З піснею про Українську державність

Олександр Кошиць – один із видатних українців, ім’я якого досі невідоме більшості. Хоровий диригент, композитор, вчений-етнограф та  педагог  25 років прожив в еміграції і ще десятки років потому був в Україні під суворою забороною, а нащадки його родини, що залишилися жити в радянському союзі, змушені були змінити прізвище через постійні переслідування та репресії.

Любов до музики проявилася в Олександра, що народився 12 вересня 1875 року, ще в Богуславі, де він навчався у бурсі протягом 1884 – 1890 років. Українська пісня цілком заполонила серце композитора саме під час навчання у Київській Духовній семінарії: «Це були найщасливіші дні мого життя, то були дні мого музичного пробудження», – напише він пізніше у «Спогадах» про останні роки навчання. Становлення його як диригента відбулося у цій Академії, де він три роки був одночасно і студентом, і диригентом Академічного хору. Далі були роки праці – натхненної, іноді марудної, а часом у справжньому «творчому болоті».

Визначним для митця був виклик 1 січня 1919 року до Голови Директорії, Симона Петлюри, що доручив йому у найкоротший термін організувати хорову капелу для  концертів по  Європі, аби ознайомити її народ з Україною. Обіцяв повне державне утримання і свого слова дотримав, адже знав – там, де безсилі гармати, свою справу зробить пісня. Вже  25 січня було затверджено утворення Республіканської Хорової Капели, а  на початку березня вона дала перший виступ у Празі, що започаткував бурхливу моду на все українське.  Захват від українських пісень в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка й самого Кошиця передався повоєнним Відню та Парижу. Тамтешні слухачі приходили за лаштунки перевірити, чи немає там «підставного» музичного інструмента, і навіть заглядали у рот співакам. Під час концерту в Женеві панянки підхоплювалися з місць і в екстазі ламали парасолі. У Німеччині спів хору порівнювали з враженнями від опер Вагнера.

Тур Капели (з 1921 року – Український національний хор) закінчився абсолютним тріумфом її місії як послання України до народів світу. Про красу і багатство нашої народної пісні дізналися не тільки європейські народи, а і США, Аргентина, Бразилія та Мексика.  Кошиця називали «великим чарівником української пісні», «генієм української пісні», «диригентом з казковим талантом», «співцем України», «світової слави диригентом». Усюди лунало: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine!»

«Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше – незвичайну досконалість співу».

«Lavehir», 25 січня 1921 року (Париж, Франція).

«Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиць. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник».

«B. Z. Am Mittag», 7 квітня 1921 року (Берлін).

«Мені бракує слів, щоб передати враження і емоції, викликані концертом Українського Національного хору. Першою ж піснею аудиторія була зворушена до глибини душі. В очах багатьох блищали сльози, а коли завмерла остання нота, то всі ніби пробудилися після чарівного сну. Аплодували, доки не опухли руки, не втомилися ноги бити об підлогу…».

«Тimes Herald», 5 грудня 1922 року (Даллас, США).

«Ми знаємо хори: кожний з нас чув той чи інший співочий колектив, однак напевно ніхто й ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до Українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості. Ніколи не могли навіть додуматись, що самими тільки голосами можна створити такі блискучі музичні ефекти, такі гармонійні й делікатні, ніколи не думали, що можна так ніжно і тонко маніпулювати людськими голосами та що з окремих комбінацій звуків можна досягти таких вражаючих і чудових результатів».

«El Dictamen», 12 січня 1923 року (Веракруз, Мексика).

За кордоном Кошиця ставили у ряд найвидатніших диригентів століття. В УРСР його ім’я замовчували. «Вам заперечують існування вашої нації, але ваші співаки доводять світові, що ця нація мaє незрівнянно могутню і музикальну душу». Ці слова професора Сорбонни адре­­совані нашому землякові, Кошицю – особистості, яка, на думку істориків, зробила на початку 1920-х для України чи не більше, як увесь дипломатичний корпус.

Анна Москальчук