Сергій Пантюк: Постколоніалізм змушує захищати українську мову

СловОпис продовжує публікувати міркування лідерів громадської думки з актуальних для суспільства проблем. Цього разу наш співрозмовник – письменник, журналіст, громадський діяч і видавець Сергій Пантюк. Говоримо про те, чому нам в Україні й досі доводиться захищати українську мову.

Я би дуже хотів, щоб українська мова не потребувала ні захисту, ані підтримки, а панувала всюди, як у нормальних цивілізованих країнах панують національні мови.
Але в силу того, що постколоніалізм є в нашій крові, в крові наших багатьох співвітчизників, звичайно, ми повинні відвойовувати її постійно, захищати. Ми постійно повинні квоти якісь собі придумувати. Ми повинні постійно кроки якісь вперед придумувати. Насправді, я думаю, має бути просто політична воля керівництва країни, бо суспільство готове до цього, до сприйняття будь-яких рішучих кроків. Бо, як свідчить, наприклад, випадок із квотуванням музики – їдеш і слухаєш нормальну музику: і музика є, і люди задоволені, і ніхто не каже «не крутіть», бо це класно. Тому ми будемо захищати, ми будемо відстоювати, ми будемо добиватися того, щоби українська мова хоча би досягла свого конституційного рівня так, як у нас записано в Конституції. Тобто, щоби в органах державної влади ніколи не звучала інша мова крім державної, побутувала максимально на телебаченні, на радіо, в книгодруках.

Слава богу зникло оте ставлення: якщо ти говориш по-українськи, ти якийсь інакший.
Я часто виступаю, я спілкуюся з багатьма-багатьма різними людьми, я їжджу в маршрутках, тролейбусах і українська мова вже на сьогодні побутує набагато більше. Тобто більшість людей (а раніше цього не було), якщо ти звертаєшся до них, одразу переходять на українську. Я не пам’ятаю, щоб хтось після революції з неповагою сказав про мову. Але тут я відстоюю ту позицію, що ми не повинні бути занадто толерантними, тому що коли нам насаджували русифікацію, ніхто нас особливо не питав. І повернути як би назад стан речей. Просто треба іноді трішечки натиснути. Це не має бути там глобальний тиск, який би створював протидію. Це має бути просто само собою зрозуміло – мотивація законами, конституційними нормами і так далі. І це все буде нормально. Створити умови, в яких би було «а» – зручно говорити, «б» – вигідно говорити, «в» – не могти не говорити.

Хай буде державна мова єдина і підтримка мов національних меншин, крапка.
Я підтримую найрадикальніший з поданих мовних законопроектів тому, що, по-перше, я вважаю, що українська мова повинна бути панівною, це раз. По-друге, я теж трошки докладав зусиль до його обговорення у стадії зародку, тому що я входжу до цих груп, спілкуюся з людьми і бачу, читаю документ ще тоді, коли формуються та узгоджуються якісь позиції. Я беру в цьому свою посильну участь і от тому я це, власне, підтримую і в соцмережах, і публічно, коли мене запитують, і підтримую саме оцей законопроект найрадикальніший. Ми рухаємося в Європу. Ніде в жодній із європейських країн немає ніякої такої двомовності. Країни попри, можливо, багатонаціональність є мономовними, а всі інші мови захищені конституціями цих країн і мови нацменшин мають нормальні умови розвитку. Я прихильник взагалі радикальних підходів до цього питання. Тобто мені подобається те, що зробили в Прибалтиці. От у них 100 відсотків своєї мови, усі інші перекладаються, тобто весь інформаційний простір згідно законодавства у них ведеться державною мовою. Не може бути ніяких винятків. Тобто є пісня, якщо пісні лунають – це квотовано для інших мов. А ведення, розмови учасників ток-шоу, різних програм винятково ведуться державною мовою. Я би хотів, щоб і у нас теж був такий закон. Він буде, правда трошки згодом, бо ми чогось звикли так потихеньку до цього йти. Але це моє святе переконання, якщо ми вимагаємо чогось радикального, то тоді є поступовість. Коли ми говоримо, що все і негайно, то ми отримуємо дві третини всього.

У нас зараз суспільство перебуває в цьому перехідному періоді, коли від тоталітаризму ми ніби відійшли, а до якогось нормального капіталізму, якщо так говорити «ізмами», не дійшли.

Чому? У період тоталітаризму цим займалася Спілка письменників. Там було так зване бюро пропаганди, яке популяризувало літературу серед населення. Возили письменників у колгоспи, на ферми. Я це ще так застав дуже і дуже побіжно, я був зовсім юним письменником, але я це застав. В цивілізованому світі цим займаються літературні агенції, яких у нас ще немає. Це перехідний період, я дуже незадоволений тим, що у нас відбувається, але оскільки в мене є дві руки, дві ноги і голова, я сам це роблю. Я сам видавець, я сам своїх видаю і стараюся їх популяризувати. От зараз, наприклад, триває у мене тур з Олексою Биком. Звідси ми прямо полетимо на Полтавщину, де три дні будемо їздити райцентрами. Ми будуємо так тури, щоб охопити максимальний соціум, щоб не тільки обласні центри, чи столиця, а мають бути райцентри, вони чекають, їм потрібна українська книжка, українська література. Тому тут така ситуація, я хочу дуже дочекатися того, щоб у нас з’явилися адекватні літературні агенції, які би займалися популяризацією нашої літератури і я би залюбки в тому брав участь. А поки що цим, на жаль, займаються видавці, самі письменники і все. Я належу до невеликої кількості поетів, які їздять і говорять. І оцей наш тур зараз з Олексою Биком – от він, яказ, яскраве тому свідчення. Ми проїхали зараз Дніпро, Чернігів, Конотоп, Суми, ну і в Києві. До нас приходять люди, ми дивимось – їх багато. Порівняти, як раніше приходило десять людей на поетичний вечір і скільки зараз приходить людей – це різні речі.

Записав Павло Власов