Київські колажі Сергія Параджанова

9 січня 1924 року народився відомий український кінорежисер, сценарист та композитор Сергій Параджанов. Про нього багато написано й сказано, але віднайшлися ще цікаві ексклюзивні спогади від колишніх колег митця.

Юрій Гармаш – відомий український кінооператор, Заслужений діяч мистецтв України. Він фільмував «Вавилон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь», «Серед літа» та інші. Для нього Сергій Параджанов став не лише творчим учителем, а й близькою людиною. Ми попросили Юрія Тимофійовича поділитись спогадами про київський період життя Майстра.

Барахолка

З усіх київських місцинок Сергію Йосиповичу дуже подобалась барахолка. Вона була десь на окружній дорозі в сторону Ірпеня. Він їздив туди спеціально, це для нього одне з улюблених місць було. У ті часи на київських барахолках можна було знайти унікальні речі! Я на ній був із Параджановим усього раз. Вона величезна! Сотні людей, дуже багато речей. Подібну барахолку я бачив тільки у Відні років 10 тому. Але навіть віденська барахолка, чесно кажучи, не могла зрівнятися з київською барахолкою 60-х років. Там було дуже людно, і Параджанов їздив туди щонеділі.
Він усе моментально оцінював, і з-поміж тисячі речей (умовно кажучи, мотлоху) знаходив абсолютно цінні. Одного разу, коли я прийшов до Параджанова на проспект Перемоги до його квартири, він саме придбав якусь ікону і при мені одразу подарував другу-художнику Єсіну! Йому подобались ще підсвічники, побутові речі. Його квартира була як антикварна лавка, яка постійно оновлювалась «товарами». Завжди було незручно говорити, що мені щось подобається, адже доволі часто він міг взяти цю річ (якщо людині сподобалась) і подарувати.
У Чернівцях жив такий колекціонер Іван Снігур, його вже немає доволі давно. Параджанов був знайомий з ним і доволі часто приїжджав у Чернівці. Я потім на його прохання кілька разів був у квартирі Івана Снігура, привозив якісь речі на обмін, був як посильний кур’єр. Йому ж потрібно було за щось жити! Звичайно, у той час ‒ 60 ті роки ‒ він кіно не знімав, продавав речі, частину залишав собі, щось дарував. У злиднях він на той момент перебував.
Параджанов дуже цінував килими, а українські особливо. У Снігура підвал був забитий цими килимами! У Параджанова мені запам’ятався один килим, який певний час висів у нього біля ліжка в кімнаті. На чорному тлі червоні троянди і зелене листя.

Ікони на склі

Він дуже добре розумівся на іконах. Давалось взнаки, мабуть, те, що тато був антикваром (сміється). Ось у мене є так само його подарунок – ікона на склі.
У Сергія Йосиповича була неймовірна колекція ікон на склі! Взагалі ікона на склі існувала в основному на заході України, а загалом була більше поширена в Румунії і в деяких країнах Європи. Ікона на склі ‒ чим вона чудова? Там же улюблені кольори митця – синій, червоний, жовтий… Як його знамениті колажі! Ікона на склі ‒ це особлива техніка. Якщо фарбами малювати на полотні, то можна накладати шари один на інший. А на склі ‒ дивишся на «просвіт», і потрібно робити першим одразу фінальний варіант.
Параджанов любив наївне мистецтво, яке на цих іконах представлене. Він дуже часто їздив до Марії Примаченко, є фотографії цих зустрічей. Він надзвичайно цінував це знайомство!
У Києві в Музеї українського мистецтва є унікальні ікони, які подарував саме Параджанов. Там також виставлялись інші ікони, які були зафільмовані у «Тінях забутих предків».
Довідка: Ці ікони були частиною іконостаса церкви Святої Параскеви села Космач, що на Франківщині. На початку XVIII ст. в селі була одна уніатська церква. Жителі Космача вирішили побудувати другу ‒ православну. За це взявся гуцул – космачанин Іван Чупірчук зі своїми однодумцями. Церква була побудована без застосування пилки, без жодного цвяха, на околиці села, в лісі. Вона була надійним місцем зустрічі селян з Довбушем та його хлопцями. Пізніше за гроші, подаровані Довбушем, придбали іконостас, частину якого можна побачити у фільмі та в постійній експозиції музею.

У квартирі Параджанова завжди було людно

Прийти до Параджанова в квартиру і щоб нікого не було у нього в гостях ‒ це хіба що зранку або десь до середини дня. А вже з другої половини дня, особливо ж увечері, коли б я не приходив, завжди хтось був, і був накритий стіл. Усе, що приносили люди, він сам виставляв на стіл. Це були особливо «пишні» столи ‒ якщо можна вжити таке слово до цього періоду тотального дефіциту в СРСР. Особливо, коли хтось приїжджав із Грузії і привозив йому кошиками чурчхелу, яку він дуже любив! Під час вечірок Параджанов запрошував усіх подивитись на світлові надписи: на універмазі «Україна» світилось гасло “Слава КПРС!”, а навпроти, на цирку – «Цирк, цирк, цирк», і ці надписи «дивились» один на одного.
А ще Сергій Йосипович був знайомий з директоркою гастроному на Хрещатику. Вона інколи приходила до Параджанова, адже цінувала більше не мистецький талант, а його антикварні здібності. Тобто в ті складні часи він їй допомагав купувати антикваріат.
«Параджанов посадив нас за стіл на барокову лаву з греко-католицького собору, яку вивіз із Карпат за часів «Тіней». Присутні були захоплені аж надзвичайно жвавою розмовою, майже зовсім не звернули на нас із дружиною щонайменшої уваги. Тож я мав можливість роздивитись незвичний інтер’ єр Майстра. Стіни без «наката» модних «шпалер», за якими кияни в ті часи вистоювали нескінченні черги на задвірках сусіднього універмагу, були вибілені крейдою, як здавна заведено в українських хатах. Меблі. Усе було схоже на музей, Лувр чи Версаль. Вишуканий секретер, шафа-кабінет XVII століття епохи класицизму, але вже з ознаками бароко, безперечно, роботи француза Андре Шарля Буля, стіл, за яким ми сиділи, хизувався крученими ногами, різностильні предмети від часів Ренесансу до Модерну не порушували гармонії і не збурювали роздратування. Віденські стільці «Братів Тонет», що зберегли плетені сидіння з розшарованих стебел очерету, вписувались у простір, пасували до модернових світильників, які вражали витонченістю ліній та грою світла в кришталевих підвісках. Ніколи не бачені мною фантастичні гуцульські ікони на склі та килими. Обідній стіл прикрашала порцеляна Мейсена, французського Севру, англійський «Веджвуд» із блакитним тлом та рельєфним білим декором англієць Гарднер. Для вина, коньяку, грузинської чачі була неймовірна кількість козацьких штофів, скляних і срібних келихів та чарок. Особливою гордістю господаря було срібне столове начиння: ложечки, лопатки, щипці, черпачки, виделки, ножі з візерунками мушель, листяними завитками, вензелями, емаллю та позолотою… У кожного гостя був свій комплект посуду, який ніяким чином не був схожий на сусідній».
(Уривок із книги Ю. Гармаша «Мій Параджанов»)

Українські колажі

Співав він і українські пісні. Є відеозапис: він виконує «Вербову дощечку», це зняв Юрій Ілленко, коли з явились перші гроші на власну відеокамеру.
Сергію Йосиповичу дуже подобався народний костюм, у тому числі й український. Це в ньому такий дух декоратора постійно проявлявся. Найбільше він занурився в цю тему, коли знімав «Тіні забутих предків». Велику роль у цьому зіграла Лідія Баркова ‒ художник-костюмер. Вона зробила неймовірні костюми! І Параджанов надзвичайно сильно відчував людей, які можуть допомогти йому створити фільм. У нього була феноменальна зорова пам’ять! Йому подобалося розбиратись у кольорах, орнаментах, формах, він звертав увагу як на візуальні акценти, так і концептуальні. Етнотематика його надзвичайно цікавила, хоча він міг фантазувати і вносити художні правки. Але він був дійсно вроджений художник, тож все це було доволі гармонійно.

Історія однієї київської фотографії

Якось Параджанов запросив мене в гості до Вігена Вартанова.
Довідка: Віген Вартанов – видатний художник із Тбілісі, який працював у техніці фотографії, колажу та асамбляжу. Параджанов познайомився з ним у 1966 році, їхня перша зустріч і подальше спілкування протягом більше двадцяти років мали велике значення для митця.
У Вартанова стояла неймовірна шафа, яка була дуже схожа на ту, що була в квартирі Параджанова. Виробництва, здається, голландських майстрів. Я почав її фотографувати, зробив декілька фотографій – надзвичайно вона мені сподобалась. Там ще чотири декоративні тарелі були зверху. І я запропонував їм зробити подвійний портрет на тлі шафи. Вони там у беретах стоять. Проте двох беретів під рукою не знайшлось, але Сергію Йосиповичу треба було саме два берети! Параджанов каже: «Ну так Віген у береті, мені треба другий такий самий, я теж буду в береті». І тут режисер моментально починає вигадувати. Він каже: «Слухай, а в твоєї дружини є чорні трусики?». Віген покликав дружину, і все склалось (сміється). Пам’ятаю, що вони трошки там по краях з мереживами були. Параджанов сам собі зробив на голові берет і став у позу.

У Києві проїздом інкогніто

«1978 рік. Звільнений у грудні 1977 року із забороною проживання в Україні, Параджанов інкогніто приїхав до Києва в середині січня 1978 го. Після вироку суду в 1973 році, його квартира на площі Перемоги була конфіскована, а речі терміново протягом доби вивезли. Частина з них зберігалась на квартирі оператора фільму «Саят-Нова» Сурена Шахбазяна, інші – у квартирі колишньої дружини Світлани Щербатюк поблизу метро «Політехнічний інститут».
Приїзд Параджанова до Києва не афішувався. В один із січневих вечорів я з дружиною та Петром Владимировим Лихолітом прийшли на Політехнічний допомогти йому пакувати речі для відправки до Грузії. Там і були зроблені мною фото Параджанова. На одній з них він розмовляє по телефону на тлі відомої світлини, автор якої – фотограф кіностудії ім. Довженка Георгій Скачко, який зробив її ще під час зйомок фільму «Тіні забутих предків».
(Уривок із книги Ю.Гармаша «Мій Параджанов»)

Авторка Аліна Лісневська
Фото Юрія Гармаша

(Статтю було опубліковано в друкованій версії газети “Вечірній Київ”)