Свято Івана Купала – дивовижна українська традиція

Часто можна почути питання: «Наскільки важливі традиції та народні обряди?» Я вважаю, що саме традиції – один з найбільш вагомих складників національної ідентичності. Українська культура справді щедра на обряди та звичаї.
Мені дуже сумно, що ніколи в житті я не відзначала свято Івана Купала або ж день літнього Сонцестояння так, як робили це мої пращури. Побувати на такому святі з виконанням усіх давніх традицій – моя мрія.
За давніми повір’ями, на святкування обов’язково мали прийти усі дівчата села. Бо ті, хто не приходив, вважалися відьмами та звинувачувалися у зв’язках з нечистою силою. Я уявляю, як усі мешканці села збиралися на березі річки та святкували до самого ранку. Вважалося, що саме на Івана Купала з річок виходила усіляка нечисть і купатися було небезпечно. Окрім цього, в найкоротшу ніч у році вода набувала особливої цілющої сили, яка може зцілювати різноманітні хвороби.
І ось – починається святкування. Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки в довгому білому вбранні починають водити хороводи навколо головних персонажів свята – Купала та Марени, які уособлюють боротьбу добра і зла. Згідно зі старослов’янськими віруваннями, кожної зими на світ приходить богиня Марена, яка заморожує землю, сіє розбрат, голод та хвороби. В народі її ще називають Мара. Купало – протилежність Мари – його вважають покровителем шлюбу та продовження роду.
В центрі хороводу – опудала Купала та Марени. Вони зроблені з соломи, гілок верби та очерету. Купало прикрашений квітами, намистом та стрічками. В опудало Марени вплетена трава і гілочки вишні та чорноклену. Всі мешканці села тримаються за руки, кружляють у хороводі та співають купальські пісні.
Коли вже зовсім стемніло, люди перебираються до ватри. Для вогнища використовували хмиз, поламані знаряддя праці та різноманітний непотріб, який збирали всім селом. Часто на жердину, яка знаходилась в центрі ватри, прикріпляли опудало Марени, череп коня та колесо. Вони символізували нечисту силу, яку знищували в ритуальному багатті, а колесо від воза спалювалось в жертву сонцю, для кращого врожаю та достатку.
Саме багаття розпалювали «живим вогнем», яке добували тертям. Традиційно розпалював купальський вогонь найстарший за віком мешканець села. Купальське багаття розпалювали після заходу сонця і воно мало горіти аж до самого світанку.

 Згідно з повір’ям, вогонь мав цілющу силу, довкола нього водили хороводи та співали купальські пісні. Великі й малі, тримаючись за руки, стрибали через ритуальний вогонь для захисту від хвороб і злих чар. Вважалось, якщо руки закоханих під час стрибку не розійдуться, то в майбутньому на них чекатиме щасливий шлюб.
Після цього незаміжні дівчата тікали від хлопців, щоб гадати на судженого на вінках. До вінків прикріпляли свічку, запалювали її та пускали вінки на воду. Згідно з народним повір’ям, куди попливе вінок — з тієї сторони живе «суджений». Вважалось, якщо вінок добре пливе і свічка не гасне то, то дівчина скоро вийде заміж, а якщо тоне чи крутиться на місці — то ще дівуватиме.

А потім, дівчата та хлопці великими компаніями йдуть гуляти лісом та шукати таємничу квітку папороті, а на світанку разом повертаються додому. Дівчата сміються та обговорюють цьогорічне святкування, вкладаються спати, гадаючи, де ж там їх суджений.

Софія Мавроді,

студентка Інституту журналістики Університету Грінченка