Життя в укритті

У Києві зараз яскраве сонце! Але вулиці порожні. Ми пережили другу безсонну ніч.

Знову ночували в підвалі і дуже втомилися. Тож треба перепочити й набратися нових сил. А ще розпитати, як минула ця сповнена жаху ніч у наших друзів, родичів і колег.

Ольга, 48 років:

Ви всі вже чули, що вночі на станцію метро «Політехнічний інститут» проривалися диверсанти. І тоді охорона метрополітену прийняла рішення про аварійне закриття станції. Бо всередині було повно людей.

Серед них і я… В своєму укритті ми опинилися заблоковані. Але розуміли, що так правильно. Тяжко було слухати плач малих  дітей, що ніяк не могли заснути. А ще дуже страждали домашні тварини , що господарі взяли з собою. Глибоко під землею ми не чули вибухів. Але собачки все відчували, і дуже боялися. На кожен вибух вони відгукувалися голосним гавканням і завиванням. Це було нестерпно….

 Наталка, багатодітна мама,  42 роки:

Я все життя думала, що наш підвал –  найбезглуздіше місце в новому будинку… Він просто  завжди  стояв порожній.

Але вже третю добу тут аншлаг – живе ціла комуна! Три багатодітні родини! Зять привіз ще батьків невістки. Вони старенькі, перелякані, ніч не спали…

Сам  пішов у тероборону. Ми з сестрою варимо дві каструляки борщу… Собі і в шпиталь.

Разом – ми сила!

Інна, 55 років:

З нами живе шестеро котиків. Вони дуже чутливі. Бояться голосних звуків. То я вирішила нікуди не йти, щоб не травмувати їх. Ховаємося під час тривоги у ванній.

 Ольга Мусіяченко:

У нас все прекрасно в укритті, я б навіть сказала, люксово. Це не бомбосховище, просто підвал. Так вийшло, що під будинком у нас нормального підвалу немає (він забитий комунікаціями, сміттям і туди треба залазити навколішки). Тому частина з нас – у сусідніх будинках у підвалах (на щастя, у нас тут не жлоби і підвалами діляться), а частина – у підвалі магазину в нашому будинку. Зокрема, я з батьками (у мене батько щойно після операції на кульшовому суглобі, тому далеко нікуди йти поки не може). Нічого екстремального написати не можу. Я спала у спальнику на підлозі (для мене це не проблема після багатьох походів). Брала навіть ноутбук і працювала трохи. Інші мешканці і продавчині магазину дуже привітні. У кого не було на чому спати – в магазині поділилися піддонами. Хоча, загалом, сусіди наші були готові непогано. Співробітники магазину пропонували нам чай, а наші принесли усілякі смаколики. Іноді бігаємо додому. Найменше панікує пес моїх сусідів, він радіє, що стільки людей разом. Створюємо чати для координації дій, пошуку міток і т.д. Печерськ здавати не збираємось!

Далі буде…

Друзі, давайте створимо цілу базу наших історій. Це надзвичайно цінно! Світ повинен знати, як звичайні кияни переживають путінську скажену агресію.

Антоніна Палагнюк