Відомі невідомі українціІ: Віктор Лобода

Полтавщина, кінець 50 –х років 19 століття…Тут вирує духовне  та інтелектуальне життя. І хоч до підписання Маніфесту про скасування кріпацтва лишається кілька років, однак вільнодумство та бажання відроджувати українську літературу й культуру – уже розкріпачені.

Духовна та інтелектуальна активність відбуваються на фоні неабиякої економічної: до Полтави саме в цей час перенесено Іллінський ярмарок, який був третім за розміром у тогочасній імперії. Полтава  стала торговельним центром та епіцентром національного відродження.

1858 року в Полтаві  відкривають першу недільну школу в Україні, для якої Тарас Шевченко надсилає 1000 примірників свого «Букваря».

А вже згодом – 1859 року – три недільні школи було утворено в Києві. Це були безкоштовні осередки освіти, які працювали в неділю та святкові дні й сприяли духовному пробудженню українського народу.

Серед місцевої культурної еліти Полтавщини однією зі знакових та найпомітніших постатей того часу був Віктор Васильович Лобода  – український громадський та політичний діяч, публіцист, письменник, інженер, етнограф.

Нащадок давнього козацько-дворянського роду, народився 1824 року у Миколаєві, 1843 –го закінчив Петербурзький інститут шляхів сполучень. У 1843—1855 роках керував інженерними роботами під час прокладання залізниць в Україні та Білорусі. Пізніше був начальником телеграфних станцій кількох міст, зокрема, у 1859—1861 роках — Полтави.

До старту роботи першої залізниці в Полтаві лишається трохи більше 10 років, однак Віктор Лобода не самі лише залізниці прокладає. Він активно долучається до створення недільних шкіл та очолює місцеву «Громаду», до складу якої входило близько 60 людей, одночасно виступаючи ідеологічним та духовним її натхненником, а його оселя – головний штаб для щотижневих зборів громадівців.

Що означали «Громади» в житті тогочасної України?  Це були майданчики вільнодумства та національного відродження у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні та інших містах. Промовистий факт: «славнозвісний» царський Емський указ про заборону української мови виник як відповідь на діяльність цих осередків, які й пробуджували українську культуру, мову, літературу та фактично виводили культурно-громадський наратив з-під імперського контролю.

Хто входив до «Громад», які діяли з кінця 50-х – початку 60-х 19 століття до початку 20-го? Вчителі, лікарі, професори, письменники, студенти, учні-старшокласники, ліберально налаштовані поміщики та, зрештою, всі, кого цікавило духовне національне відродження. Чим займалися громади? Організовували просвітницькі гуртки, недільні школи, видавали та популяризували книги, народний фольклор, влаштовували театральні вистави, публічні лекції, дискусії та читання.

Разом із Віктором Лободою життя полтавської «Громади» робили цікавим та активним ще й такі відомі історичні постаті як автор Гімну України Павло Чубинський, Олександр Кониський, графиня Єлизавета Милорадович (вроджена Скоропадська), інші відомі люди.

Загалом Полтава у ті часи була осередком просвітництва. Сприяла цьому величезна кількість освітніх закладів, які в ній розташовувались: повітове училище, чоловіча гімназія, Полтавський інститут шляхетних дівчат, духовне училище при Хрестовоздвиженському монастирі, Кадетський корпус, школи садівництва та краснописців. До початку 1860 р. у місті з 30 тис. жителів додатково з’явилися ще жіноча гімназія, щоденна та 5 суботніх і недільних шкіл. Діяли тут ще 5 клубів, 8 бібліотек, 4 друкарні і 2 видавництва (до речі, завдячуючи їм  у світ вийшло повне видання Шевченкового «Кобзаря»). Діяли в місті ще й Природничо-історичний музей Полтавського губернського земства, музичне товариство з власним симфонічним оркестром і музичним училищем, Вчена архівна комісія, Церковно-археологічний комітет, Полтавське губернське земство.

У Полтаві вчилися та формували свої здібності й талант такі відомі українці, як математик Михайло Остроградський, письменники Микола Гоголь, Леонід Глібов, Михайло Старицький, вчений, просвітник та громадський діяч Михайло Драгоманов, вчені-ентомологи брати Олекса та Дмитро Оглобліни та величезна зіркова палітра інших знакових людей.

Віктор Лобода, окрім своїх просвітницьких, сподвижницьких та організаторських здібностей, мав ще й письменницький талант. Він – автор фарсу на 3 дії “Пройдисвіт шкубент”(1857 рік), а суспільну нерівність та тодішні «скрепи» розкритикував у нарисі «Сортування людей при вході до церкви» (1861). Його матеріали етнографічної експедиції по Дністру лягли в сюжетну основу збірок оповідань і нарисів «Записки інженера» (1856—1857) та «Вечір двох сусідських хаток м. Бельця» (1857).

Звісно, для нього неабияк важливими були питання української історії й культури, освіти, тож про це йдеться в його «Листах до видавця» (1857—1859), науково-публіцистичних статтях «Про байдужість нашу до власної народності» та «Про викладання українською мовою» (обидві — 1861).

Віктор Лобода – автор спогадів про Тараса Шевченка (вони публікувалися в  “Киевской старине”).

Його дружина – Стефанія Лобода – також була письменницею та перекладачем, друкувалася у відомих на той час виданнях.

Загалом творчість цієї неабияк яскравої особистості вимагає вивчення та осмислення. Він був поборником української самобутності, підтримував розповсюдження україномовних книжок та боровся за право навчання українською мовою. З-під його пера вийшло чимало цікавих художніх нарисів та есеїв, але, на жаль, більшість із них із різних причин не потрапила на сторінки тодішніх часописів.

Віктор Лобода був не лише поборником українського просвітництва, а йшов далі – підтримував ідею політичної незалежності України.

Тож не дивно, що по його долі з усім розмахом проїхався російський царат усією своєю репресивною імперською машиною: разом із Павлом Чубинським, Олександром Кониським, Петром Єфименко та Степаном Носом його у 1862 році заарештовують та, після утримання у Петропавловській фортеці, висилають до Пермської губернії. Заслання збіглося із закриттям недільних шкіл та гонитвою царату на українську мову і культуру.

Ув’язнення активіста тривало аж довгих шість років, а після звільнення йому заборонили повертатися в Україну. Тож далі були смуток і поневіряння за межами рідної землі: від 1865 року працював у соляному управлінні, а 1868 року переїхав до Воронежа, де був звільнений від поліційного нагляду, але й далі не мав права повертатися в Україну. У 1875 року в чині колезького асесора вступив на службу до Міністерства шляхів сполучення, а в 1889 році помер у Санкт-Петербурзі.

Ось така нелегка доля, яку він свідомо свідомо присвятив національному відродженню та служінню власному народові.

30 січня 2019 року виповнюється 195 років від дня його народження.

Про таких людей нам, нащадкам, важливо знати.

Олена Горбаченко, Тетяна Пивовар