КАТЕРИНА БІЛОКУР: ТАК МАЛЮЄ ДУША УКРАЇНИ
У її сільській садибі – музеї – щодня натовпи туристів. Це нагадує натовпи паломників, які прилучаються до якогось дива.
Катерина Білокур – теж свого роду диво. Самородок. Сплеск. Потік нестримної енергії таланту, який пробився крізь заскорузлі сільські традиції грубої сільської праці та несприйняття інакшого. Крізь безвихідь. Тяжку й трагедійну долю українського селянства. Талант, який дивився на світ її очима любові й бачив та показував «Піонії», «Квіти на блакитному фоні», «Квіти за тином», «Цар-колос», «Котики», «Привіт врожаю», «Жоржини», «Натюрморт «Сніданок», «Натюрморт «Бурячок» та багато інших картин, які поповнили український культурний спадок.
Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського району, що на Полтавщині, 7 грудня 1900 року. Народилася, як сказали б зараз, із пензликом. І хоч батьки не пустили її до школи (щоб зекономити на одязі і взутті) та забороняли малювати, потяг до малювання переважив заборони.
Ось як сама Катерина про це згадувала: «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту».
Одного разу на знак протесту проти батьківських заборон Катерина спробувала навіть втопитись, застудивши на все життя ноги в льодяній річковій воді, після чого їй батьки дозволили нарешті щось малювати.
А далі її долю визначив випадок. Не зовсім, звісно, випадковий, а створений нею. Почувши весною 1940 року по радіо (єдиний на той час зв’язок зі світом) пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, написала їй листа, вклавши до нього шматочок полотна з намальованою на ньому калиною.
І ця калина зробила її знаменитою. Бо далі було визнання. Персональні виставки, членство в Спілці художників України, звання, ордени. Навіть в Париж на міжнародну виставку в 1954 році її картини повезли, де їх побачив уславлений Пабло Пікассо і сказав таке: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Її історія цілком вкладалась в історію радянської ідеологічної парадигми: людина з народу отримала шанс творити. Її ім’я та роботи використовували як вітрину, але насправді реальної підтримки та розуміння вона не мала. Як і необхідної вчасної медичної допомоги. Тож у червні 1961 року Катерина Білокур помирає в районній лікарні Яготина, залишивши в своїй хаті недомальовані полотна.
Її картини – як прояв багатобарвності української душі, а постать – вдалий грунт, як сказали б зараз, для піару.
Біля музею-садиби стоїть пам’ятник Катерині скульптора Івана Білокура – її племінника.
На фоні голубого неба – вона, така проста, звичайна, в хустинці, як нагадування усім нам, таким, як нам здається, непростим, напханим амбіціями, планами, можливостями, що чути поклик душі і творити – просто і водночас складно. Принаймні, вона недаремно відходила своє життя росянистими стежками рідної землі.
А її талант продовжує цвісти незвичайним квітом, віднесеним мистецтвознавцями до наївного мистецтва. Але чи є в світі щось реалістичніше й сильніше за оцю так звану наївність?
Тамара Куцай
