Ольга Чайко: Українці під час війни – як мурахи, гуртуються і допомагають один одному

«Можемо завтра поспілкуватись, якщо не буде вибухів. Бо якщо таке трапиться, не зможу, буду на чергуванні», – каже буденним голосом Ольга.
Війна. Київ так само, як і вся Україна, уже більше двох років потерпає від скажених російських прильотів. Кожен день і ніч тут нагадують їхню славнозвісну «російську рулетку», і, оговтуючись після чергової тривоги, думаєш, що цього разу пронесло. Але щоразу так сказати можуть, на жаль, не всі. І це, як ніхто інший, знають журналісти-новинарі, які в числі перших
виїжджають на місце подій.
Ольга Чайко – спеціальна кореспондентка інформаційної служби телеканалу ICTV. Вони з чоловіком телевізійники, їхні родини також пов’язані з журналістикою, а її бабуся Віра Шутенко викладала колись на факультеті журналістики в престижному Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка.
Ольга періодично їздить в «гарячі точки» України, де дихає війна. Ця тендітна невисока жінка під жилетом з надписом Press має велике сміливе серце. А ще – залізну витримку, характер і дивовижну любов до життя: її традиційні ранкові фото Києва на власній фейсбук-сторінці додають наснаги жити не одному підписнику.
Говоримо про теперішнє життя з нею, згадуючи трохи й минуле.

Олю, ти – європейський приклад сучасної журналістки, з чудовим знанням англійської. Розкажи, як прийшла в журналістику і чи не розчарувалась.
Я вчилась у київській школі з поглибленим вивченням англійської і школяркою їздила за кордон за обмінами, які тоді лише розпочинались. Думала вступати на романо-германську філологію, але мама переконала, що варто на журналістику. На факультеті наша викладачка Елеонора Кутуєва давала прекрасні знання з іноземної мови, потім я двічі навчалась в університетах у США, проходила там практику на NBC, пізніше стажувалась у Deutsche Welle Academie.

Чи не розчарувалась?

Ні, бо журналістика – це ніби свято, яке завжди з тобою. Тобто немає: тут працюєш, а тут ти не працюєш. У тебе вихідний, але все одно хтось дзвонить, щось питає, розказує. Або люди дзвонять: допоможи, або тебе кудись кличуть.

Ти з початку війни в Києві?
Ми одразу родиною вирішили, що нікуди не поїдемо. У перший день, коли прокинулись від вибухів, ще не розуміли, що і як, якісь справи позакінчували, і чоловік сказав: «Слухай, їдь на роботу, тобі там буде спокійніше». Я зібралась і о 7 ранку таки поїхала. І залишилася там уже на наступні дні та навіть, якщо точніше – понад місяць. У перші дні ми не ризикували виходити на вулиці з камерами. Ми знімали на
телефони, бувало, що з телефонів виходили і в прямий ефір. Іноді нас приймали за диверсантів, та потім люди якось заспокоїлись. Одна з моїх перших зйомок – це величезні натовпи на вокзалі, коли я, між вибухами, підкидала свою подругу до Чехії.

Можеш ще пригадати зйомки, історії, які найбільше запам’ятались?
Звільнення Київщини. Це був початок квітня, і нікого не пускали в райони, які були щойно звільнені, можливо, через міни, можливо, були якісь інші причини. Та ми задалися ціллю туди потрапити, і
заїхали волонтерською машиною. Фактично, ми були першою українською групою, яка 6 квітня потрапила до Гостомеля. Морально зйомка була складна. Ми заїжджали через напіврозтрощений міст, дорогою бачили розбиту техніку. Розчавлені танками цивільні авто.
Нас завезли до Гостомельського ліцею, де квартирували росіяни, вони влаштовували туалети прямо у класах, стояв сморід, усе покрадене. Там було дуже страшно, директор проводив нам екскурсію. І виявилось, що його сина розстріляли, він нас повів на його могилу, яка була прямо під багатоповерхівкою, потім хлопця перепоховали. Тобто, дружина із меншим сином виїхали за кордон, а старший син лишався у Гостомелі, якось надвечір, після початку запровадженої росіянами комендантської години, він пішов вигуляти
собачку – і зник. Зв’язку тоді у Гостомелі не було. Його почали шукати не одразу – люди банально боялися вийти з будинків, а через тиждень знайшли, він лежав у гаражі застрелений. Вони всім руки зв’язували й розстрілювали у потилицю. Оце була найстрашніша зйомка, коли вперше з цим стикаєшся і взагалі потрапляєш у ці моменти…

Ти періодично буваєш і в прифронтових зонах?

У Херсоні і в катівнях ми були, і під обстрілами були, були після підриву росіянами Каховської ГЕС влітку минулого року. Це були складні зйомки: падали, руки-ноги били, в каналізації якісь провалювались. Взагалі там щоразу якийсь атракціон, страшний насправді, бо ти ніколи нічого не можеш спланувати, плануєш виїзд
заздалегідь, домовляєшся, але може щось статися. Починається обстріл – і все може скасуватись. Тому організувати щось завчасно неможливо.
Щоразу вражає ступінь жорстокості росіян. Вони катують, вони заздрять, вони вбивають, вони гвалтують. У мене була історія, коли жінка почала розказувати, як її гвалтували. І я не знала, чи давати це в ефір, чи ні, тому що я не могла зрозуміти: людина це каже усвідомлено, чи їй просто треба виговоритися мені як психологу. І я десь це натяком дала в репортажі, але те, що вона розказувала – це було страшно. Потім ми знімали в катівнях, влаштованих росіянами, в Херсоні. Була катівня на вулиці Пилипа Орлика, була зйомка без героя, але я якось побачила випадково в соцмережах, що є дівчина, яка там була, знайшла її, і ми зустрілися. Вона така на нервах, каже: «Слухайте, мені нема коли з вами говорити, бо я вперше на манікюр
записалася». Я кажу: «Я Вас розумію, мабуть, сама би не хотіла такого згадувати, але це вкрай важливо. Ми встигнемо до манікюру». Вона: «Розумієте, коли мене катували, то я ніготь собі зірвала, мені настільки було
боляче, що я його зірвала і цього навіть не відчула. І нарешті, – каже, – він у мене відріс, то я йду до манікюрного майстра».

А чи можеш поділитись історіями про силу духу наших українських
людей, які тобі запам’ятались?
У нас був такий прекрасний приклад, коли ми знімали в Херсоні, і напередодні вдарили по кардіологічному центру, і там у стіні така величезна дірка, з якої видно Олешки. Заходимо, і бачимо, що там усі медсестри, відпрацювавши свою зміну, наводять лад. Жваві такі, з гумором, вони вижили, і з цього всього регочуть. Підходимо, а в них ще й футболки з патріотичними надписами, і вони всі стоять біля стіни і вантажать цю биту цеглу – залишки стіни, які рознесло по кількох поверхах. І взагалі українці такі цікаві, люди завжди знають, куди бігти, і вони одразу як мурахи. Згуртувались, організували миттєво схему допомоги. Не знаю історій, коли людину розбомбило і вона пішла пити, хоча таке теж може бути, але в принципі те, що я бачу, то людина, в якоїсь щось зруйнували, знищили, бере себе в руки, ще й сусідам допомагає, і потім ще комусь. І от цікаво, що оці люди, які там, в найбільш небезпечних місцях, вони найбільш позитивні. Тому що у відносно безпечних регіонах буває, що у людей якась там паніка, чи зневіра, а там, де обстрілюють щодня, люди дуже зібрані, з гумором, вони намагаються жартували над цим усім, і зрозуміло, що часто це така захисна реакція.

Чи не страшно тобі буває під час зйомок там?
Страшно, коли вчишся плавати, бо страшно у воду зайти. А далі ти випливаєш. Так і тут. Коли заїжджаєш, особливо коли на тиждень, то перший день – це не комфортно, бо ти знаєш, що в будь-який момент
може прилетіти, і це вирахувати неможливо. Тобто є місця, де більша небезпека, є, де менша, але скрізь може прилетіти. А потім уже просто цікаво. І ти думаєш, якщо люди там живуть, вони можуть, то чому й ти не можеш.

Якими висновками роботи на війні ти могла б поділитись із молодими
журналістами, які щойно заходять у цю професію?
Війна накладає багато своїх правил. Пам’ятаєш, як у нас на «Вікнах» колись робили телевізійні репортажі? «Це село таке-то, знаходиться там-то й там-то, там живе той і той». Зараз, якщо ти говориш про прифронтові регіони, то кажеш: «Одне з сіл Херсонської області». Не даєш розуміння, де це знаходиться, тому що росіяни усе це можуть відслідкувати, а ми маємо дбати, щоби після нашої зйомки до населеного пункту не прилетіло, і не загинули люди. Потім, якщо ти працюєш на деокупованих територіях, дуже часто люди просять не вказувати прізвища, тому що у них можуть бути родичі на територіях, які поки контролюють росіяни. Тобто у тебе має бути такий високий рівень відповідальності, бо інколи людина хоче давати інтерв’ю, дуже багато розповідає, і ти розумієш, що їй це може зашкодити. Тобто тут балансування між тим, щоб не нашкодити, і тим, щоб сказати правду. Треба також зрозуміти, що не кажуть щось із міркувань безпеки, чи це від тебе приховують. Тому що влада може корупційні схеми прикривати міркуваннями безпеки. Оце дуже складний момент.

Війна диктує свої вимоги й до самого процесу спілкування журналіста з
людьми?
Зараз треба бути дуже обережними, тому що у людей може бути ПТСР (ред.: постртравматичний стресовий розлад), депресія. Тобто ти не маєш додатково травмувати людину, не маєш особливо на неї тиснути, якщо вона не хоче спілкуватись – краще не наполягати.

Як поводитись, коли йдеться й про певні чутливі теми?
Як? Я, наприклад, говорю, якщо людина каже повністю ні, що я її розумію. Бо я не знаю, як би я поводилась у цій ситуації. Наприклад, та дівчинка, яка сиділа в катівні, вона одразу сказала: «Ні, я не хочу». Я сказала: «Я вас розумію, але давайте ми годинку подумаємо. Бо, мені здається, що це дуже важливо для України і українців – почути, що там було, і вас побачить багато людей». А потім вона подумала й погодилась, ми й досі з нею спілкуємось. І таких багато історій. Ти не маєш виконувати завдання будь-якою метою. Це з політиками треба виконувати завдання будь-якою метою, бо вони люди, яких ми найняли, і в межах своєї компетенції мають відповідати. Якщо йдеться про людські історії, ми повинні розуміти, що героя ми можемо ранити, він може, не дай Бог, накласти на себе руки, замкнутися, йому може стати погано. Тож треба десять разів подумати, також не варто ту людину одразу полишати наодинці. Була у нас одна історія: у жінки почалась істерика, коли вона розповідала, як росіяни до неї чіплялись. І ми не пішли, поки вона не випила,
мабуть, літр води і не заспокоїлась. Коли вона вже почала жартувати, лише тоді ми змогли поїхати.

Як рятуватись журналістам від емоційного вигоряння? Ти завжди, мені здається, емоційно рівна і я цим захоплююсь, правда. Як ти рятуєшся, і який твій рецепт для інших?
Нам на роботі свого часу зробили сесії з психологами, це допомагає. У мене не було ні паніки, ні страху війни, нічого, але в мене почали вилазити якісь мої життєві проблеми. Тому я знайшла психолога й консультуюсь. Є люди, які ходять у спортзал, у мене дуже багато таких друзів. Тобто різні методи. Сказати, що ми такі залізні люди – ні. От я, наприклад, захоплююсь військовими, бо розумію, що їм набагато важче. І як вони це витримують, я не знаю, чесно.

Чи є такі місця в Києві, де ти поновлюєшся, де Київ тебе обіймає і дає
сили?
Так, дає сили Київ – вічне місто. Вийшла на балкон, дивишся, у мене все видно: «баба» (ред: монумент Батьківщина-мати), Лавра, Андріївська церква, весь правий берег з дому видно. На вихідні, і не лише, завжди йду через Андріївський узвіз, якось мене так заносить. Виходжу з роботи, чи ще звідки, а потім раз – і я вже на Контрактовій.
Друзі в мене хороші, зустрічаємось, кудись ходимо. На природі краще, мабуть, стає, дивишся, як річка тече, але потім довго не витримую, мені потрібен якийсь екшен.

Про який Київ майбутнього ти мрієш? Яким він тобі уявляється?
Ми всі зараз живемо з почуттям провини. Ми розуміємо, що ми живемо в Києві, а людям гірше. І ми весь час з оцим почуттям провини, воно нас переслідує скрізь. І от я мрію про Київ без почуття провини. Ми живемо краще, ніж люди біля фронту, але я хочу, щоб ми дійшли до того стану і тієї точки, коли ця війна буде десь взагалі в такому минулому, що ми зможемо з гумором щось згадувати, що зможемо вийти, взяти собі каву і просто неспішно її випити. І щоби це не було із відчуттям, що я роблю перерву у війні, п’ю каву, а щоби я знала, що у мене, у рідних і близьких усе добре, а я сиджу і п’ю каву. І Київ має бути тільки українським! Адже люди, які пережили окупацію, не можуть згадати нічого страшнішого за окупацію. Вони сидять під жахливими обстрілами, але кажуть, що неволя у рази гірша. Бо це такий страх, який всередині в тобі, ти ніколи не знаєш, доживеш ти до вечора, чи ні, що з твоїми рідними станеться, їх заберуть, їх катуватимуть? Це найстрашніше.

Друкована версія «Вечірнього Києва» виходить якраз на День журналіста.
Тож до тебе як до професіонала запитання: що найголовніше в професії журналіста?
Насправді найголовніше – бути об’єктивним. Пам’ятаєш, нам колись Кривенко (ред.: Олександр Кривенко (1963 – 2003), відомий український журналіст, головний редактор на той час ММЦ «Інтерньюз», що випускав популярну телевізійну інформаційну програму «Вікна») казав: «Не любіть нікого, не ненавидьте нікого». Правда, тепер у нас є кого ненавидіти – це ворог. Але все-таки, коли йдеться про внутрішні справи України, треба бути об’єктивним, неупередженим і десять разів все перевіряти. Це найважливіше. Тому що навіть найкращі люди можуть помилятися. Це важка робота. Вона завжди дуже-дуже цікава, але складна. І журналісти повинні звикнути до того, що вони завжди у всьому винні. Їх завжди будуть цькувати, іноді називати журношлюхами (жахливе слово), але вони мають розуміти, що вони великі молодці, що вони громадяни цієї країни, і що вони з журналістикою – від небайдужості, а не від того, що хочуть щось заробити насправді. Тому що вони хочуть змінювати цю країну, і вони намагаються це зробити дуже щиро.

Розмовляла Тамара Куцай

Фото: з архіву Ольги Чайко

(Інтерв’ю було опубліковане в друкованій версії газети “Вечірній Київ)