“Війна химер”: Зона комунікації та порада нічого не боятися

Марія та Анастасія Старожицькі – мати і донька, однодумці, журналісти, які наважилися розказати та показати власне життя у конкретному контексті подій останніх років. Їхній фільм  «Війна химер» про стосунки, в які увійшла війна, набуває популярності: демонструвався під час фестивалю DOCUDAYS UA, а також Одеського міжнародного кінофестивалю, зараз він у прокаті в регіональних кіноклубах України разом з мандрівним фестивалем DOCUDAYS UA.

14 листопада фільм демонструватиметься ще й в Університеті Грінченка, де Марія викладає студентам (до речі, 14 листопада – День народження Марії Старожицької).

Секрети успіху фільму – автори не бояться «препарувати» дійсність, демонструючи реалістичне розуміння дійсності. СловОпис зустрівся з авторами фільму. І поговорив: про «Війну химер», про те, з чого все почалося, про ситуацію на фронті та прифронтовій зоні, про почуття та особисте.

• Розкажіть, як виникла ідея створити фільм?

Марія: Ідея зробити цей фільм власне не була спочатку нею. Було натхнення і був час фільмувати важливі події, які траплялися навколо нас у країні, власне Майдан, потім захоплення Криму  і початок війни на Сході України. Ми просто йшли за подіями і фільмували все те, що відбувалося навколо нас у Києві. І тоді, коли наші майданівські знайомі пішли у батальйон  добровольців, ми фільмували, як вони йшли. Ми приїжджали в учбову частину. Тобто далі була вже особиста історія Анастасії, якій схотілося далі бути поруч із хлопцем і на власні очі побачити те, що відбувається. Ми тоді разом поїхали на Схід, теж для того, щоб фіксувати людей навколо, фіксувати події і… власні почуття. Тобто те, що далі буде Іловайськ, ніхто цього не планував і не міг спланувати, бо це було спочатку життя, а потім було кіно. А вже той фільм, який всі побачили  – це вже фільм після завершення певного відтинку життя, зроблений з того, що під час цього життя могло бути схоплене камерою. Бо більшу частину було, звісно, не схоплено. Настя з самого початку була режисером. Хто вона була? Дівчина з фотоапаратом. А Лавр хотів бути оператором. Він цього року вже вступив вчитися в Інститут сценічних мистецтв, на оператора. То вони знімали один одного на камеру, вчилися і штатив розставляти, на кнопки натискати, тобто це й було власне одним із елементів, бо все почалось зі зйомок, і все продовжувалося з камерою поруч.

Анастасія: У нас була подорож особиста, до знайомої людини, до батальйону і в той момент, коли ми не могли туди дістатися, то ми подорожували по тих містечках, звідки війна почалася. Ми були разом і фільмувати те, що там трапилося. Більше того, тоді люди ще не знали, шо це надовго. Не було відчуття того, що ця війна перетвориться у щось нескінченне, як зараз вона триває вже четвертий рік. Це були події 2014 року. Ми їхали після Майдану, коли тільки почалася велика війна на Сході. Перші місяці війни. Тобто щойно звільнили Слов’янськ, і в ньому ми якраз тоді були.

• Як комунікувати з так званою «зоною відчуження»? Чи можливо зробити це з допомогою кіно?

Анастасія: Що таке фільм? Це можливість спілкуватися з усіма. Це можливість спілкуватися з людьми. Якраз фільм – це спосіб комунікації і зроблений для того, щоб всі комунікували. На Схід їхати дуже легко, просто придбати квитки на потяг. І все – зони відчуження вже немає, а є зона, якій дуже потрібна комунікація. Зона комунікації, а не відчуження, давайте робити її такою.

Марія: Доїхати туди можна. Люди там фантастичні,  люди там такі ж. Щирі дуже, віддані, вони дуже переживають за те, що з ними відбувається і з ними треба говорити, до них треба їхати, вони мають відчувати, що з ними вся країна. Туди частіше треба приїжджати з книгами, фільмами, співами, виступами. Плекати цю територію.

• Чи відчули ви розгубленість і дезінформованість у зоні АТО? Чи чули фрази від місцевих «Ви нас не розумієте, не розумієте нашого горя»?

Марія: Ви знаєте, було. Було досить багато таких фраз. Я назавжди запам`ятаю цікаву таку, фантастичну зустріч з місцевим ветеринаром у Слов’янську. Людина, яка рятувала тварин дуже багато років, і в його будинок потрапив снаряд, і потрапив він у вольєр, де були його собаки. Снаряд не вбив собак, а поранив. Але вже невиліковно. І він щодня присипляв по одній собаці. Одну собаку, яку вдалося вилікувати, залишив собі. І після того вже, коли ми приїхали і сказали, що ми з Києва, він почав кричати: «Нехай вашому Києву буде те, що моїм собакам». От, а ми кажемо: чому ж так, при чому тут Київ, це ж Путін все почав. Він відповідає: «Моя донька – в Києві, вона теж каже, що це Путін, але я знаю, звідки до мене прилетіло: з українського боку».

«Але якщо ваша донька в Києві, як же ж ви бажаєте, щоб там таке було?» – питаємо. А він каже: «Мені вже все одно. От у мене є своя правда. Моя правда – це мої собаки. Собаки не винні».

Тобто і далі можна без кінця було продовжувати цю розмову, але вона ось така і мала місце, такі думки мають місце. І такі люди є, справді з ними треба проводити дуже велику роботу, щоби дійсно їм пояснити, що і чому, яким чином все відбувається.

• Чи були перепони або ж труднощі під час зйомки?

Марія: Нам ніхто не забороняв знімати. Там цікава була Ізабела Юріївна, вона вчена. В її будинок дійсно влучили спочатку з одного боку, а далі – з іншого, в той час як усі сусідні будинки залишались цілими. І вона так розгублено проводила нам екскурсію своїм будинком, а потім так каже : «Весь час ставлю собі питання: а чого саме у мій будинок влучили?»  А потім так розгублено каже: «Може, тому, що так заміж і не вийшла?».

Анастасія: Ще була історія стосовно того, чи нам було небезпечно там перебувати. Вчора згадували, що коли знімали у психлікарні у Слов’янську, то ми там ходили, думали, що абсолютно безпечно. А вже після того в Києві дізналися, що там було заміновано. Розміновані були тільки доріжки, а там, де ми гуляли, ще ні. Ми того не знали, тому спокійно ходили по розвалинах, фільмували.

• Чи все вдалося відобразити у фільмі?

Анастасія: Все, що ми мали – ми вклали. Історія була набагато більша, перша збірка мала чотири з половиною години. Зараз фільм триває 94 хвилини, але ми скорочували для того, щоб була глядацька картина. Але все те, що ми могли вирізати і не вставити – ми все це навпаки вставили. Ті моменти, які найцікавіші, неоднозначні – всі вони у картині є. Саме тому вона жива, тому вона повністю охоплює все, що ми хотіли розповісти.

• Як вибудовувалася структура стрічки та який її мотив?

Марія: Фільм – це особиста історія, тому й створювався він задля того, щоб її розповісти. Історію стосунків, у які ввійшла війна. Власне фільм, він дійсно є спробою, абсолютно особистого авторського ставлення до теми того, що спіткало всіх нас. Тобто цей фільм зроблений абсолютно чуттєво й емоційно.

Анастасія: Саме через те – це збірка клаптиків життя.

Марія: Тобто ми абсолютно свідомо зробили фільм, який нам залишиться як згадка про наші почуття в абсолютно конкретний період. Ми ставили завдання залишити собі таку згадку. А потім те, що ця згадка є ще й згадкою багатьох людей, які там були, які чекали звідти людей, які просто споглядали все по телебаченню, і ніколи не бачили для себе, яка війна насправді – це все було зроблено для них. Ми бачимо зараз своїх глядачів, яких ми вже багато почули і побачили. Дійсно для них дуже важливо побачити саме таку війну, якої вони ніколи не бачили. Тому ми вважаємо, що ось цю місію, тобто місію такого собі додаткового бонусу фільм виконує для історії, і для її глядачів.

Анастасія: Це документальна історія, яка створилася зі шматочків життя, яке ми проживали. І люди, які зараз дивляться, якимось чином відчувають це, а, може, навіть дістають можливості тепер прожити це життя разом з нами. І переосмислити все те, що відбувалося з нами, з ними. Тому що всі відгуки, які ми зараз отримуємо, говорять про те, що люди розуміють і бачать, фільм допомагає їм перепрожити останні події.

• Як пояснити назву Вашої стрічки?

Марія: Назва «Війна химер» така тому, що всі ми трохи химерні. Всі ми химери. Бо химера – це істота, в якій є дві протилежні складові життєздатності. Кожна людина така, кожна країна така. Всі химери – воюють самі з собою, воюють з усім світом заради усього світу. Це робоча назва, яка стосувалася зовсім іншої історії: фільму, який ми збиралися знімати ще до Майдану. Просто вона перейшла у спадок до цього фільму і, власне, вона йому дуже пасує, дуже до лиця. Так буває у багатьох кінематографістів, тому тут ми зовсім не новачки, коли ось така випадкова назва приростає до зовсім іншого матеріалу. А йшлося про те, що ще коли до Майдану було повне затишшя, ми почули історію про Будинок з химерами, що у Києві, він навпроти Адміністрації Президента. Вигадали, що ці бетонні химери, тварини різні: носороги, слони, олені, жаби велетенські, що їх матеріал – бетон, накопичує ненависть. Ненависть до влади, до людей. І коли пори бетону переповнюються, то ці химери оживають і йдуть штурмувати будинок навпроти, де завжди була влада. До Адміністрації Президента, де колись була і компартія, і до війни була політканцелярія, тобто це будинок влади. І те, як падало каміння, виривалася зі стін цегла, і химери оживали, це було точно схоже на те, як потім 1 грудня на вулиці Банковій кидали гранати і штурмували Адміністрацію. Тобто спочатку ми просто вигадали картинку, а потім вона трапилася насправді, а потім вже почався й Майдан. І вже воно плавно, потроху перетікало одне в одне, доки не завершилося наше кіно, а тепер чекаємо, поки війна завершиться.

• Кому присвячений фільм? Як трактувати його смисли?

Анастасія: Ми написали власний вірш. Вірш із назвою «Ми зняли це кіно», який виник, власне, після кіно, тому що хотілося пояснити, зробити поетичний маніфест, що присвячений стрічці.

Марія: Абсолютно. Це певне формулювання. Формулювати завжди легше віршами. Фільм присвячений дійсно нашому загиблому другу, побратиму Лавра, Вадиму Антонову з позивним «Самальот», про нього йдеться в фільмі. І для нас було дуже важливо виговорити те, з чим саме цей фільм вийшов на широкі екрани до глядача :

«Ми зняли це кіно,

Зідрали через голову,

Відкинули від себе, важке, жорстке,

Як той камуфляж на четверту добу виходу із оточення,

Задубілий від поту нескінченного бою,

Крові загиблих,

Багнюки, яка ховала

Сліз, що самі лилися.

Його вже було ніяк не відмити,

Тільки лишити в Дніпрі на базі,

Аби дивилися ті,

Хто тільки йде на війну,

Мовчки, як глядачі в кінозалі.

 

Ми зняли це кіно,

Що зняло, зішкрябало з нас

Все, що ми надягали на себе довгі роки,

Аби вижити в світі,

Де треба було брехати,

Щоб заробити на хату і те, що в хаті,

Усе, що щезає вмить разом зі стелею,

Знесеною снарядом,

Змішується з вапном, бетоном, цеглою

У купу непотребу,

І тільки настінний китайський годинник

Не зупиняється,

Бо ще не кінець фільму.

 

Ми зняли це кіно,

Де голосить мати, ховаючи єдиного сина,

І той, хто це чує,

Хоче тільки більше ніколи цього не чути.

Ніколи, ніколи, ніколи аби не було війни,

Ніде і нізащо.

І для цього нам треба всього нічого –

Відпустити наше кіно назавжди,

Щоб блукало по світу,

Таке химерне, незграбне, щире,

Зупиняло війни своїм коханням

До тих, хто поміж двома світами.»

 

• Які відгуки від глядачів та кінокритиків?

Марія: Відгуки неймовірні, дуже фантастичні. Насправді є вже люди, які по двічі-тричі дивилися, навіть ходячи в кінотеатр. Кожного разу вони вже щось нове дізнаються з нього, бачать якісь моменти, які за першим моментом не побачили.

Анастасія: Воно живе, реальне.

Марія: Кажуть, що такого фільму не було досі. Це нам дуже важливо чути, бо ми робили так як хотіли, розповідали історію так, як можемо. Ми зробили те, чого, як кажуть кінознавці, досі ще не було, і те, що воно працює – круто. Тобто в цьому сенсі ми задоволені своїм фільмом, хоч не задоволені тим, що війна ще продовжується. Дуже хотілося б щоб вона скінчилася, бо для цього ми фільм робили.

Анастасія: Дівчата зараз підходять, хлопці підходять. Саме тому, що ми розповіли свою історію, а вона стала повністю загальною історією. Тому багато людей зараз підходять і кажуть, що це й їхня історія. І тепер вони краще розуміють свого знайомого, родича чи просто людей, які все це переживають.

Марія: Ті, хто бачив – схвалюють і кажуть, що ми зробили дуже велику річ, бо ми зафіксували почуття добровольців, які зараз затерті війною. Але найголовніші наші глядачі – це ті, кого ми, власне, знімали, і ті, хто загинув. І ми показуємо зараз фільм їхнім рідним і сподіваємося, що й вони самі якимось чином цей фільм бачать. Бо це дуже важливо насправді. Коли ми приїжджали в учбову частину, знімали їх роту, знімали їх і дійсно подружилися. А Лавр взагалі з ними поруч спав, жив, воював, а потім під постріли танку загинули ті, що їх ми перераховуємо в фільмі : Ред, Тур, Ахім, Банні, Бірюк. Ось усі вони померли, а також наш друг ще з Майдану, «Самальот», Вадим Антонов. Тобто ці люди – фільм саме для них, для того, аби їхні імена залишилися. Бо знаємо, що фільм переживає і своїх героїв і тих, хто його створив на дуже багато років.

• Як відбувся прокат? Чи ще тривають покази і де ще буде транслюватися фільм? Чи дивились його у зоні АТО?

Марія: У нас був прокат, так.  А у зоні АТО у ці дні вже будуть покази у Сівері-Донецьку, Щасті, Золотому. Є такий мандрівний Фестиваль « DOCUDAYS», там є активісти з Сіверодонецька, вони й організовують ці покази. Після завершення мандрівного фестивалю ми також вирушимо у подорож по зоні АТО обов’язково, що також розширить коло показу військовими частинами. Тобто прокатна доля фільму продовжується.

Анастасія: Зараз попереду ще показ у Запоріжжі і там спілкуватимемось з аудиторією.

Марія: 14 листопада о 14 годині буде показ у Великій актовій залі Університету Грінченка. Ми запрошуємо всіх, прийдемо разом з головним персонажем, разом з нашими військовими консультантами, великим гуртом.

Анастасія: Можна буде після перегляду фільму поспілкуватися.

Марія: Саме для студентів, цієї аудиторії, ми прийдемо дуже великим колом. Гадаємо, у нас буде дуже цікава розмова. Фільм ще буде 27-го листопада у Запоріжжі, потім ми їдемо у Тернопіль, потім їдемо у Харків, а також у маленькі містечка, в яких ми раніше ще не були. В Сумах будемо, у Чорткові, в Конотопі, в Білій Церкві, в Чернігові. Тобто всюди, де є зацікавлена аудиторія, де робили заявки на наше кіно – вони його побачать, там будуть безкоштовні покази. Нам буде дуже цікаво потім отримати відгуки. Тому ми цього чекаємо.

• Яке Ваше особисте ставлення до фільму, до своєї «дитини»?

Марія: Це дійсно наш «первісток». Перше дитятко завжди дуже-дуже люблять. От навіть якщо багато дітей, все одно всі менші кажуть, що старшого найбільше люблять. І коли вже буде більше «дітей», тоді ми вже будемо порівнювати й оцінювати.

Анастасія: Ми не оцінюємо його самі.

Марія: Ми не граємося у жодні ролі. Ми зробили фільм за власний кошт, ми не маємо ніякого з цього прибутку, всі покази безкоштовні. У нас немає ніяких амбіцій. Фільм є, він живе, він отримує результат.

Анастасія: Ми дивимося, як наше «дитя» зростає, вчимося у нього.

• Знаю, що фільм номінувався на «Оскар», це велика заслуга. А як ви гадаєте, яку роль відіграв ваш фільм у колі українського кіно?

Анастасія: Ми номінувались як фільм цього року. І взагалі це дуже круто, що стає більше українських фільмів. Їх зараз вал. І ми в ньому, в цій хвилі. Це дуже круто – бути з іншими у великій хвилі українського кіно. Кажуть, що зараз, у такі буремні роки, роки змін, якраз і виникають такі течії.

• Чи плануєте продовжувати знімати? Та що порадите від себе тим, хто має намір фільмувати?

Марія: У нас зараз є нові, інші плани. І ми хочемо вже починати знімати інші фільми, маємо базу.

Анастасія: Давайте робити кінореволюцію, робити українське кіно. Адже найкраще зрозуміти, що з тобою відбувається – це брати і фільмувати. Напевно, перше, що ми скажемо глядачам, студентам, так це те, що треба фільмувати.

Марія: Хочемо порадити нічого не боятися, порадити не боятися того, чого в житті ніколи не робив. Порадити  не боятися розповісти те, що ніколи і нікому не розповідав. Краще розповісти всім, аніж нікому.

Інтерв’ю записала Яна Хром`як