000 євро. Потім були інші різні заходи, рок-заходи.

Я записала українську народну пісню «Під яблунькою» з відомим нідерландським співаком Спінфіс. Його називають інколи нідерландським Боб Діланом. Він усе це обробив і виставив на публіку через свої канали із закликом про збір коштів для України. Далі ми виступали на рок-заходах. Багато подій зробила українська діаспора — організація «Ватага», де я брала участь.
Я неодноразово співала на площі Дам в Амстердамі, на заходах в Гаазі, в Роттердамі й інших містах. Часто концерти починалися з українського гімну.
У великих класичних залах у Роттердамі, Енсхеде, Утрехті. Був ще великий захід, коли ми записували з Карильйоном (дзвонами).

Живий запис відбувся на вежі церкви Святого Лауренса в місті Роттердам, центр якого за часів Другої світової було знищено.
Такий собі Маріуполь, напевне.
Ця церква єдина вистояла! Коли ми вже заходили на вежу церкви, дзвонар мені розповів, що під час бомбардувань великий дзвін впав. Величезний дзвін! Від однієї уяви я відчула цей звук! Тож на вежі ми записали «Ой там на горі» і «Чорнобривці»! Це відео потрапило в різні телевізійні сюжети, розповідь про створення — в різні друковані національні видання. «Чорнобривці» почув увесь Роттердам!

А що це за історія з Укропом?

Це проєкт, яким я наразі займаюсь. Укроп — це реальна людина, снайпер. Його ім’я — Борис, позивний Укроп, він загинув у грудні 2022-го року, прикриваючи собою молодого хлопця. Зі мною контактував, не знаючи ще нічого про Укропа, представник національного ансамблю перкусіоністів у Нідерландах. Вони хотіли гільзи, відстріляні гільзи. Чи знаю я когось, хто це може зробити і якось передати? Мій хороший друг, волонтер Олександр Локоть, відповів, що це можливо. Укроп і був товаришем Сашка. Мені телефонує дружина загиблого Укропа і говорить, що в неї є гільзи чоловіка. З цього й почалася вже історія. Я розповіла артистичному директору ансамблю перкусіоністів, звідки гільзи. І його, і весь ансамбль ця історія дуже вразила. Цей проєкт — не конкретно про Укропа, а про незвичні форми, про які ми
говоримо, щоб привернути увагу.
Ми вирішили назвати цей дзвін УКРОП. Весь процес триває рік.

Гільзи просто так через кордон перевозити не можна. Тому відстріляні гільзи були переплавлені під Києвом. Сашко вже мені відправив злиток, який можна перевозити легально. Його й було використано в сплаві дзвону нещодавно. Дзвін має різні гравіювання, в тому числі імʼя героя — Укроп.
Наразі ми вже працюємо з двома нідерландськими композиторами над мультидисциплінарним проєктом — музичним, архітектурним, художнім. Цей дзвін — витвір мистецтва. Крім того, ми збираємо
відеоматеріал в Україні з людьми, які знали Укропа. Проєкт називається «Battles and Silences» або «Битви і тиша».
Наше завдання не кричати, пропагувати, щось скандувати.
Просто є факт — відстріляні гільзи снайперської гвинтівки з українського фронту, гільзи справжньої людини Укропа, який героїчно загинув у траншеях біля Донецька.

Ця ідея зародилася в Україні, але потенціал мистецького проєкту великий — на багато років, розраховуємо на світовий масштаб.

Адже можна робити повноцінну колекцію дзвонів з історіями. Це і є багатозначність і універсальність нашого проєкту, коли можна відчути глибоко через аудіо, візуально і зрозуміти вже глобально сенс трагедії.

У Вас, Мар’яно, на все є історія — сумна, героїчна, авантюрна… Я так розумію, що з них і складається сюжет Вашого життя та творчості. Наостанок запитання щодо moto. Як вдається молодій мамі знаходити час на творчість? У чому секрет невпинного руху вперед?

Це все не лише моя робота, — це моє життя. Мені дуже  подобається проводити час із дитиною, моя дитина має рости в музичному світі. А логістику догляду можна придумати.

Я все ще намагаюся з’ясувати і зрозуміти, як це робити краще (усміхається). Мені допомогають: мама з України приїздила, тато теж приїхав, є колеги, які розуміють мене, підтримка від мого хлопця. Я відчуваю, що я роблю щось важливе, що я потрібна. Це надає мені силу й енергію.

Розмовляла Аліна Лісневська

(Інтерв’ю було опубліковане в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)