Рідне слово (подорож-спогад поза часом)
Рідне слово – то глибінь, що ніколи не міліє, тримає зв’язок із родиною, живить рід та його коріння… У рідному слові бринить мудрість віків, ллється пісня. Зі словом можна завжди вирушити в подорож і поза реальним часом…
Товста зима неквапливо сходила. Десь аж після Теплого Олекси сніги починали танути і збігали струмки з полів, городів до річки. Дітлахи наввипередки запускали паперових корабликів й супроводжували їх аж до «великої води». На перших проталинах зеленів шпориш, а деінде крізь сірятину старого листя починали пробиватися проліски, ряст та мати-й-мачуха. Аж під вечір на вигоні збиралася ватага дітей, щоб пограти у вибивного.
Кожна родина дбала про початок польових чи то городніх робіт. «Весняний день рік годує», – так любили повторювати бувалі господарі й господині. А тому ще заздалегідь готувалися до роботи на землі: перевіряли семено, а особливо сорти картоплі, перевагу мали ті різновиди, що добре врожаїлись, давали за будь-якої погоди гарні виполітки. Односельці ще з осені охоче ділилися з сусідами «своїм заводом» картоплі або віддавали вже напередодні висаджування, коли семено було добре прогрітим із готовими пагонами. Віддавали з доброю думкою, щоб і в сусідів також був гарний урожай картоплі «їхнього заводу».
На стежці городу господар або господиня нашвидкоруч підлімпічували пічку-гарнушку. Топили в ній то сим, то тим. Готували звичайні селянські страви: молочні галушки, а то й різні круті каші, зрідка готували сколотяну кашу (коли колотили масло). Прісні коржики, перепічки на капустяному листі були здебільшого на сніданок у проворних господинь. Багато страв не готували: розварювати не мали часу. Зате кожна страва була смачною, а з-поміж усіх найулюбленішою в селян-степовиків була все ж таки –затірка! З настанням сутінок родина збиралася за вечерею. Багато говорити у присутності старших не дозволялося. Пустослів’я старшими ніколи не віталося (пусті слова степовики порівнювали з пустоцвіттям!), тому зазвичай тихою розмовою завершувався робочий день.
Весняні дні ставали довшими, й одна робота підганяла другу. Наставала відповідальна пора – випас череди громадської худоби. Господарі-степовики чекали наближення цього дня, щиро раділи зустрічі, вітаючись, вклонялися: «Добридень!», «Здрастуйте!», «Доброго здоров’я!». Беззаперечно, кожен господар розумів, що добрий вигляд годувальниці – це його беззаперечний авторитет як хазяїна. Якщо худоба упродовж зими дбайливо доглядалася, отримувала достатньо кормів та своєчасну годівлю – повага односельців не барилася, вона мала високу ціну, бо її не купити!
Селяни зголошувалися на якийсь день (вівторок або четвер), щоб зібрати череду до гурту. Для кожної Лиски, Голубки, Вечірки, Зірки, Квітки, Майки, Мурашки, Рябіни тривав ніби триденний випробувальний майданчик. Дбайливі хазяїни-авторитети залюбки ділилися успішним раціоном із господарями-початківцями. Ніхто не наважувався перебивати поради бувалого хазяїна.
А ось передбачити поведінку своєї годувальниці мусив кожен господар. І завбачити потяг до «мутелів1», що іноді ставали призвідниками з’яви нізвідкіля форциків 2 та втечі з пасовиська до хазяйської садиби.
До випасу корів у череді кожен господар готував одяг. Плащ-накидку брали з собою на пасовище завжди: особливо ставала в нагоді, захищаючи від дощу із пронизливим вітром, накривали землю й лягали! А ще пастух з дому брав сумку з нехитрим надібком. Переважно це був шматок сала, цибулина, варена картопля та добрий окраєць хліба. Скільки жартів складено пастухами про вміст сумки! Перед дорогою на пасовисько односельці завжди пригощали пастухів. Ласували не лише теплими перепічками, прісними коржиками, пиріжками з різною начинкою, а в декого ще була квашенина (яблука й кавуни).
Час минав, заходила косовиця, заготівля кормів для худоби. Сусіди, родичі та куми – першими допомагали вивершити стіг сіна, працювали спритно, ладно.
Коли односельці кликали мазати нову хату, нікому й на думку не спадало відмовити, а навпаки йшли з великим натхненням попрацювати в гурті, накидаючи глиною горище, виводячи рівно кути й стіні нової оселі. Важка робота завершувалася вечерею з піснями «Ой у полі криниченька», «Несе Галя воду», «Посіяла огірочки низько над водою», «Степом, степом…».
Завжденна робота, обов’язкова й виснажлива, забирала теплі дні. Серпанкові ранки також нагадували про плинність часу. Осінь приходила не сама, а з дарунками – багатим урожаєм. На погребі, у повітці або в сараї – скрізь у кошиках великих і маленьких зберігали чимало груш, яблук, слив, помідорів, кавунів та динь. За декілька днів це перетворювалося на соки, варення, повидло, сушені яблука та груші.
Лаштування до Різдва селяни розпочинали заздалегідь. Кололи кабанчика, й на свіжину кликали сусідів та кумів. У такий спосіб намагалися подякувати ближнім за поради та підтримку. Окрім свіжини, на столі була всіляка квашенина, особливо смакувала дорогим гостям капуста, огірки з помідорами, яблука та кавуни. Розмова про господарювання, годівлю худоби дрібної й великої переходила в пісню «Ой там на горі, ой там на крутій».
мутелі 1 – суміш кормів, переважно буряку, гарбуза, пересипана крупою.
форцики 2 – поведінка тварини, спричинена зовнішніми факторами, що мали місце на пасовиську не лише в перші дні.
Валентина Заєць,
доцент факультету української філології, культури і мистецтва Університету Грінченка
Зображення: https://vseosvita.ua/library/embed/010048rh-3cf9.doc.html
20 лютого – Всесвітній День люльки
Люлька – «душа» вільних козаків
Без чого не можна уявити запорозького козака? Без люльки. До неї ставилися з такою ж пошаною, як і до «світлої зброї» – шаблі чи доброго коня. Навіть знаменитий Сагайдачний проміняв «жінку на тютюн та люльку, необачний…».
На коні чи в поході, граючи на кобзі чи просто відпочиваючи, плаваючи у морі, козаки не випускали її з рота. Серед козаків це вважалось мало не символом молодецтва. Без люльки, як без коня і шаблі, не можна уявити козака. Люлька також була оберегом, талісманом, зігрівала у буквальному розумінні цього слова в походах. Втрата люльки вважалась поганою прикметою. Люльку кожен обирав прискіпливо, намагаючись знайти особливу, не схожу на інші.
Українські козаки та селяни здавна вирізали люльки тільки з особливих порід дерев – перш за все з вишні, а також із груші, липи та вереса, з вільхи та берези, в незначній кількості з бука, горіха і березового коріння. Чубуки найчастіше виготовлялись із верби та калини, рідше з рогу. У ХVІІ-ХІХ ст. побутували також приладдя для куріння, виготовлені з дорогого матеріалу: цінних порід дерева, кістки, бурштину, мінералів та фарфору. Добра люлька ставилась нарівні з «ясною зброєю» та шаблею.
Дмитро Яворницький, відомий дослідник козацької старовини, записав спогад 116-річного чоловіка на ім’я Россолода, той у свою чергу почув це від свого батька, а той казав: «Де вже запорожці та не будуть люльок курити? Це саме перше діло у їх. Люлька у їх – сама перша подруга. Запорожець, як сів на коня, як запалив люльку, так верстов 6 або й більше смоле та з рота її не випускає» . Цікаво, але поголовна «епідемія тютюнопаління» не приводила до закономірних в наші часи легеневих хвороб. Мабуть, нейтралізували цей недолік здоровим способом життя. А також винахідливі українці робили спеціальні суміші: додавали лікарські трави, якими були багаті українські степи. Це деревій, чебрець, полин, листя валеріани, м’яти та навіть борщівник. По суті, козацька люлька була ще й аптечкою. М’ята заспокоювала, материнка покращувала роботу шлунку, любисток діяв як природній антисептик. Є дані й про так звану чаклун-траву, яка нібито оберігала козаків від ворожої кулі та шаблі. Недаремно козаків-характерників зображають тільки з люлькою та димом – так, вони ніби передбачали майбутнє.
Якими б затятими курцями козаки не були, втім ніколи не дозволяли собі палити в хаті чи курені. Бо там Бог – казали запорожці, маючи на увазі ікони. Не можна було й спльовувати на землю. Це вважали святотатством, мовляв, земля тебе породила, дала тобі тютюн, тож негоже її кривдити.
А от старші вояки не любили гаяти час на розпалення люльки, а надавали перевагу ріжку з нюхальним тютюном. Запевняли, що такий ріжок прочищає думки й позбавляє від головного болю.
За всю історію свого існування ставлення до козацької люльки змінилося. З нехитрого пристосування для куріння вона перетворилася на колекційний експонат. А в деяких випадках й частину іміджу. Масові вироби безіменних ремісників частіше ставали коштовнішими й високохудожніми. А це своєю чергою плекало все більше й більше їхніх поціновувачів.
Оксана Несененко
(Зображення: https://etnoxata.com.ua/statti/traditsiji/chto-bylo-v-ljulke-u-kazakov/)
Український науковець та електронна хімія
Цими лютневими днями далекого 1874 року народився відомий українець Лев Писаржевський – академік, знаменитий науковець, чудовий лектор та талановитий педагог. А його ім’я носить перший науково-дослідницький заклад – Інститут фізичної хімії АН України.
Саме він започаткував важливий напрям хімічної науки – електронну хімію. Першим розглянув хімічний процес із урахуванням будови електронних оболонок атомів, сформулював нині загальновизнані уявлення про окисно-відновні реакції як процеси віддачі та приєднання електронів, заклав основи електронної теорії каталізу та сольватної теорії електродного потенціалу. Знаннями Лев Писаржевський поділився у своїх підручниках, там йому вдалося викласти увесь матеріал хімії з погляду електронних уявлень.
Лев Писаржевський народився у Кишиневі в українській родині, закінчив Одеський університет та став вивчати неорганічні перекиси. Вивчення речовин, а потім книжка про них зробила Лева Писаржевського знаменитим хіміком уже у 25 років. Деякий час він стажувався у Німеччині, став викладати у різних університетах, у 1913 році у статусі доктора наук він переїхав до Дніпра та став професором Гірничої академії, яку нині відома як Політехнічний інститут. Там він не тільки викладав хімію, а й був Головою профільної кафедри цілих 20 років.
Вченний досліджував та вивчав термодинаміку реакцій у розчинах, вплив розчинника на хімічну рівновагу та інше. Але відомим вченний став завдяки тому, що у 1915 -1917 роках за його ініціативи в країні вперше було організовано виробництво протигазів та кількох медикаментів, найвідоміший серед яких йод, здобутий з морських водорослей!
Уявіть, для того, щоб проводити дослідження йому, в 1915 році в Дніпро вагоном доставили водорослі з Чорного моря. Тоді талановитий учений за місяць зробив майже 17 кілограмів йоду. Це і послугувало причиною будування Йодної станції у Дніпрі. Результати вражали: за перші півроку роботи станція виробила майже 80 кг йоду. Звісно ж, виробництво розширили ще на 50%, щоб станція покривала потреби всієї країни в цьому препараті.
Після грандіозного винаходу «йоду» декілька років він був ректором Гірничої академії, але потім зосередився на науці та допоміг організувати у місті хіміко-технологічний інститут.
Під час Першої світової війни Писаржевський брав активну участь у відкритті у місті перших жіночих курсів (підготовка медсестер). Пізніше вони дали поштовх створенню в Дніпрі ще одного університету – ДНУ та медичної академії. Завдяки Леву Писаржевському хімія як галузь в Україні почала розквітати, дала поштовхи для всебічного розвитку й донині.
Оксана Несененко
Фото: джерело https://kpi.ua/pysarzhevskiy-about
Василь Кричевський і його творчі світи
Василь Кричевський – відомий український архітектор, художник, графік.
Український архітектурний модерн, український імпресіонізм в живописі, українська графіка. До чого б не торкалась його вміла рука й креативний розум – те відразу перетворювалось на щось напрочуд самобутнє, оригінальне та стильне. А ще він заснував Українську академію мистецтв.
Коли дивишся будівлі, спроєктовані з допомогою його таланту й оригінального бачення, дух захоплює, ніби дихаєш свіжим весняним вітром десь на вершині гори.
Так само захоплено й довго можна споглядати його картини, оформлення книг, килими й кераміку.
Його доля була нелегкою, як і доля України, для якої він творив та до останнього подиху якою надихався.
Народився в селі Ворожба на Слобожанщині в українській міщанській родині 12 січня 1873 року. Був здібним хлопчиком, і, навчившись креслярству та малюванню, уже в 15 років робив проєкти будинків. І продовжував навчатись.
1903 року у Полтаві з’явився Будинок Полтавського земства, споруджений під його керівництвом. Василь прокинувся знаменитим. Про нього й про його новий стиль – український архітектурний модерн – здивовано заговорили.
Далі він продовжує натхненно створювати архітектурні перлини: прибутковий будинок Михайла Грушевського, будинок для письменників «Роліт», реставрує будинок Тараса Шевченка у Києві та проєктує його музей у Каневі тощо.
Малює. Його картини яскраві й незвичайні, а пейзажі дихають ніжністю. Зараз їх можна бачити у відомих музеях світу, а також в колекціях музеїв України.
Оформлює книжки: «Енеїду» Івана Котляревського, твори Володимира Винниченка, Михайла Грушевського, Григорія Чупринки, Бориса Грінченка, Максима Рильського та багатьох інших. Працює над чотиритомною Антологією української поезії, яку згодом більшовики спеціально знишили.
Створює герб Української Народної Республіки, в основі якого – тризуб.
Викладає. Заснувавши Українську Академію мистецтв, був очільником майстерні архітектури й орнаментики. Керував також Миргородським керамічним інститутом та створив Український архітектурний інститут.
Виготовляє килими на замовлення відомого мецената Богдана Ханенка та власноруч трудиться за гончарним кругом у відомій Опішні на Полтавщині.
Навіть в театрі працює (у Миколи Садовського), а також долучається до створення українського кіно.
Словом, творить багато, різнобічно й натхненно.
Але доля не раз випробовувала його, знищуючи руками й гарматами більшовиків його колекції й творчість, та вчасно винагороджуючи валізою, схопивши яку в руки, він рятував своє життя.
Помер 15 листопада 1952 року в еміграції, в далекій Венесуелі.
Але до останнього подиху малював Україну.
Тетяна Терещенко
Яна Мерункова: Українці після війни привезуть додому новий досвід та знання
Допомога країн Заходу під час нинішньої війни була й буде важливим елементом перемоги України. Мільйони людей у світі, в тому числі в Європі, багато зробили і роблять для українців: надають допомогу, волонтерять, працевлаштовують, започатковують суспільно важливі проєкти. Найголовніше ж – українці отримують нові знання та досвід, які вони зможуть використати, коли війна закінчиться, як це зробила, наприклад, Хорватія.
Серед таких людей, хто допомагає українцям, і Яна Мерункова, яка створила курси з фінансової грамотності, і впроваджує їх для українців в столиці Чехії – Празі.
Вона – письменниця (авторка й співавторка понад 10 книжок), підприємиця, коуч, лекторка, благодійниця. І це ще не весь спектр її діяльності. Ми зустрілися з нею, щоб обговорити поточні моменти.
– Яно, розкажіть, будь ласка, про себе. Я знаю, що Ви пишете книги, історії, поезію, займаєтесь благодійністю і створюєте курси з фінансової грамотності. До чого у Вас найбільше лежить душа?
Я публікуюсь із 15 років. Коли було 15, мала можливість вперше виступити на чеському радіо, у спеціальній програмі для молодих авторів, була там представлена як молода надія поезії в майбутньому. Далі публікувала вірші у різних часописах, потім займалася культурною публіцистикою та критикою, продовжувала писати.
У 2000 році вийшла моя перша офіційна збірка поезій, яка називалась «Рік Дракона». Потім на довгі роки я перестала писати поезію. Почала писати казки, підручники, створювати блоги.
У 2019 була в Індонезії, брала участь у впровадженні курсів із фінансової грамотності. Були також різні проєкти. Наступна моя збірка поезій вийшла аж в 2022 році.
А що надихнуло повернутись до поезії?
То прийшло саме. Я жартую часто, що я радше записувальниця, ніж письменниця. То приходить цілком готове, крізь якісь емоції, і в ту хвилину я починаю писати. В моїй історії письменниці в різні періоди були й інші види діяльності: власні комерційні проєкти, здебільшого з коучінгу, менеджменту, бізнес-освіти, фінансові, підприємницькі тощо. Також завжди мала благодійні активності.
Такі, наприклад, як ваш відомий проєкт «Bila Vrana»?
Так, але перед тим мала ще спільноту, де також займалась благодійною діяльністю в інклюзивних проєктах.
У 2010 спільно з колегою розпочали просвітницьку кампанію задля інтеграції дітей з дитбудинків та фінансової грамотності в школах. А коли почалась війна в Україні, то, звісно ж, почала допомагати українцям. Це якщо коротко.
Ви багатогранна людина.
Дехто каже, що я ренесансна жінка. Але я завжди роблю так, що якщо Бог дав мені якісь здібності, то моє завдання їх застосувати, використати, щоб допомогти іншим розвиватись.
Це важливі слова.
Якщо мені Бог дав якийсь дар, то я за це відповідаю, мушу його використати для того, щоб допомогти іншим досягти успіху.
Тому що, коли у вас буде дар од Бога, а його не використаєте – то нічого не будете мати.
Так само з талантами.
Так пишуть у Біблії: кому дано, від того й чекають.
Я багато отримала від Бога, маю гарну родину, маю професію, яку можу застосувати як хочу, і в мене багато можливостей робити користь іншим людям.
Якось у розмові Ви сказали, що в березні 2022 року чехи відчували таке ж піднесення, як і на початку 90-х років, коли була Оксамитова революція.
Так, відчували ті самі емоції. Була потреба щось робити.
У 1989 – 1990 роках була ейфорія від свободи, нам здавалось, що всі можливості для нас відкриті, ми все можемо. Але від нас залежало, що це буде означати.
Тоді люди одне одному подавали руку, й робили речі, які за звичних обставин вимагали б багато часу. Ми домовлялись, що мають бути зроблені речі, і вони були зроблені.
Той досвід показав мені важливість активізму.
У 2021 році я вела онлайн проєкт в Україні, співпрацювали з організацією. Ми завершили цей проєкт у грудні того ж року, і то була група мам, в яких діти аутисти. Ми допомагали їм зрозуміти, як дати раду з цими дітьми, як проводити медіацію, тобто як взаємодіяти. Це був інклюзивний проєкт. Були то жінки з Харкова. У нас зав’язалась дуже тісна комунікація. І коли розпочалась війна, для нас це було дуже особисте, постраждав Харків, там були наші друзі, я їм дзвонила. Мусила розпочати щось швидко робити. Я прихистила людей у себе, з якими вперше побачилась на вокзалі. Це було пізніше. А між тим я почала виходити на зв’язок з вашим посольством, почали надавати пряму допомогу жінкам одягом, їжею, житлом. Потім один із наших партнерів сказав: ви повинні використати свій вплив, щоб допомогти значній кількості людей, що думаєте про те? Я подумала, і так виник проєкт «Vítej v Česku» («Ласкаво просимо до Чехії»). Зараз цей проєкт має понад 3 тисячі випускників, це нам вдалося.
Чому важливі курси з фінансової грамотності для українських жінок?
Вони для всіх важливі. Ми проводимо курси з фінансової грамотності в школах у Чехії. Це дуже важлива тема – фінанси, піддприємництво та підприємницька компетентність. Це не обов’язково про те, як почати займатись підприємництвом, бо підприємницький дух може мати й найманий працівник. Підприємливість – ключова компетенція, аби людина могла діяти в новій ситуації. Ринок праці в Чехії дуже швидко розвивається, є потреба, аби люди швидко реагували, були гнучкі, аби дивились на фірму свого шефа як на свою. Щоб хотіли, аби вона досягла успіху і мали відносини клієнта й постачальника. Аби то не було, що працюю до зарплати, а працюю якнайкраще, приношу ідеї, думки, вивчаю нові технології. І це стосується як оплачуваного члена фірми, так і підприємця, який повинен мати підприємницький дух, щоб давати іншим працю, щоб ними добре керувати. Тож для мене тема фінансової грамотності – тема майбутнього.
Це не щось нове, що ми робимо для українців, це те, що ми робили завжди.
Я говорила з жінками з Харкова, вони сказали, що фінансова грамотність конче потрібна в українській системі освіти, її дуже не вистачає. Дуже багато виникає фірм, які надають позики, і люди, які не дуже освічені, клюють на ці суми, і це погано. Бо вони потім лишаються ні з чим, або з величезними боргами.
Це дуже важливі теми.
Через це ми їх внесли в програму «Vítej v Česku», бо на це був попит.
Окрім звичайної допомоги психологічної, щоб жінки ще могли й про себе подбати самі.
Чи відчули Ви різницю у ставленні українських та чеських жінок до цього важливого питання?
Я не хочу сказати, що ви відстали, але у вас ще досі діє директивно-патріархальна система. Тут ми дуже емансиповані, більше відкриті, це питання не прав, бо вони є у вас, а соціального клімату. Ми маємо однакові права, ви й ми, але ваші соціальні стереотипи нагадують мені те, що у нас було в 90-х роках. Я бачила цю різницю, зокрема, коли наймали українок на роботу. Є уявлення такі, які ми мали в 90-х: жінки, дівчата рідко висловлювали свою думку. Я їх запитувала: а ти що думаєш, ти що думаєш, а вони боялись казати, а я як шеф себе ніколи так і не почувала. Я побачила культурні розбіжності, які даються взнаки на ринку праці. З цим буде важко. Тому я подумала, якщо дати якусь освіту наперед, всього вас не навчимо, але покажемо інакшу модель мислення, речі, про які треби думати.
Це не означає відмову від вашої культури й ідентичності. Але ви маєте розуміти, як працює й живе наше суспільство, щоб могли давати собі раду.
У європейських ЗМІ час від часу пишуть про втому європейського суспільства від війни. Що Ви думаєте з цього приводу?
Я не фахівець з воєнних питань, але я вважаю, що бути стомленим – це прояв ліні. Бо я впевнена, що ви воюєте за нас. Це все близько до наших кордонів, і путін не заспокоїться, він уже робить різні рекламації про воз’єднання. Але це так прикро, що є люди, які стомлені, сидячи вдома. Бо я знаю, наприклад, багато людей, які дуже багато зробили для України, які багато допомагали на початку, а зараз стомились. А якби їм довелось зненацька переїхати хоча б в інший кінець країни? Думаю, вони були б вражені. У кожному суспільстві є різні люди, дехто потребує допомоги на початку, а потім починає, як і всі нормальні, працювати, будує свої нові можливості. А є люди, які просто скаржаться, які завжди будуть стояти з простягнутою рукою й хотіти допомоги, навіть при тому, що вдома буде достатньо. Я захоплююсь кожною жінкою, якій вдалося подбати про себе й своїх дітей. Кожна з них варта звання героя.
Я знаю, Ви хочете створити українсько-чеський клуб. Які очікування від нього?
Є дуже багато упереджень, у нас люди просто не знають про українців.
Я, чесно кажучи, й сама не знаю, чи я би так кинулась допомагати, якби не мала тих друзів із Харкова. Мала стосунки, вони були друзі, це були не чужі мені люди. Півроку спілкувались онлайн, розмірковували, як допомогти діткам, то було дуже особисте. Коли щось особисте, то ви за те дуже воюєте. Особиста свобода і що хтось стріляє по ваших друзях, то це теж особисте, хоч і за багато кілометрів. Я впевнена, що я б допомагала біженцям, але не впевнена, що настільки. В мене жило 2 українки, рік жили 3 родини в одному домі, і дві – 1,5. Ми друзі, їли вареники, борщ, бачили сильні й слабкі сторони, то було супер. Цей клуб мав би бути для того, щоб упізнати один одного. Слово біженець – не підходить, воно всіх знеособлює. Бо це не просто безликі біженці, це Оксани, Марини, Катерини. Я запитувала в українок, про що вони мріють, а вони відповідали: я боюсь мріяти, бо моя єдина мрія – повернутися додому. Але треба постаратись мріяти, бо коли ти повернешся, треба повернутись із чимось, адже наслідки війни будуть помітні, і це буде потребувати дуже великих мрій, візій і внутрішньої сили. Я це так бачу.
Інтерв’ю підготувала Тамара Куцай
Світло й тінь: доля Василя Стуса й Медведчук
6 січня 1938 року народився Василь Стус в Гайсинському районі на Вінничині.
Минуло вже майже 40 років від загибелі видатного українського поета Василя Стуса, який все життя боровся за українську культуру, який хотів, щоб українська творчість продовжувала існувати попри всі заборони. Його життя забрав тоталітарний режим, який не тільки перешкоджав творчості українських митців, але й робив усе задля того, щоб ці особистості якнайшвидше пішли з життя. Радянська влада заарештовувала невинних письменників, відправляла їх у заслання та знущалася над ними, позбавляючи їх можливості жити вільно та контролюючи кожен їхній крок. Василь Стус був одним із тих поетів, чиє життя було повністю зруйноване радянською владою: письменник не мав права ні на що, навіть на захист у суді. Йому призначили недосвідченого випускника юридичного факультету Віктора Медведчука, який хотів вислужитись.
Усе своє життя Василь Стус виступав за розвиток та збереження української культури, написав чимало дивовижних творів, але, на жаль, велика кількість була знищена тоталітарним режимом, поет також був представником українського дисидентського руху.
У 1965 р. в Києві відбулася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Під час показу Василь Стус взяв участь в акції протесту, він разом з однодумцями виступив проти арештів української інтелігенції. Саме з цього епізоду життя розпочалося переслідування відомого поета та контролювання його творчості. Василь Стус виступав із критичною оцінкою тогочасного режиму, що й стало причиною його першого арешту у 1972 р. Письменник буз засуджений та відправлений у заслання, де він звернувся до Верховної Ради СРСР з відмовою від радянського громадянства:
«…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».
Через 7 років Василь Стус повернувся до Києва, але, на жаль, не зміг насолодитися спокійним життя разом із родиною: вже через рік радянська влада визнала поета рецидивістом та наказала заарештувати його.
На цьому етапі життя у Василя Стуса і відбулося знайомство з Віктором Медведчуком, який був адвокатом відомого поета та мав захищати його інтереси в суді. Цікаво, що Віктор Медведчук був призначений державою, яка категорично виступала проти діяльності Василя Стуса, та в інтересах якої було засудження відомого поета на тривалий термін.
Василя Стуса звинувачували в антирадянській пропаганді. Віктор Медведчук не доклав жодних зусиль, щоб визволити поета чи пом’якшити звинувачення з боку влади.
Видатний письменник, громадський діяч, а також друг Стуса Євген Сверстюк згадує:
«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».
Дружина Василя Стуса також згадувала про «діяльність» адвоката свого чоловіка, вона стверджувала «що Медведчук навіть не ознайомлювався з кримінальною справою та не подавав такого клопотання — на цій стадії справу вивчала інший адвокат».
Ці дані є свідченням того, що адвокат, призначений радянською владою, був спеціально використаною фігурою задля засудження українського поета.
Віктор Медведчук під час судового процесу виголошував промову на захист підсудного та наголосив «всі злочини Стуса заслуговують покарання». Він визнав провину свого підзахисного, порушивши адвокатську етику.
Віктор Медведчук намагався докласти багато зусиль, аби книга Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» була під забороною, політик розумів, що деталі судового процесу, про які йлеться, розкажуть людям правду.
Все життя Віктор Медведчук був прорадянським та проросійським політиком, який негативно ставився до всього українського, натомість продовжував жити в Україні, але, на щастя, уже тут не живе.
Гідне життя Василя Стуса і нікчемна прислужливість його «адвоката» – це як чорне і біле, як небо і земля, як світло і тінь.
Василь Стус був людиною, сильною духом, він ніколи й нічого не боявся. І тому українці завжди будуть його пам’ятати.
Пам’ятатимуть і Медведчука, який 40 років тому фактично прирік на смерть цю талановиту й незламну людину. Але це вже інша пам’ять.
Вікторія Садкєєва,
студентка Інституту журналістики Університету Грінченка
Різдво тепер 25 грудня!
І добре, що ми тепер з усім цивілізованим світом святкуємо величезне свято людського щастя й добра саме 25 грудня!
7 січня відійшло в минуле разом із дідом морозом та снігуркою, а також із повернутими в минуле носіями дат з юліанського календаря, які живуть минулим, ідуть в минуле і дихають минулим. Отже, нехай там і залишаються!
Син божий народився: історія одного свята
Різдво – одне із головних християнських свят. Воно вважається другим після Великодня за значущістю, хоча в багатьох країнах воно й на першому місці серед святкувань.
Звідки воно пішло? Цікавий факт, але насправді в його основу лягло язичництво. Те саме, від якого в свій час відреклася київські князі. Як відомо, послідовники стародавніх релігій відзначали народження богів. Ці свята припадали на дні зимового сонцестояння – кінець грудня/початок січня. Християнська церква поступово витіснила давні свята. Втім, церковна традиція зберегла чимало того, що було притаманне саме язичництву. Так, у християн залишився стародавній звичай поминання предків, хоча і з дещо переосмисленою символікою. Водночас обрядовість зазнала змін – від магічних ритуалів люди перейшли до молитов, у яких зазвичай просили про добрий урожай наступного року та щастя й добробуту для себе й своїх родин.
Розпочинається Різдво 24 грудня – зі Святого Вечора. В Україні традиції святкування Христового передавалися від покоління до покоління. Наші прадіди чекали цього дня весь рік і ретельно до нього готувалися. Зокрема, Різдву передує сорокаденний піст, який традиційно називають Пилипівкою, оскільки останній день перед постом припадає на день пам’яті святого апостола Пилипа. 24 грудня з появою першої зірки українці сідають за щедрий, але пісний стіл. Святий вечір прийнято проводити у колі всієї родини: запрошують навіть дуже далеких родичів, цього дня сім`я єдина.
Королева дня – її величність кутя. Існує 1000 і 1 її рецепт: у кожної куті різні інгредієнти та смаки.
Вона красується на столі серед ще 11 страв. Адже всі знають про те, що до Святої Вечері потрібно приготувати 12 страв. Кутя – перша страва, яку їдять.
Господар першим сідає за стіл, запалює різдвяну свічку і благословляє вечерю, після чого куштує кутю і роздає її родині. Після куті вже можна переходити до інших страв – грибів, борщу, вареників, тушкованої капусти, картоплі, узвару тощо. У різних регіонах України набір страв є різним та все ж зберігається їхня кількість. Окремо варто зупинитися на оформленні столу. У старовину стіл вистилали соломою, а долівки дому сіном – це було символом ясел, на які поклали новонародженого Ісуса. Традиційно на стіл також насипають трохи зерна і покривають скатертиною, під яку по кутках столу кладуть зубчики часнику – він оберігає родину від хвороб і злих сил. У Святвечір до хати приносять дідух – житній, пшеничний або вівсяний сніп. Він символізує урожай, добробут, дух предків і є оберегом роду. Традиція ставити на Святу вечерю дідух також тягнеться з часів язичництва.
Під час святкової вечері за столом не можна сперечатися, лаятися і лихословити. Для нашої палкої натури – ще те випробування!
Вранці 25 грудня українці вітаються фразою «Христос народився!», а у відповідь чують «Славімо його!». У цей день люди зазвичай відвідують церкву, а також ходять в гості до родичів і друзів. У перший день Різдва закінчується піст, тож українці сідають за вже по-справжньому святковий стіл та колядують.
Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя-здоров’я, многих літ та статків родині.
Вже по Святій Вечері колядники починають ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сценок вітають господарів та їхніх дітей, бажають злагоди й достатку.
Часто вони носять із собою на палиці велику зірку – вона символізує Віфлеємську, яка ознаменувала народження Христа. Перед тим, як зайти до будинку, молодь або дітлахи просять дозволу заколядувати. Коли господарі погоджуються, колядники починають співати про народження Христа, а також бажають господарям щастя, здоров’я і достатку, за що колядників обдаровують солодощами та грошима.
Вважається, що чим більше колядників відвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік. Давню традицію має й український звичай від Різдва виступати з вертепом. Є підстави думати, що вже в XVII-му столітті українці виставляли на Різдво вертепну драму — це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай, який також єднає нас із європейськими країнами.
Тож нехай Різдво 25 грудня, яке символізує перемогу світла над темрявою, оскільки саме з цієї дати відступає темрява і світла в наших днях більшає, принесе перемогу й світло на нашу стражденну українську землю! І щастя в наші душі!
Єлизавета Бикова, Тетяна Пивовар
Хто ж він, Святий Миколай?
Коли дні стають коротшими, а ночі довшими, на вулиці неможливо знаходитися більше тридцяти хвилин і сильно не змерзнути, при цьому твої ноги встигають стати мокрими від величезних кучугур снігу, тоді
приходить він – сивий дідусь на ім`я Миколай. В народі його звикли кликати «Святим». Отримав він це звертання не просто так: за добрі справи, зроблені багато століть тому. Ця постать – реальна, а не вигадана, як, наприклад, Санта Клаус чи Зубна фея.
Уявімо минуле: багато-багато років тому. Зупинимося на 3 столітті. Саме в цей час і жив наш Миколай. Його рідне місто – Патар, це східна частина сучасної Туреччини. З героя часто роблять великомученика, адже людям так легше повірити у доброту людини. Але це не зовсім правда: чудотворець походив з найзаможнішого роду його міста, жив доволі непоганим життям та ні в чому собі не відмовляв. Але в нього була велика віра – християнська, та щира любов до Господа, яка завжди стояла на першому місці. Саме тому, дотримуючись релігійних заповідей, він визволяв полонених, рятував невинних від смертної кари, неодноразово допомагав бідним на суші та в морі. Завдяки цьому навколо Чудотворця з’явилася велика кількість легенд, і з часом Миколай став одним із найважливіших християнських святих. Його любили та поважали, він став справжнім прикладом для наслідування.
Навіть після його смерті все лишилося на своїх місцях: його мощі зцілювали хворих, тому церква канонізувала Миколая, а люди стали шанувати його як заступника та покровителя.
Але минуло 18 століть, мало хто навідується до поховань Чудотворця, а традиція дарувати подаруночки є.
Одне слово: диво, – відповідь на всі питання, що можуть виникнути.
Святий Миколай вказав людям на те, що дійсно важливо – на радість наших ближніх. Саме тому всі ми, незалежно від віку чи гендеру, переносимося в третє століття та стаємо Чудотворцями на один день. Даруємо щастя нашому оточенню: рідним, друзям, знайомим чи просто тим, хто цього потребує.
Автор Марія Поліщук