МИКОЛА ГОГОЛЬ: ОДИН ІЗ НАЙВІДОМІШИХ УКРАЇНЦІВ

Пригадуєте твори «Ревізор», «Мертві душі», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Шинель»? А що відомо про самого автора цих творінь Миколу Гоголя, який збагатив світову літературну класику колоритними звичаями українського народу? У шкільній програмі описуються його віхи життя: де народився, ким були батьки, роки навчання, коли написав славетні повісті.  У цих сухих фактах губиться сама постать письменника,  яку досі розгадують літературознавці.

Життя Гоголя можна порівняти з 9 колами пекла італійського мислителя Данте Аліг’єрі. Перший том «Мертвих душ» – це екскурсія у внутрішній світ людини, де вади та власну мізерність неможливо приховати вишуканим вбранням та аристократичними манерами. Очищенням мав стати другий том, і лише вогонь може повідати про втрачені рядки твору, оповитого містикою, як і сам творець. Натхнення для написання «поеми» письменник черпав саме з «Божественної комедії», тому не дивно, що Гоголь так характеризував твір. Але це буде потім, а зараз він починає осягати власне єство.

Український письменник, який наповнив російську літературу українським колоритом, Миколай Гоголь, або просто Нікоша, народився у родині драматурга-поміщика Василя Опанасовича Гоголя-Янковського. Він був хворобливою дитиною, тому часто сидів удома, а якщо і виходив на прогулянку, то тримався подалі від людей. Така дивакуватість притаманна багатьом талановитим особистостям. У 3 роки Микола уже непогано читає, а в 5 вперше пробує писати поезію. Проте смерть іде за ним неначе тінь ще з раннього віку. Коли йому виповнилося 9 років, помер брат Іван. Хлопчик важко пережив утрату близької людини. Вони постійно були разом із малечку, навіть навчалися в одному місці – у Полтавському повітовому училищі. Микола випав із реального світу, його думки десь блукали, перед очима усе поставало в сірих тонах – брата більше немає.

Батьки не могли бачити, як їхній син смурніє з кожним днем, тому в 1921 р. переводять його до Ніжинської гімназії вищих наук. Микола не особливо товаришував з однолітками, навчався як усі, полюбляв шкодити. Як тільки-но він розумів, що зараз його покарають, або ж не хотів сидіти на уроках, як миттєво вмикав свій акторський хист – вдавав хворого. Не зважаючи на відлюдькувість, дивну поведінку, яка часом лякала оточуючих, він любив малювати, а ще більше обожнював театр. Митець заробив авторитет у гімназії завдяки грі, але його моторошний погляд не відпускав їх.

У підлітковому віці, в 15 років, Микола переживає другу втрату – помирає батько. Він розуміє, що мати залишилася сама і їй нікому допомогти. Тому напівзмужнілий Микола їде до культурної столиці Російської імперії – Петербурга. Він вступає на державну службу, а в душі мріє, щоб ім’я Микола Гоголь лунало всюди. Він прагнув захоплення, обожнювання, вихвалянь. Він написав першу повість «Ганц Кюхельгартен» під псевдонімом Алов. Критики рознесли вщент поему – він скупає увесь тираж і… спалює. Гоголь таку реакцію критиків сприйняв занадто бурхливо, йому уявлялося, що все летить шкереберть. Депресія направляє митця-початківця за межі країни. Він вирушає до Європи, щоб там набратися сил для цілі №1 – довести всім свою унікальність і прорватися у коло перших літераторів. Так народжується повість «Вечори на хуторі біля Диканьки». Це творіння письменника увібрало в себе весь культурний досвід українців: традиції, обряди, гуляння, характери, гумор. Після виходу першої частини у 1831 р., поети Пушкін і Жуковський побачили в хлопцеві могутній потенціал. Із того моменту вони потоваришували.

У 1836 створює рукопис комедії «Ревізор», яку публікує в газеті «Московський спостерігач», і того ж року на сцені ставлять виставу. Гоголь спостерігав за глядачами, як вони сприймають зміст, чи розуміють сенс, вкладений у літери. Але сміх зали переконує його, що для них це весела оповідь. Вони не усвідомлюють, що кожен персонаж втілює людські вади, з якими Гоголь і сам співіснував. Морального очищення не відбулося, і Микола знову впадає в апатію. Він виїжджає до Рима, де підхопив малярію. Видіння, голоси, тіні оповили його, і лише щоденні молитви могли ненадовго заспокоїти. Він поринув у релігію, а своїм головним завданням  бачив створення власної варіації «Божественної комедії» – «Мертві душі». Колись Микола Гоголь згадував, що ідею для «Мертвих душ» підказав Олександр Пушкін, розповідаючи про авантюриста, що скупав у панів мертві душі. Звісно, відомий поет був у сум’ятті, читаючи чернетку майбутнього твору, але словесна образність історії, яка вимальовувалася в уяві поета, втихомирила обурення. Він не міг ображатися на талант Миколи.

Ще з 1830 рр. творча наснага Миколи Гоголя кудись зникала, кожне слово він вичавлював із себе, і це вплинуло на фізичний та моральний стан. А після «Душ» письменник узагалі не міг прийти до тями: строго постився, пив лише тепле вино, і думав про спокійну смерть. Смерть.. його лякала єдина думка – це бути похованим заживо. Цей страх закрався у нього ще з юнацьких років. Він склав заповіт, у якому просив не ховати, допоки тіло не охоплять процеси розкладання.

Навіть смерть українського письменника не оминула доля містицизму. Досі побутують різні думки, чому він помер 21 лютого 1852. Хтось вважає, що від виснаження, хтось – від отруєння, а дехто вірить, що письменника настиг найбільший страх його життя – летаргічний сон.

Постать Миколи Гоголя не дає спокою багатьом дослідникам та читачам, адже життя і смерть великого митця оповиті таємницями. Лише зараз з’являються відомості, про які раніше імперська пропаганда воліла мовчати.

Микола Васильович дуже любив Європу, зокрема, Італію. Ось що він писав в одному з листів: «Якби Ви знали, з якою радістю я покинув Швейцарію і полетів до моєї душі, до моєї красуні Італії. Вона моя! Ніхто в світі її не відніме в мене. Я народився тут.  – Росія, Петербург, сніги, мерзотники, департамент, кафедра, театр – все це мені наснилося. Я прокинувся знову на батьківщині і пожалкував лише, що поетична частина цього сна…» (Лист до Жуковського від 30 жовтня 1837 року).

Письменник неймовірно любив Україну. Свою любов він передавав через типажі, образи, характери, традиції. Україна по суті стала основою його творчості, вона надихала його.

Перебуваючи, наприклад, у Римі, він писав землякам українською мовою: «Дуже-дуже було жалко, що не застав пана земляка дома…

Дай же боже, щоб надовго, на славу усiй казацькiй землi давав би чернецького хлiба усякiй болiзнi i злидням. Тай нас би не забував, писульки в Рим слав. Добре б було, коли б i сам туди коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький, земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі – Микола Гоголь».

Ось ще що він писав, прагнучи стати завкафедрою Київського університету, своєму другу Михайлу Максимовичу: «Туди, туди! в Київ! в древній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній! Неправда! Там, або довкруг нього, робилися справи старовини нашої…».

Словом, нам ще відкривати й відкривати нашого славного талановитого земляка, який наситив світову культурну спадщину українським духом.

Ольга Кочарян, студентка Інституту журналістики

Університету Грінченка

Тетяна Терещенко