Про що говорив і чого не сказав у своїх «Вечірніх розмовах» відомий киянин Максим Рильський

Вечірні розмови

Газета «Вечірній Київ» за півроку святкуватиме 120 років від свого народження.
Чого лише не було на віку цього найвідомішого українського видання! Вік газети перевищив вік будь-якого киянина, який брав її до рук.

Була в життєвій історії «Вечірки» одна дуже яскрава сторінка, про яку пам’ятають і зараз. І були це «Вечірні розмови» відомого киянина ‒ письменника Максима Рильського, які він вів зі своїми читачами. Ці «Вечірні розмови» читали, перечитували, переповідали, вони збільшували й без того велику популярність газети.

Про що тоді говорили, що радив Рильський читачам, над чим жартували і про що сумували та на що сподівались ‒ говоримо сьогодні в наших відроджених «Вечірніх розмовах» з Вікторією Колесник, директоркою Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.

Пані Вікторіє, коли працював Максим Рильський у «Вечірньому Києві», і як загалом виникла ідея «Вечірніх розмов» за участі Максима Тадейовича?

«Вечірні розмови» Максима Рильського були доволі резонансними і важливими як у його творчості, так і в особистісному духовному житті. Думаю, з того моменту, коли в 30-х роках минулого століття Максим Рильський був заарештований і після того перестав вести щоденники, у нього лишалася потреба ділитися думками, аналізувати побачене, бо для письменника це органічна потреба. А коли позаду було ув’язнення, роки війни, робота військовим кореспондентом, чергова загроза нового арешту, цькування у пресі, тобто непростий життєвий досвід, постала потреба «поговорити» про життя, проаналізувати і окреслити обрії майбутнього не тільки для себе, але й для свого покоління в цілому. Тому в 1942‒1945 роках і з’являються автобіографічні твори: поема «Мандрівка в молодість» (1941‒1944) та цикл «Остання весна» (1945). Уже тут можна говорити про очевидний феномен історизму у творчості поета, який проходить через особисте, родинне життя, внутрішні переживання, рефлексії, спогади.

У «Мандрівці..» родинна історія так чи інакше стає частиною життя української культури ХІХ‒ХХ століття. Поет згадує свої юнацькі враження, Київ «злотоверхий», «рожеву» Романівку, людей, з якими зустрічався. Тобто уже тоді виявилась потреба філософського осмислення (у дещо зашифрованому вигляді) українського суспільного та культурного життя. Тому пропозиція написання щотижневих нарисів до «Вечірнього Києва» як ідея «впала на родючий ґрунт». Для Максима Рильського це стало тяглістю його творчого розвитку і особистісною потребою уможливлення дальшого розвитку.

Є припущення, що начебто Богдан Максимович, син поета, був ініціатором «Вечірніх розмов» на теренах знаменитої київської газети. Зрештою, немає такого документального підтвердження. А от у першому виданні «Вечірніх розмов» (1964) у передмові Святослав Іванов, тодішній редактор «Вечірнього Києва», зазначає, що ідея публікувати статті відомих письменників виникла через необхідність підвищити інтерес до газети і, відповідно, збільшити тираж. Так, Святослав Павлович, зокрема, зазначає, що Рильський відразу погодився і з притаманною поету ерудицією почав пригадувати безліч випадків співпраці європейських письменників у газетах та журналах. І таким чином згадалося ім’я Альфонса Доде і його публікації щопонеділка в одній із паризьких газет під рубрикою «Понеділкові оповідання». Тільки там була комунікація щопонеділка, а Рильський запропонував щосуботи публікувати «Вечірні розмови».

Про що говорив він зі своїми читачами?

Який би нарис із суботніх «Вечірніх розмов» ми з вами не прочитали, головна ідея – проблема людини вміти залишатися людиною за будь-яких обставин, поважати себе і культуру свого народу ‒ українську. А це, погодьтеся, було елементом українського духовного спротиву, який ми можемо оцінити сьогодні.

У збірці нарисів «Вечірні розмови», що побачила світ у видавництві «Художня література» у 1963 році, було зібрано всі публікації, а їх близько сорока. Знаєте, Максим Рильський ‒ людина інтелектуальна, і все, що він писав, вражає інформативністю, широтою ерудиції, аналітичністю і бажанням бачити в людях «винятково хороше». Можливо, для широкого загалу сьогоднішнього читача якісь теми будуть уже не настільки цікаві та актуальні, але безперечно «Вечірні розмови» будуть безцінним джерелом інформації для філологів, журналістів, краєзнавців, істориків, біографів творчості поета.

Почалися «Розмови» з нарису «Святковий подарунок», де йдеться про історичну подію: відкриття київського метро у листопаді 1960 року. І вже з першої публікації стає очевидна ерудиція та неабияка пам’ять автора. Так, Рильський пригадує київські історії про патріархальний Київ ХІХ століття з валами, маленькими будиночками над дніпровськими кручами, київські «конки». Далі письменник згадує і перші київські трамваї, що були першими і в Європі. І, що прикметно, робить акцент на тому, що власниками київських трамваїв була бельгійська компанія, а не російські капіталісти! Рильський між іншим нагадує про сучасні технічні досягнення української столиці, про наукове диво саме київського метро. Отакі напівтони, натяки, езопівська мова були частиною художньої тканини «Розмов».

«Вечірні розмови» ‒ це роздуми про життєві сенси і смисли: це про дружбу, збереження природи, про чарівність українських міст і сіл, про усвідомленість бути громадянином, про патріотизм «місцевий», про мистецтво і літературу, про дива кохання. В «Розмовах» автор згадує імена українських митців і вчених Григорія Сковороди, Олександра Довженка, Андрія Малишка, Євгена Гребінки, Володимира Короленка, Михайла Коцюбинського, Георгія Майбороди, Оксани Петрусенко, Івана Козловського, Зої Гайдай, Олександра Богомольця та багато інших видатних імен – імен, які, як наголошує Максим Рильський, є гордістю «вітчизняної» (зауважимо – не української, бо небезпечно!) культури. «Вечірні Розмови» ‒ це красиво, просто і вишукано. Можливо, це не стільки журналістика, але хороший літературний текст, який має свої принади і сьогодні.

Про кого йшлося у «Вечірніх розмовах»?

«Вечірні розмови» ‒ це людські історії, що тісно пов’язані із історією Києва і України в цілому. Поет згадує всіх тих, з ким зустрічався в житті, чиєю творчість захоплювався. «Розмови» ‒ це і життєві історії, до яких поет ставився з повагою і відповідальністю. Рильський не пропустив жодної суботньої публікації своїх «розмов» у «Вечірці». Святослав Іванов згадував про те, як у Голосієві зустрічалися із Максимом Тадейовичем та говорили допізна. Зранку поет мав їхати до Харкова у справах, але зранку написав статтю «Коротка новела» ‒ і вона вчасно прийшла до читачів. Це була щемна історія про те, як дві людини кохали один одного все життя і зізналися про це тільки в літньому віці. Така проста і драматична історія київського інженера та красуні італійки.

Будь-яка «розмова» легко читається і має завжди ненав’язливий повчальний елемент. Сумно, звісно, читати «радянську» тематику в нарисах. Але якщо прибрати всі оті «ідеологічні» елементи того часу, то це приємні красиві людські історії. Для Рильського це було важливо, і він не пропускає своїх есе, щосуботи вони виходять на газетних шпальтах. І згодом оці «Вечірні розмови» так і вийшли окремою книжечкою, як у Альфонса Доде.

Тобто Максим Рильський був таким українським сторителером минулого століття?

До певної міри можна назвати «Вечірні розмови» сторителінгом (цікаво, як Максим Тадейович поставився би до такого дослівного іноземного запозичення?) Адже, дійсно, мистецьки побудована розповідь, певна життєва історія, пропущена крізь призму авторського досвіду і розважала, і повчала, а, отже, спонукала до формування певних висновків. Але, з іншого боку, сучасний текст сторителінгу – це не завжди художній текст. Головна мета такої оповіді – історія, почасти драматична, що має якусь, як правило, позитивну розв’язку. Їх навіть навчився ШІ штампувати на теренах соціальних мереж. Такі оповідки (наративи) використовують і як маркетинговий прийом в бізнесі, і в освіті (як заохочення щось дізнатися).

Для Максима Рильського «розмови» з читачами – це скоріше просвітництво письменників-енциклопедистів XVIII століття, які вустами Вольтера закликали «доглядати свій сад», тобто розвивати в собі найкращі людські якості. Як твір художній нариси Рильського словесно-візерунчасті та мелодійні. Це літературний твір.

Іноді неймовірно жалкую, що через постійний нагляд і цензуру Рильському не було можливості вести щоденники! Певно, це були б неймовірні «сторіз» із гумором, ерудицією, широкими літературними алюзіями, цитатами тощо. Тому «Вечірні розмови» ‒ ще й, напевне, частина ненаписаних щоденників поета. Рильському було б про що написати в щоденниках ‒ і про події, і про поетів-побратимів, і про літературне життя України, і про кохання…

Зокрема, арешт письменника на початку 30-х років ХХ століття ‒ це, відверто кажучи, неймовірне випробування, навіть психологічний злам поета. Саме після цього Максим Рильський припиняє вести щоденники і пише «соціалістичну» збірку «Знак терезів». Пізніше, у книзі «Мандрівка в молодість батька», син поета Богдан, безперечно, зі слів тата, напише про перебування в Лук’янівській буцегарні. Але написати про це він зміг лише у 80-х роках минулого століття.

Можна тільки здогадуватись про випробування етичні та моральні, яких довелося зазнати поету під щоденним психологічним та фізичним тиском (є перекази, що після арешту Рильський не носив більше вуса: їх висмикували, напевне, вбачаючи в цьому «націоналізм»). Коли Рильський дізнається, що його замість Соловків відпускають, то почує «а ви нам єщо прігодітєсь»… От мене іноді вражає, як люди без освіти, напівдикі, недолугі, але їм вистачає якогось дикого «розуму» розпоряджатись долями людей, знущатися. Відомий іспанський інквізитор Торквемада, певно, вжахнувся би.

Отже, тодішня реальність була дуже небезпечна і, я думаю, те, що Максим Тадейович мав онкологічну хворобу наприкінці життя, було наслідком оцього постійного напруження, очікування арешту, переживання за дружину і родину в цілому.

Але він достойно, можна сказати, аристократично зустрічав усі життєві виклики. Був життєлюбом, любив бувати на природі, читати книжки, перекладати, писати, видавати, рибалити, відвідувати театр, слухати оперу, гарно вдягався. Поет завжди, без застережень і вагань, вітався з людьми на вулиці, які поверталися із заслання. Переказують, що Марія Сосюра, коли її звільнили із заслання, прийшла відразу до Рильських, говорячи: «дайте поцілувати руки цій жінці». Катерина Миколаївна носила передачі для Марії… Отака ще ненаписана історія до «Вечірніх розмов» могла б бути.

Як живе свідчення людяності Максима Рильського є рояль у нашому музеї. Цей музичний інструмент належав Михайлу Семенкові. Коли його арештували, то родина, діти Семенка залишились без продовольчих карток, а, отже, без засобів для існування. Тоді Рильський за позичені гроші викупив рояль, чим неймовірно допоміг родині. (Про це пізніше згадувала дочка поета Ірина).

Максим Рильський ‒ це ще й про любов до нашого Києва, так?

Рильський не просто любив Київ, він обожнював його. Він народився у цьому місті, набирався знань у гімназійні та студентські роки, тут, у будинку Миколи Лисенка, сталося його перше кохання й згодом побачила світ перша поетична збірка «На білих островах». У нас є поки невтілений проєкт – створити фотальбом про Київ, з віршами, документальними свідченнями, прозою тощо. Це мав би бути альбом про місто поета, про Київ, вулиці, будинки Максима Рильського. Це буде Київ кінця ХІХ ‒ середини ХХ століття. Думаю, прийде час ‒ і мрія втілиться. Так щемливо дивитися хроніку минулих років, красивий Київ, зелений, без машин, люди ходять пішки. Максим Тадейович теж ходив до Спілки письменників пішки, від вулиці Богдана Хмельницького, на якій жив.

Рильський любив Київський оперний театр, як, зрештою, театр загалом. Певний час поет був завідувачем літературної частини в оперному театрі. Йому ми завдячуємо існуванню перекладів лібрето опер українською мовою. Опера до 70-х років звучала українською! Максим Тадейович дружив з усіма акторами, актрисами, диригентами Києва. Уявляєте, людина встигала жити, дружити, творити.

Тому він любив «Вечірні розмови» у «Вечірньому Києві», він любив Київ і киян. У нього безліч поезій про наше місто. Нам вдалося спільно із онуком поета Максимом Георгійовичем Рильським видати збірку «Співучий Києве, дитя живих століть», куди увійшли і поезії, й листи поета. Тут же і спогади сина Богдана про «Вечірні розмови». Сьогодні життєствердні рядки поета про Київ зігрівають серце :
Прекрасний Києве на предковічних горах!
Многостраждальному хвала тобі, хвала!
Хай на просторищах, де смерть , як ніч пройшла,
Воскресне день життя і весен неозорих! («Києву», 1943)

У які роки виходили «Вечірні розмови» Максима Рильського?

Це були 60-ті.
Першу чергу Київського метрополітену було відкрито в листопаді 1960 року, і він про це пише.
І хто тоді знав, що Максиму Рильському до кінця життя залишалося чотири роки? Це писалося в 60-х роках, а охоплює він великий період, там згадуються люди, з якими він вчився, і вчителів своїх згадує ‒ тобто це такий ліричний щоденник про людей. У 1964 році виходить окремою книгою збірка публіцистики «Вечірні розмови». Сьогодні це перше прижиттєве видання вже раритет..

Повертаючись до його «Вечірніх розмов»: з людьми розмовляє людина, яка стільки всього пережила, з отією своєю аристократичною матрицею в такі не аристократичні часи. І ось він веде оці вечірні розмови після всього пережитого, і йому хочеться, мабуть, поділитися своїми філософськими міркуваннями про життя. Що для нас цінне в оцих його роздумах?

От, знаєте, філософи люблять говорити: якщо східна ‒ то мудрість, якщо філософія ‒ то грецька. У нього була така людська мудрість, яка полягала в тому, з огляду на все його життя, що за будь-яких обставин треба бути людиною.

Жити повним життям, читати багато ‒ і це не так прямо афішується: от я прийшов, я знаю, от мої спогади. Ні, це набагато ширше. Він обов’язково згадає якийсь твір на цю тему, хто що писав з цього приводу, згадає історію яку-небудь. І вони теплі, оці «Вечірні розмови». І вони й зараз нам потрібні, такі розмови. Не повчальні: робіть так і так! А отак от тихо, по-людськи розказати, що відбувається, наприклад, яка у театрі відбулася постанова, як необхідно зберігати дерева в Києві, як із розумінням ставитися до літніх людей, як, зрештою, не забувати, «що ти людина, ти – з людьми». Рильський зі свого життєвого досвіду, спираючись на світову й українську культуру, підводить до думки, що жити треба щодня: все прощати близьким, рідним, друзям. Зрештою, бути добрим – краще.

А ще настанова від Рильського: людину треба любити не тільки в собі, варто встигати робити добро іншій людині. Онуки згадують, що поет вставав дуже рано, о 6-й ранку, і йшов до себе в кабінет працювати. Сьогодні, маючи комп’ютер, важко уявити, скільки встигав Максим Тадейович писати вручну: вірші, переклади, статті й листи. Вражає його листування, якщо люди зверталися з проханням, він усім відповідав, навіть коли був тяжкохворий, диктував листи своєму секретареві.

Рильський заснував товариство охорони природи. Рятував київські каштани та липи. Він усе встигав. Він опікувався музеями, у нас у музеї є така домашня хроніка, такі чорно-білі плівочки, ми їх оцифрували. Сьогодні неймовірно цікаво дивитись чорно-білу хроніку. Воно таке щемливе, іноді навіть більш художнє, ніж кольорове. Так от, можна побачити, як поет опікувався музеєм Тараса Шевченка, Лесі Українки. Усе життя Максим Рильський на день народження Шевченка навідувався до Канева. Це данина і своєму батькові ‒ Тадею Розеславовичу, тому що поховала Шевченка «Стара громада» Києва. Це Лисенко, Антонович, Старицький, Познанський. Зрештою, Максим Рильський ‒ це той місток між елітарною аристократичною культурою українською XIX i століттям XX з його антибуржуазністю.

Рильський був абсолютно байдужий до колекціонування, до якогось вишуканого і дорогого інтер’єру в побуті. Але в ньому був оцей аристократизм бути лаконічним і простим, класичним. От я іноді дивлюся хроніку з Рильським: так просто й елегантно він носить одяг і капелюх, як він одягає пальто, як він іде, зрештою. Письменники молодшого покоління, які зустрічалися з Рильським, захоплювалися ним ‒ і талантом, і зовнішнім образом. Невипадково сучасники називали поета «Максим ‒ Золоте Серце», і це не метафора.

Постать Максима Рильського цікава ще й тим, що вона розвінчує отой стереотип, який нам насаджували, що все українське ‒ це селянське, просте. А тут абсолютно інше: його життя ‒ це українське аристократичне, тобто повністю перекреслюються оці радянські догми.

Рильський, дійсно, походить із давнього шляхетного польського роду Рильських-Сциборів. «Я ‒ син того Тадея», – любив говорити Рильський. Втративши батька в ранньому віці, Рильський через усе життя проніс глибоку синівську шану. Він, як і батько, підтримував вшанування пам’яті Шевченка, адже саме на кошти «Старої громади» здійснили перепоховання Кобзаря, усе життя опікувався кобзарями, розвивав українське книгодрукування, був організатором науки. (Не випадково інститут, який очолював М. Рильський, сьогодні носить ім’я поета ‒ Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України).

Що ще найяскравішого можемо згадати з його «Вечірніх розмов»? Можливо, це розмови з відомими людьми чи подорожні роздуми?

Я б залюбки перечитала всі «Вечірні розмови». Особливо зворушує «Коротка новела», «Про старе й нове», «Останнє полювання», «Бідний малий Андрій», «Подорож до Югославії», «Народ і краса», «Дивлюсь на афішу».
«Вечірні розмови» ‒ про те, щоб щодня робити маленькі добрі кроки для себе і людей. «Твір мистецтва повинен будити високі почуття і світлі думки …повинен напувати людину енергією, любов’ю до життя», ‒ таку настанову давав митцям Рильський і сам втілив це у своїх «Вечірніх розмовах».

***

Ми завершуємо розмову з пані Вікторією під гул чергових сирен. І згадуються слова Максима Рильського про Київ:
Багряний вечір догорів,
І попіл падає на місто,
Переливається намисто
Понаддніпрянських ліхтарів.
По шумі денних голосів
На серці тихо, сумно, чисто.

Цікаво, якими б були сьогоднішні «Вечірні розмови» цього класика української літератури зі своїм читачем? Одне можна спрогнозувати точно – вони були б небанальні.
Над його улюбленим містом гуляє літній переддощовий вітер. І в ньому ніби чується відлуння колишніх розмов, людських доль, мрій і трагедій, та всього того, заради чого наш незламний Київ стоїть.

Розмовляла Тамара Куцай
Фото Романа Ратушного

(Інтерв’ю було опубліковано в друкованій версії газети «Вечірній Київ»)