НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА …

9 листопада – День української писемності та мови.

Наша співрозмовниця Тетяна Видайчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови факультету філології Університету імені Бориса Грінченка.

一 Пані Тетяно, сьогоднішнє свято припадає на день вшанування преподобного Нестора-літописця. Дослідники вважають, що саме з його праці починається писемна українська мова.

(Розмовляє Антоніна Палагнюк)

一 Історію нашої літературної мови дійсно слід починати з періоду Київської Русі. Разом з християнством Київська держава запозичила й церковнослов’янську літературно-писемну традицію. Вона представлена у таких конфесійних творах, як «Остромирове Євангеліє», «Слово о Законі і Благодаті», житійно-повістевих текстах, наприклад, у Києво-Печерському патерику. У процесі взаємодії з місцевою живомовною традицією у Київській Русі поступово сформувалася своя унікальна писемно-літературна традиція. Вона засвідчена у «Руській правді», «Галицько-Волинському літописі», «Слові о полку Ігоревім» та інших ділових, літописних і художніх пам’ятках. З того часу літературна мова мала безперервний розвиток аж до наших днів.

一 А коли виникла сучасна українська мова?

一 Ваше питання можна розщепити на кілька дрібніших і не менш важливих. Адже маємо окремо говорити про виникнення живої розмовної української мови і вироблення літературного варіанту. Якщо ж Вас цікавить СУЧАСНА українська, то це, відповідно, ще одне окреме запитання.

Почну, мабуть, з останнього.

СУЧАСНОЮ у світовій соціолінгвістиці називають мову останніх трьох поколінь (старшого, середнього і молодшого). У часових параметрах сучасною є мова останніх 50‒60 років. Українська мова тут не є винятком. Українську мову ХІХ і навіть початку ХХ століття характеризувати як сучасну не можемо. Це пов’язано з тим, що мова існує в суспільстві і розвивається разом із ним і, як явище суспільне, має динамічний характер.

Через 50‒60 років мову, якою українці користуються сьогодні, теж уже навряд чи називатимуть сучасною…

ЖИВА ж українська мова (та, якою говорить народ) повставала від VI ст. з праслов’янської мови, точніше з таких її східнослов’янських діалектів, як Києво-Поліський та Галицько-Подільський. У своїх основних рисах вона сформувалася до XVI ст. Але, повторюся, як динамічна система вона розвивається постійно і розвиватиметься в майбутньому.

ЛІТЕРАТУРНА українська мова, її становлення та розвиток, пов’язані з писемністю і є історією мови від першої писемної пам’ятки і до сьогодення.

Становлення етносу, утворення держави, формування мови… Мабуть це відбувається в одному часовому проміжку?

一 Питання історії будь-якої мови завжди є етнополітичними питаннями, адже мова є невід’ємною етнічною ознакою. Мова об’єднує народ, відрізняє його від інших народів, навіть близькоспоріднених. Спільність мови, культури, національного світогляду, самосвідомості утворюється поступово і разом з мовою є суттєвими ознаками нації, тому процеси, про які Ви питаєте, – одночасні і суголосні.

Так, Київська Русь була утворена південною частиною східнослов’янських племен, насамперед полянами, як про це пише Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси». З них і почав формуватися український народ і його мова. «Русь – це земля полян, русин – це полянин передовсім, хоч у широкому значенні це ім’я обіймало в ХІ – ХІІ ст. всю Україну, а все східне слов’янство, зв’язане київськими князями в одну державу, під іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам» [Грушевський М. Історія України-Руси. – К.; Львів, 1898 – 1936. – Т.1. – С. 191].

Висновок історика М. Грушевського перегукується з голосом автора «Повісті временних літ», який пише про Київську землю як про землю полян, що з ІХ ст. називалася Руссю. Центральні племена Київської Русі сформували український етнос. До такого висновку вперше дійшов, здається, ще Михайло Максимович.

一 А що трапилося з назвою Київська Русь? Чому вона зникла з означення нашої держави?

一 Для національної самосвідомості східнослов’янських європейських народів вирішальне значення має вживання етноніма РУСЬ у суспільно-політичній практиці різних державних утворень, у науковій літературі та публіцистиці різних історичних періодів. Спробую пояснити, хоча коротким та легким пояснення не буде.

Край, у якому жили руси (чи роси) мав назву Русь. Є думка, що руссю спочатку називалися антські вояки-дружинники, і від них назва згодом перейшла на протоукраїнський союз племен – полян. На час утворення Київської Русі назва поширилася на всю Середню Наддніпрянщину (сучасна Київщина, Чернігівщина і Переяславщина). Отже, Руссю споконвічно називали територію, співвідносну з територією України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців.

(Щоправда, у «Слові о полку Ігоревім» засвідчений етнонім русичі; його трактують як тогочасний авторський неологізм, як своєрідну формулу високого стилю).

Етнічне визначення руський у розумінні «український» зберігалося безперервно протягом довгого часу: русинами називали себе українці у Великому Князівстві Литовському, у львівських міських книгах використовували термін «руська нація». Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України і Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. Козаки теж себе називали русинами, а свій край – Руссю. Західна Європа до ХІХ ст. називала Україну Руссю.

Стійким виявився прикметник руський у західноукраїнському регіоні, на нього часто натрапляємо у назвах партій, літературних і наукових угруповань, альманахів. Наприклад, «Головна руська рада» ‒ перша українська політична організація в Галичині, «Руська трійця» (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), чотиритомна «Історія літератури руської» О. Огоновського. Русинами називали себе прикарпатські і закарпатські українці.

Усе це доводить, що етноніми Русь, руський, русин – давні й органічні для українців. Але через несприятливі політичні обставини та відсутність української державності після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-Волинського князівства термін РУСЬ не став політичною атрибуцією на українській території. Його присвоїли собі наші північно-східні сусіди.

Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви краю РУСЬ та поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії Євгена Наконечного «Украдене ім’я: Чому русини стали українцями». Автор добре описує, як у XIV – XV через великодержавницькі амбіції московських царів, що претендували на політичну й культурну спадщину Київської Русі, та за допомогою церковних адміністрацій вживання етноніма було змінено.

Як відомо, після офіційного прийняття християнства на Русі розпочалася організація Церкви та розбудова її ієрархії. Глава Церкви дістав статус «митрополита Київського і всія Русі», сама церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Так, окрім етнічного й політичного, термін РУСЬ набув ще й церковного значення. З розширенням адміністративних меж первісної Русі церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на новоприєднані території – на Залісся, де утворилося й зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівства.

У часи монголо-татарської навали позиції цих князівств зміцніли; у 1299 році за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим, за походженням грек, перебрався на Суздальщину, в улус Золотої Орди, бо до нього прихильно ставився хан. Але після переселення митрополит, цей та наступні, називався все одно «руським». Управління церквою візантійськими духівниками відбувалося у форматі жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха та руських митрополитів.

Саме в листуванні виникла потреба розрізняти власне Русь (тобто території Київського і Галицько-Волинського князівств) та їхні колонії – Залісся і Новгород. До речі, подібна ситуація була й в античній Греції. Поруч з митрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Середній Азії, інших регіонах середземноморського басейну. У зв’язку з чим треба було термінологічно розрізняти митрополію та колонії. Елладу (тобто власне Грецію) називали Мікра Геллас («Мала Греція»), а колонії – Мегале Геллас («Велика Греція»). Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі історично відомих їм аналогій та прецедентів, вони так само підійшли до розрізнення територій Русі: Мала (Мікра) Росія ‒ Київське і Галицько-Волинське князівства, а Мегале (Велика) Росія – похідна, новостворена. Термін Росія утворився за аналогією до Візантія та остаточно утвердився на кінець XV ст. Тож політична термінологія Росія, Малоросія, Великоросія та похідні сформувалися у церковних канцеляріях. Але треба пам’ятати, що на світське діловодство ці терміни ще довго не поширювалися. На території Московщини під поняттям РУСЬ ще довго розуміли територію України.

Окрему роль відіграли й амбіції московського князя Івана ІІІ. Він, за аналогією до митрополитів, у 1492 році проголосив себе «Государем и самодержцем всея Руси», цей титул стали використовувати і його наступники. Хоча Європа продовжувала називати держави царів Московщиною.

У XV ‒ XVІІ ст. українські книжники і високі церковні ієрархи стали плутати терміни Росія і Русь. Микола Костомаров писав, що слова Росія і російський були словами книжними, словами високого стилю, подібними до того, як Францію називали Галією, Польщу – Сарматією, Німеччину – Германією, Угорщину – Паннонією; а з другої половини XVІІ ст. ці назви стали офіційними. Прикметник російський з’явився протягом XVІ ‒ XVІІ ст.

Щоб уникати терміна Малоросія, який підхопили та активно використовували царські колонізатори, українська еліта завжди використовувала Южная Русь, южнорусский (наприклад, «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, «Букварь южнорусский» Тараса Шевченка).

1721 року указом Петра І Московська держава дістала назву Російська імперія, що об’єднала, крім власне російського, також іноетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Росія прикметник російський став означати належність до імперії. Варто звернути увагу на атрибутивну форму цього етноніма. Самоназви усіх слов’янських народів є субстантивними і відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват тощо). Росіяни ж, на відміну від самоназви часів Київської Русі – русин (хто?), коли йдеться про національну належність відповідають на питання чий? («русский»). В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVІІІ ст., коли Катерина ІІ остаточно наказала московському народові називатися «русскими», також наказала М. Карамзіну укласти «Историю государства Российского» від Київської Русі та заборонила вживати назву «московитяне».

Далі маніпулювання термінами Русь, русский і Росія спостерігається у сумнозвісній гіпотезі середини минулого століття російського академіка М. Погодіна, який переконував усіх, що у стародавньому Києві та на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці на ці території прийшли з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами землі наприкінці XV ст. Неспроможність цієї гіпотези одразу ж після її появи довів Михайло Максимович. Відтоді історики давньокиїської історії та писемності, базуючись на вивченні численних документів і фактів, не раз доводили слушність аргументації Максимовича та автохтонність українського населення Середньої Наддніпрянщини, зокрема і Києва. Нині гіпотеза М. Погодіна сприймається як цілковита нісенітниця. Нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі. Але кожен має знати, що Київська Русь – це не Росія, а руська мова – це не російська мова.

一 Як науково обґрунтувати, що українська мова є автономною?

一 У мовознавстві існує поняття «типологічних ознак мови», тобто таких ознак (одиниць і явищ), яких інші мові, навіть споріднені, не мають.

Найповніше типологічні ознаки української мови, що сформувались упродовж її історії, виклав український лінгвіст Костянтин Тищенко у праці «Всеслов’янські складники української мови», що вийшла друком у журналі «Мовознавство» 2010 року (№3). Услід за вченим розглянемо риси за рівнями.

На фонетичному рівні українська мова відрізняється від інших слов’янських (порівняйте з російською або польською):

звуком [і] на місці праслов’янського «ятя»: спів, вірний, вінок;
звуком [і] у новозакритому складі: голівка, віл, сіл, панів;
звуком [и] високо-серенього піднесення: дим, син, лише, синій;
проясненням зредукованих ъ та ь > е: осел, овес, орел, козел;
повноголоссям: голова, ворог, сором, хоробрий, огорожа;
відсутністю редукції голосних, «акання», «цокання», оглушення кінцевих приголосних;
розвитком глоткового фарингального [г] і його виразного протиставлення вибуховому [ґ]: город, гарбуз, гарний, лагідний , ґрунт, ґанок, ґава;
завжди твердим українським приголосним [р]: гірко, сережка, орел;
протетичним приголосним [в]: вухо, вулиця, вуса;
приголосними африкатами [дж], [дз], [дз’];
довгими м’якими приголосними: зілля, життя, знання, волосся, обличчя, подружжя, затишшя, знаряддя, міццю;
м’якими свистячими у суфіксах -зьк-, -ськ;
переходом в > [ỹ] у позиції після голосних: праỹда, пішоỹ, піỹтора;
твердими губними приголосними в кінці слів: кров, степ, голуб, верф, сім, вісім.

На морфологічному рівні українська мова відрізняється від інших слов’янських (порівняйте з російською або польською):

послідовними наслідками другої перехідної палаталізації приголосних: рука – руці, нога – нозі, вухо – вусі;
закінченням -ові, -еві у давальному та місцевому відмінках однини іменників – назв істот чоловічого роду ІІ відміни: президентові, на братові;
реліктами форм двоїни: очима, дверима, плечима;
наявністю окремої форми кличного відмінка: брате, батьку, мамо;
збереженням архаїчного закінчення форм множини: роги, боки, дроти, тендери, ректори, професори;
закінченнями дієслів могти, бігти, допомогти, лягти, запрягти, тягти цілком відмінними від російських не лише в інфінітиві, а і в низці особових форм (можу, біжу, допоможу, ляжу, запряжу);
наявністю стягнених форм прикметників і порядкових числівників: стара, цікаве, перша;
закінченням -мо у І особі множини дієслів: їмо, дамо, пишемо;
збереженням архаїчних праслов’янських закінчень у так званих атематичних дієсловах: даси, їси, розповіси;
пестливими формами дієслів: їстоньки, спатоньки, спатусі, спатки;
спільною структурною новацією української та білоруської мов, яка єднає їх з південно-слов’янськими мовами – виникненням спеціальної форми присвійного займенника 3-ої особи множини – їхн-ій, -я, -є, -і (у білоруській ще й 3 ос. одн. ягойны, ейны) – (рос. его, её, их; пол. jego, jej, ich);
розрізненням форм родового та знахідного відмінків іменників чоловічого роду: народу, обрію, засобу / присудка, підмета, предмета;
наявністю форм синтетичного майбутнього часу дієслів недоконаного виду: робитиму, писатимеш;
займенниками з префіксоїдами будь-, казна-, хтозна-;.
складними прийменниками: поза, понад, попід, позад, поперед, знад, з-поміж, побіч, обабіч;
прислівниками структури «за- + -в- (корінь) -ки» (відомі і в білоруській мові): завдовжки, завширшки, заввишки, завгрубшки, завглибшки;
прислівниками з часткою -не- : де-не-де, коли-не-коли, хто-не-хто;
прислівниками часу з відприйменниковими префіксами: влітку, восени, взимку, навесні, вранці, вночі, удень, поночі, опівночі, опівдні, уперше, вдруге, втретє, вчетверте, востаннє, відтепер, дотепер, донедавна, доти, досі, нараз; також, відтак, звідки, звідкіля, звідусюди;
прислівниками зі словосполучень: голіруч, ліворуч, праворуч, водночас, мабуть, натщесерце, насамперед, передовсім, передусім, силоміць, самохіть, чимдуж, повсякчас, з давніх-давен, зроду-звіку, вряди-годи, часто-усто, тишком-нишком, тяжко-важко, раз у раз, день у день, рік у рік, пліч-о-пліч, віч-на-віч;
пестливими формами прислівників: поволеньки, тепереньки, теперечки, тутечки, тамечки, недалечко;
прислівниками з двома префіксами: удосвіта, знадвору, навкруги, навмання, навприсядки, наввипередки, навпомацки, навпрошки, всупереч, досхочу, донесхочу;
сполучниками: бо, доки, що більше, ба більше, ані, попри, завдяки.

На синтаксичному рівні українська мова відрізняється від інших слов’янських (порівняйте з російською або польською):

спеціальними констукціями для відліку часу: о другій, о пів на третю, за чверть п’ята, по другій, по сьомій; порядкові числівники для позначення цілих годин;
наявністю предикативних форм на -но: просо докошено; магазин зачинено;
наявність односкладних речень: Дощить.

一 Ми переживаємо складні часи. І мовне питання звучить зараз особливо гостро. Як толерантно відповідати на закиди, що в Україні має бути двомовність? І чому українська повинна бути єдиною державною?

一 Часто, коли говорять про двомовність на рівні держави, наводять приклад Канади. Послух про канадську двомовність перебільшений: лише 17,5% канадців знають обидві офіційні мови – англійську і французьку. Є тільки Квебек і околиці, де можна жити і працювати не знаючи англійської. При всьому цьому Канада – федеративна країна. Тобто про двомовність на рівні усієї країни взагалі не йдеться. Паритетної двомовності на рівні державних мов взагалі не буває.

Україна – унітарна країна, з переважним домінуванням українців як етносу. Мови національних меншин в Україні захищені Конституцією. З якою метою потрібна Україні двомовність? Ми все ще маємо постколоніальну історію. І з цієї причини варто уникати російсько-української двомовності, щоб позбавитися так довго і послідовно нав’язуваної меншовартості всього українського у порівнянні «зі старшим братом». Досвід Білорусі з запровадженням двох державних мов послідовно доводить, що країна швидко стала одномовною ‒ тобто, російськомовною. А разом з тим і такою, що швидко реагує на російську пропаганду.

Тому найважливіше завдання мовної політики в Україні – захист позицій української мови як єдиної державної, адже саме мова є головним чинником збереження національної ідентичності.

一 Як ми повинні пропагувати рідну мову?

一 У посттоталітарному суспільстві з довгочасним пануванням чужої мови виникає питання ПРОПАГАНДИ І ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ рідної мови. За інших історичних умов такого б питання взагалі не виникало. Не можу собі уявити, щоб ми ставили таке питання, наприклад: Як французам пропагувати і популяризувати свою рідну французьку? Звучить майже дико.

По-перше, має бути виважена і послідовна політика держави щодо мови як чинника ідентичності, щодо мови як елемента державності.

По-друге, має бути чітка позиція очільників держави щодо мови і вільне володіння державною мовою України. Не знаєш державної мови – не можеш обіймати посади державної служби.

По-третє, має бути чітка громадянська позиція: користуватися українською в усіх сферах життя, вимагати дотримання чинного мовного законодавства. Так українська пануватиме у якомога ширших сферах, а російська пропаганда менше впливатиме на свідомість людей, відповідно питання пропаганди і популяризації рідної мови стане неактуальним.

По-четверте, популяризація мови власним прикладом. Акціями, конкурсами, проєктами, дослідженнями. В цілому, як це відбувається в Університеті Грінченка.

А ще я завжди заохочую: говоріть українською, не бійтеся помилятися, не помиляється той, хто не говорить і не вчиться!

一 Мова постійно розвивається. На Вашу думку, що буде з нашою мовою в майбутньому?

一 Як історик мови точно знаю, що з часом система мови в чомусь спрощується, а в чомусь ускладнюється. Наприклад, словозміна іменника і дієслова з часом точно спростились, а от структура висловлення навпаки ускладнилася. Але, як я розумію, Вас цікавлять не такі лінгвістичні нюанси.

Мова була, є і буде, поки у неї є носії, поки вона потрібна користувачам, поки вона у щоденному вжитку.

Доказом того, що мова має майбутнє – є те, що мовою користується молоде покоління. Доказом мовного майбутнього є, у тому числі, наявність сленгу на основі рідної мови. Усе це ми нині спостерігаємо. Українська мова має молодих носіїв.

Тож навчаймо дітей та онуків мові наших предків, пояснюймо цінність рідної мови – і мова не зникне. Мова буде! Поки ми будемо на ній говорити…

一 Пані Тетяно, дуже дякуємо за цікаве і змістовне інтерв’ю. Бажаємо успіхів і радості від процесу навчання студентів рідної мови!

Інтерв’ю взяла Антоніна Палагнюк