ЗАДЕР НОСА – Й КОЧЕРГОЮ НЕ ДІСТАНЕШ

Колоритна українська приказка, якою ми (щоправда, найчастіше подумки) винагороджуємо всіляких зарозумілих людей, яких зустрічаємо на життєвому шляху. Але ж звідки вона пішла, і хто задирав того носа так, що навіть довжелезною кочергою складно було нашим предкам його дістати?

Історія появи цього виразу насправді складна й непроста, схожа на діставання кочерги носом. А було все так…

Українське село. Зима. Вечорниці. Блимає світло тріскучої лучини, висвітлюючи радісні молоді обличчя, сповнені надій та сподівань. Але тут

у центр хати біля столу виходить Василь, якого по-сільському називають Міністром, підпирає боки руками, ледь не зваливши при цьому порожні глиняні полумиски чорнявій Марусі на голову, яка чудом цього «щастя» уникнула, бо задивилася вбік, на макогін. Посмикавши свою велику нову полотняну торбу і навіть випнувши її вперед, аби всім було видно, Василь починає бадьорим і трохи верескливим голосом закликати:

• Ну що, друзі, кладіть мені повну торбу гривень, а то мене жінка з дому вижене, скаже, мало заробляєш!
• Чого це ми маємо тобі гроші класти? У нас і так своїх мало! – різко протестує Михайло, стиснувши в спітнілих руках кілька зіжмаканих грошенят.
• Гаспиде, тобі гроші в торбу класти?! – войовниче озброївшись лучиною, підступає до нього господарка хати – 70 річна Мотря. Але Василь у відповідь і вусом не веде.
• Поясни, для чого тобі наші гроші! – рішуче стиснувши двома руками макогін, кричить Маруся, сердито відсовуючи ногою полумисок та підступаючи до нього все ближче й ближче. І Василь не витримує та злякано зізнається:
• Для чого, для чого… Я ж сказав – жінка вижене… Ну і той, щоб я по торбах ваших не никався, не крав у вас нічого! Тойво….

Далі швиденько пригрібає до себе на столі гривні, які дехто здуру вже кинув та обзиркує поглядом чужі торби, рвучко притискаючи свою до грудей.

Грицько, який стояв ближче всіх до припічку, не довго думаючи, хапає кочергу, яка стоїть неподалік, і грізно прямує до Василя. Усі розступаються. Але тут Василь неочікувано та завбачливо хапає в руки якесь решето, що висить вгорі на гвіздку і на якому білим по червоному вишито «Інстарешето», прикривається ним наче списом і хутко пробирається до дверей. А далі втікає.

Натовп з вечорниць женеться за ним. Дехто побіг вперед, дехто відстав. Ось-ось Василя має наздогнати Гриць з кочергою. На ньому – нові модні (а головне – цілі) чоботи, позичені в сусіда, якими він хотів сьогодні вразити Марусю.

Василь, не довго думаючи, кидає в нього своє Інстарешето, яке дивовижним чином крутиться у Гриця перед носом, зображуючи його то в рожевому, то в коричневому, то в голубому освітленні, коли надворі темна й мрячна ніч. Гриць завмирає, роздивляючись себе, тим часом як Василь втікає.

Захекавшись, до Гриця підбігає натовп людей із вечорниць.

• Де він? Де цей хапуга, де цей здирник?! – кричать усі разом гнівно, розмахуючи хто граблями, хто коромислом (а Мотря – ціпком) та підступаючи все ближче до Гриця.
• Задер носа – й кочергою не дістанеш! – кидає у відповідь Гриць, відкинувши вбік кочергу і роздивляючись себе в Інстарешето та обираючи для себе правильний ракурс і фільтр, аби чоботи гарно зблискували.

З тих пір так і пішло…