З історії заборон української мови

Українська мова завжди була для російської імперії як більмо на оці.

І з її боку не йшлося про якісь уподобання, а велася свідома гальмівна колонізаторська імперська політика.
Тим часом за часів Гетьманщини, як свідчать історичні джерела, майже кожне українське село мало свою школу.

Наприклад, на Чернігівщині в одній із її частин у 1768 році нараховувалося 134 початкових школи, а це – приблизно одна школа на 768 осіб. Минуло трохи більше ніж 100 років російського загарбництва, і в 1875‐му році в цьому ж реґіоні діяло всього 52 школи, кожна з яких припадала на 6730 осіб. Різниця величезна.

Це все робилось для того, аби українці лишались бідними й неосвіченими. Бо українську мову було заборонено, а російську селяни не розуміли. (Наприклад, навіть Микола Гоголь писав російською з помилками, і, створюючи свої твори, перекладав їх із української на російську).

При цьому село залишалося осередком української етнічної самобутності. Ось такий парадокс.
Але на додачу до всіх цих маніпулятивних дій російська імперія продукувала документи, які безпосередньо забороняли українську мову.

Так, 20 червня 1863 року з’являється Валуєвський циркуляр. Документ секретний, жорстокий і підлий.

У ньому тодішній міністр внутрішніх справ російської імперії Петро Валуєв, звертаючись до територіальних цензурних комітетів, пихато заявляє: «малороссийського языка не было, нет и быть не может».

Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні й релігійні підручники та видання.
При цьому заборона не стосувалася художньої літератури. Але це була не демократична дія, а хитрий імперський хід: мовляв, інтелектуали, ви собі там пишіть, а от хто вас, сердешних, читатиме?

Так і було. Простий люд не мав можливості читати, бо це йому забороняли, а невеличкий прошарок інтелігенції лишався таким чином закапсульованим у своєму українському просвітництві.

Тобто росіяни давно йшли до 24 лютого 2022 року. Століттями підступно нищили й забороняли.

Тетяна Терещенко