Українська - сучасно і своєчасно! Проект Університету Грінченка

СЕДНІВ: ЖИТТЯ МІЖ ЖУРБОЮ ТА ПРЕКРАСНОЮ ТАЄМНИЦЕЮ

Ми, група київських туристів, вирушаємо мікроавтобусом в Седнів, на Чернігівщину. Місце історичних подій, творчості, легенд та неймовірно красивої поліської природи. А ще його називають місцем сили.

– А куди ви їдете? Ви туристи? – з цікавістю морщить лоба якась стороння допитлива жіночка на автозаправці – острівку цивілізації в туристичних мандрах Україною, де є можливість скористатись туалетом, а політикам – ще й попіаритись із хот-догом.

– У Седнів їдемо, – відповідаємо.

– А що це таке – Седнів? – вперто не відстає вона, ще більше морщачи лоба та чухаючи потилицю.

– Седнів – це мистецька Мекка України, – якось трохи урочисто відповідає одна з нас, сподіваючись остаточно задовольнити її цікавість.

– А, Мекка…, – повторює, ще більше зморщивши лоба, жіночка і повертається до напарниці: – Їдуть кудись у Мекку.

Дорога до Мекки непроста. Моя кава в одноразовому стаканчику норовить вискочити, наочно демонструючи фізичне явище виштовхування. Це була не найкраща ідея брати її з собою. При цьому дороги на Чернігівщині одні з найкращих. Якщо порівнювати з іншими.

А ось і Седнів. Легкий серпневий вітерець огортає теплом, а місцева вчителька історії Наталії Миколаївна Шарпата насичує інформацією.

Містечко заснували 1068 року, і отримало воно назву від данських колонізаторів. У нас завжди чомусь так: то шведи назвали, то данці, то німці, інколи ще й татари, ніби сиділи наші предки й чекали, поки ту місцину, де вони сидять, хтось прийде і назве. Або ще інше: назви їхні здавались нашим предкам такими цікавими й чудернацькими, що вони попередні змінювали на ці.

– З якого дива ми потрапили в літопис? – такою інтригуючою фразою розпочинає свою оповідь гід, приступаючи до славної сторінки історії Седнева, яку не здолали століття й тисячоліття: перемоги 3-тисячного війська Чернігівського князя Святослава, сина Ярослава Мудрого, над 12-тисячним військом половців хана Шарукана. – Тут відбулася історична битва, про яку згадують літописи, вказуючи, що річка Снов стала, а половців хоробрі воїни Київської Русі «і потопаше, і добіваше».

А далі, за словами Наталії, були інтриги: інші князі обізлилися на Святослава за підписаний ним договір із половцями про ненапад. Власне, нічого нового під сонцем.

Перший об’єкт, який відвідуємо, – Воскресенська церква, зведена  1690 року  Яковом Лизогубом, представником славного роду української знаті.

Церква – один із найдавніших мурованих храмів України, збудована у стилі раннього українського бароко. Із дзвіницею, добудованою пізніше, в 19 столітті.

На церкві та дзвіниці зображені знаки, які одні називають масонськими, інші ще якось, Наталя ж їх називає сонцем. На сонце вони, звісно, навіть в облупленому вигляді мало схожі, про масонство тут мало хто знає, тож і лишаються вони місцевою інтригою.

Раніше в підземеллях храму більшовики знайшли багато забальзамованих тіл, які, вірогідно, належали родині Лизогубів і яких тут називали «седнівськими муміями». Їх вони вивезли і тепер лишилася одна, яку показують туристам.

На вході в храм – детальний опис гріхів, який, видно, давно не оновлювався, бо в перелік занесені й ті грішники, хто «расхищал государственную и коллективную собственность». Колективної власності вже нема, а гріхи лишились.

– Це все не страшні гріхи. Нам батюшка як каже? Найстрашніший – це обговорювати когось, засуджувати, пліткувати. Ото страшно й не треба цього робити, – пояснює приязна жіночка, яка продає свічки.

Седнів із населенням в 1 тисячу людей дбає про чистоту помислів та слів. І це актуально не перший рік, не перше десятиліття і навіть не перше століття. В цьому переконуєшся біля пам’ятного знаку місцевому юродивому та провидцю Грицю Золотюсінькому, який хоч і помер ще в 19 столітті, але спогади про якого живуть. Як живуть і його висловлювання, одне з яких: «Гріх не в молоці, а гріх на язиці». До речі, колись він прийшов в малярню до Тараса Шевченка, де працював Кобзар і яка розташовувалась у маєтку Лизогубів, і намалював Тарасову долю – чоловіка в шинелі, передбачивши його ув’язнення.

Георгіївська дерев’яна церква, одна з найстаріших в Україні дерев’яних церков, яка зведена без єдиного цвяха, знаходиться неподалік. Дорогою до неї нас наздоганяє якийсь пес і в його супроводі ми доходимо до цього унікального храму періоду бароко.

А насправді, кажуть, – домонгольських часів, бо її неодноразово відбудовували.

Доказом цього можуть бути ті ж дошки з давніми надписами без поділу на слова та без розділових знаків, які висять у храмі і які доставили сюди колись, знайшовши в якомусь із хлівів.

На церкві зображено семиквадратний козацький хрест. Біля церкви – розритий величезний пагорб: чи то скарби шукали, чи археологічні розкопки здійснювали (це може бути що завгодно).

Загалом Седнів розташований на пагорбах, як Київ чи як Рим.

На одному з пагорбів над річкою Снов розмістилась кам’яниця Лизогубів – унікальне найстаріше муроване житло Лівобережної України 17 століття, яке просто дивом збереглося.

Кам’яницю нам відкриває маленький шестирічний хлопчик Дмитрик з великими ключами, мама якого десь запізнюється.

Тут все неймовірне: від архітектури помешкання до хитросплетінь акустики, коли щось тихенько сказане в одному кутку добре чути в іншому. Добряче було б чути й гімн обленерго, текст якого чомусь тут висить (мабуть, воно було спонсором ремонту), однак гімн обленерго тут точно ніхто не співає. Не обійшлося й без тайників та таємних ходів, які, звісно ж, ведуть до якихось величезних незвіданих скарбів слідом за не менш величезною українською мрією.

– Попід горою колись можна було проїхати екіпажем, а зараз пройти не можна, – каже Наталя, повертаючи нас, туристів, з гори колишніх потенціалів в долину нинішніх реалій.

Височезні пагорби колишніх укріплень справді заросли хащами. Подумалось: якби саме в цей часовий проміжок сюди якимось дивним чином знову потрапили половці, у них все одно не було б шансів. Частина б із них точно загубилася у зарослях, інші – провалилися б у підземні ходи, в яких, знайшовши наші українські скарби, померли б від щастя.

Розташований тут поряд і козацький хрест, який називають мальтійським і який, кажуть, нібито росте.

– За часів Байди Вишневецького у козаків була взаємодія з Мальтійським орденом, – пояснює Наталя, запрошуючи доторкнутись до хреста, який споруджено з привезеного каменя – валуна, і на який колись козаки-характерники клали хворих, а ті зцілювались. Тож ми всі з надією до нього прикладаємось. Про всяк випадок.

600 – річний дуб, скарби, підземні ходи, мумії, мальтійський хрест, що росте. Всього так багато і все таке неймовірне… Але ми лише на півдорозі.

У затінку паркових алей розташувався маєток Лизогубів.

Лизогуби – славний рід українських козаків та аристократів 17 – 20 століть, не одне покоління яких визначало долю української політики й культури.

Яків Лизогуб, полковник чернігівський, наказний гетьман, улюбленець гетьмана Івана Мазепи. Ілля Лизогуб, меценат та композитор, друг і покровитель Тараса Шевченка, який створив у Седневі мистецький український осередок. Андрій Лизогуб, покровитель українського мистецтва, друг Тараса Шевченка, батько Дмитра та Федора. Дмитро Лизогуб, фінансист товариства «Земля і воля», яке боролось із царатом. Федір Лизогуб, прем’єр-міністр України за часів Гетьмана Скоропадського, в досить нетривалий період керівництва якого – трохи більше за півроку – в країні вдалося відкрити українські школи та університети, Академію наук,  визначитись з адміністративним устроєм,  окреслити кордони країни. Його доньки відчули тут повною мірою блиск і злидні: після революції у своєму ж маєтку вчителювали (а тут більшовики організували школу), голодували і зрештою кудись виїхали.

Тепер тут школи немає, і маєток – майже в занепаді: облізла штукатурка, обшарпані двері.

У парку збереглися унікальні об’єкти: дальня альтанка, в якій переховувались народовольці, старовинний мостик, який перетинали класики та їхні меценати, навіть липа Шевченка, і візитівка Седнева – восьмиколонна ротонда, так звана альтанка Глібова.

Кажуть, що саме тут він написав свою знамениту «Журбу» про те, що «молодість не вернеться».

Неподалік від пам’ятника Леоніду Глібову стоїть пам’ятник іншому поетові, уже з «Розстріляного відродження» – Аркадію Казці, який побачив світ більш оптимістично, не зважаючи на трагічність власної долі: «Життя – яка то гарна річ, життя – прекрасна таємниця».

Поряд із маєтком Лизогубів – Будинок творчості Спілки художників.

Зі зведеними в радянські часи майстернями, де художники, надихнувшись неймовірними седнівськими краєвидами, мали б зображувати соціалістичнимй реалізм. Вони й зображували. А потім, коли соцреалізм розвіявся, як вранішній туман над річкою Снов, його перестали зображувати й майстерні занепали: обвалилися ганки, обшарпалися стіни, вікна й двері.

Седнів справді завжди був творчою Меккою, куди радісно їхали, надихалися, творили, влаштовували творчі пленери. У різні часи тут побували Тарас Шевченко, Лев Жемчужников, Лев Лагоріо, Опанас Сластіон, Микола Глущенко, Тетяна Яблонська. На пам’ятник Яблонській вдячні нащадки чомусь поклали велике яблуко.

Далі плотами пливемо річкою Снов. Сказати, що тут красиво – нічого не сказати. У воді неймовірної краси лілії, на березі насичені казковою зеленню дерева, у річці – смарагдова вода. І все це терпляче й гордовито, з усвідомленням власної краси, чекає на своїх чергових живописців. І шкода, звісно, що це не ми…

Загалом Седнів не схожий на містечко з «вилизаних» рекламних проспектів. Бо тут є все: світло і тіні, журба і радість, слава і занепад. Як, власне, не в одному українському містечку. Але таких, як Седнів, точно немає.

Тамара Куцай